У перев'язочній ставало чимдалі тісніше. Один хлопець сидів на стільчику — мав забинтовану голову, інший стогнав, лежачи на столі. Його саме обдивлялися обоє лікарів. Медсестра готувала на столику інструменти.

— От, бандити, — не міг заспокоїтися Ілля. — Розбірки влаштувати... Знаєш, що шеф завтра казатиме? А головний що скаже?

— Ну, головного посвящати не обов'язково, — припустив Олег.

— Та як же не посвящати, якщо у міліцію повідомити належить! Бійка, як-не-як. А завтра їхні мами позбігаються і почнуть розбиратися, хто винен. Ми з тобою виявимося крайніми.

— Дядьку, не треба міліцію... — промимрив хлопець, який сидів. Інший тільки стогнав.

— Треба, дорогенький, — їдко посміхнувся Ілля. — Я це тобі запам'ятаю. Постараюся, щоб тебе одразу на облік поставили. Мені давно вже спати належить, а я тут із вами, бовдурами, цяцькаюся!

— Ну, не треба, дядьку, — канючили вже обоє.

— Я пішов дзвонити, а ти ший свого, — звернувся Ілля до Олега. — А я потім шефового зашию.

Вийшовши з перев'язочної, Ілля сів до телефону і набрав коротке нуль-два.

— Черговий міліції капітан Панчишин, — відповіли з трубки.

— Вас турбує райлікарня, черговий хірург, — карбував стандартну фразу Медвідь, — повідомлення запишіть.

— Що там сталося?

— Двоє із розбитими головами, один із повторним зміщенням перелому — бійка була.

— Чекайте, що це за повторне зміщення?

— Ну, хворий у гіпсі, з переломом ноги побився і настало таке ускладнення.

— Як — ваші хворі побилися? — здивувався черговий.

— Так, пацани по тринадцять років.

— Доктор, та дайте собі спокій, — обурився капітан. — Ми не приймаємо таких повідомлень. Пацани побилися — завтра помиряться, а нам тиждень відписуватися!

— Шановний пане Панчишин, — терпляче промовив Ілля, — у них травми, отримані у бійці. Ми зобов'язані поставити вас до відома. А ви робіть, що хочете. Завтра батьки з'являться і почнуть розбиратися. Ви ж потім нас крайніми і зробите.

— Та не зробимо...

— Записуйте!

— Та гаразд, пишу, — невдоволено пробурмотів Панчишин. — Ручку візьму...

Коли Медвідь повернувся, Олег уже накладав шви на голову одного із забіяк.

— Ну що, повідомив? До речі, слухай, а що то за вікно на першому поверсі світиться? Там начебто бухгалтерія. Що вони о такій годині роблять?

— Це кабінет головної сестри. Там зараз перевірка КРУ. По ночах сидить, риє. З'їдені мишами бинти перекидає, дивиться, чи ми не наживаємося на них.

— Завал... — тільки й спромігся вимовити Олег.

А КРУк тим часом поставив на стіл чашку і ще більше розтяг краватку на шиї.

— Ну, Зінаїдо Іванівно, будемо закінчувати на сьогодні. Вистачить. Духота така — наче до грози.

Чути було, як надворі загуркотів мотор і шкрябнули шини по асфальті. Потім без стуку до кабінету заскочив чолов'яга у засмальцьованих кімнатних тапочках та розхристаній сорочці — увесь збуджений, почав озиратися. Погляд його одразу ж прикипів до розсипаних по столі напальників. Очевидно, він також не знав призначення цього медичного «реманенту». Щелепа відпала, обличчя перекривилося, а вуха вловили звуки, які свідчили про те, що у підсобці хтось є.

— Хтось прийшов... — почувся звідти чоловічий голос.

А потім з'явився він — із якимись щурячими вусиками, вимученим обличчям та скуйовдженим волоссям. Краватка і комір сорочки були розсупонені. Лише тепер бідака-шофер побачив кинутий на стільчику піджак.

— Хто там іще? — долинув із тієї ж кімнати голос Зіни.

У непроханому гостеві, здавалося, від голосу головної сестри спрацював якийсь механізм. Заревівши і нахиливши низько голову, він, наче бугай, налетів на КРУка, що остовпів від цієї картини, і з розгону затопив йому кулаком у живіт. Того одразу зігнуло навпіл. І тоді тишу прорізав дикий крик Зіни:

— Славцю, ні!!! Славик!!! Не треба, придурку!!!

Вона вчепилася за нього ззаду, але оскаженілий чоловік, скинувши її, додав інспекторові ще раз. А потім ще.

Зіна скочила на оскаженілого знову, намагаючись відтягти від нещасного КРУка, який лазив по підлозі, хапаючи ротом повітря. Та міцний водило струснув її з себе а потім закатав такого ляпаса, що луна пішла за межі кабінету.

— Ти ще скажи... — задихаючись від люті, промовив він, — «це не те, що ти думаєш»... Знаєш — як у серіалах говорять...

Розібравшись із дружиною, Славік відчув новий приплив люті та, схопивши з підлоги здоровезну коробку не знати з чим, грохнув її зверху на бідного КРУка, який на той час уже зумів стати навкарачки й намагався відповзти у якийсь безпечний кут. Той розтягся на повний зріст. Тоді шофер, піднявши жертву за ремінь штанів, потяг до столу з напальниками.

— Славцю!!! — волала Зіна, — це перевіряючий! П-придурок!!! Пусти його!!!

— Я бачу, що ви тут перевіряєте... — він, тримаючи інспектора однією рукою за ремінь штанів, іншою зловив його за волосся на потилиці і вкарбував у ті злощасні напальники. А потім гидливо взяв один і підніс до самого носа КРУКа. — Гарно запаслися. Он скільки... Тільки розмір у тебе щось не надто чоловічий...

— Ідіот!!! — продовжувала верещати Зіна. — Це ж напальники!!!

— К-коз-зел... — промимрив КРУк розбитими губами. — Це ж н-нап-пальники... Я теж не знав...

Хворих у перев'язочній поміняли місцями. Тому, кого шив Олег, сестра вже бинтувала голову, а його місце зайняв інший. Він вкладався на столі, примовляючи крізь сльози:

— Дядьку, ну навіщо ви міліцію? Ну навіщо? Дядьку, подзвоніть, що вже не треба!

Не реагуючи на благання, Ілля запропонував колезі:

— Олегу, ти вже їдь. Я цього дошию і також забираюся, бо це до ранку тягтиметься. Іди, дзвони по машину та їдь.

Проте вийти з лікарні їм сьогодні, напевно, не судилося. До перев'язочної зазирнула Оксана — чергова:

— Ілля Петрович, там зі «швидкої» дзвонили. Інспектора оцього з КРУ несуть на носилках.

— Як — на носилках? Що з ним?

— Кажуть — побили, живого місця немає...

— Атас... Хто ж постарався?

— Не знаю... — Оксана змовницьки стишила голос. — Кажуть, чоловік нашої Зіни. Просто у кабінеті... Із рейсу повернувся, а вони там...

— Ні, цей дурдім колись скінчиться?! — набравши у груди повітря, сердито вимовив Ілля. — Коли це припиниться?

— Гаразд, — зітхнув Олег, — оскільки я вільний, то йду займатися хворим.

— Олег Вікторович, — зупинив його Медвідь, — дзвякни насамперед на «швидку», нехай привезуть ще одну операційну сестру, бо не впораємося. І візьми його солідно так, в операційну, з усіма прибамбасами. Обстав, словом, як належить. Нехай налякається, може, менше діставатиме. І анестезіолог збоку нехай постоїть. Ну, ти зрозумів...

— Усе на сто процентів, — відповів Олег, виходячи.

У невеличкій спальні на двоспальному ліжку лежало двоє. Він — розкрившись до половини, а вона — навпаки, закутана з головою. Несподівано задзеленчав телефон на тумбочці. Чоловік лише невдоволено замуркотів і потяг ковдру на вухо. Жінка, намацавши кнопку, ввімкнула нічник і взяла трубку.

— Так...

— Доброї ночі. Ти, Надю?

— А хто ж...

— «Швидка» турбує. Тебе треба у хірургію, терміново.

— Але сьогодні не моє чергування.

— Знаю. Новий лікар дзвонив, казав, що треба другу операційну — роботи багато.

— Збираюся... — невдоволено промовила вона.

— У нас усі три машини на викликах, то тут хворого своєю машиною підвезли, я родичів просила — вони зараз по тебе легковою приїдуть.

Надя сиділа нерухомо кілька секунд, сподіваючись, що сон відпустить сам, але марно. Струсивши головою, сестра сіла до трюмо і протерла обличчя лосьйоном, потім мазнула помадою по губах і почала «чесати» вії пензликом туші.

У «сімці» нічними вулицями Тачанова їхали двоє — чоловік та жінка. Обоє виглядали знервованими. Особливо вона — повна нафарбована дама «з претензіями».