— Ну, хлопці-молодці, Чкалови, що тут у вас ро... Не зрозумів!

Погляд хірурга прикипів до пацанів. Вітюня світив на цілу палату забинтованою головою, Славик — бланшем під оком, а Серьога знову лежав, прип'ятий витяжкою. У заввідділенням відвисла щелепа.

— Я не зрозумів! Що це означає? Ти ж у гіпсі вже ходив! А ви?! Що тут було?! Ні-і-і... Ці архаровці мене вгроблять. Що тут відбувалося? Ну, гаразд, зараз ми у Беженара спи...

Зав уже вискакував із палати, коли його ноги самі собою зупинилися на місці. Лікар ще не усвідомлював, чому спинився на порозі, але очі побачили щось незвичне і наче самі скомандували ногам — «стій»! Давши задній хід, Малевич застиг біля ліжка стрибуна із даху. Перша думка його була про те, що дози спиртного, яку довелося вжити на фуршеті після засідання товариства хірургів, явно не досить для того, щоб списати на неї те, що він бачив зараз. Отже, це йому не марилося. А у палаті тим часом запанувала тиша. Хворі вирячилися на Малевича, у тому числі й сам винуватець його стану, який також силкувався второпати, чого це найголовніший із тутешніх хірургів так вилупився на нього. Нарешті зав боязко простяг руку і помацав скобу та краї шпиці, яка — було очевидно — наскрізь проходила крізь голову хворого. Затинаючись, завідуючий спитав:

— И-як ви себе почуваєте?

— Нормально, доктор!

Здалося, саме від такої відповіді Малевич почав задкувати до Дверей, а потім, намацавши одвірок, кулею вилетів із палати.

Він біг коридором, а щоки на його блідому обличчі струшувалися зі страшною силою.

В ординаторській знаходилося троє людей. Медвідь, який щойно увійшов, одягав халат, Беженар, сидячи біля негатоскопа зі встановленим рентген-знімком, пояснював Ліді:

— Ось бачиш? Оце лінія перелому. А це просто накладання тіней від різних структур кістки.

— Он як... Ніколи би не знайшла...

— Ну що ти! Тепер вдруге з таким запросто розберешся. Хоча, взагалі-то, це складний перелом.

Важко дихаючи, Малевич широко розчинив двері та буквально влетів до ординаторської. Щоки його продовжували струшуватися.

— Ну-у-у.... Ви даєте... О-о-ой... — він насилу віддихувався. — А ти що, досвід передаєш? Так?

— Що сталося? — не зрозумів Беженар.

Медвідь так і застиг біля шафи із наполовину застібнутим халатом, передчуваючи щось погане.

— Ти що, — втративши контроль над собою, закричав Малевич, — на старості років повністю розум втратив?

— Ну, старість років у нас із тобою, припустімо, однакова, — почервонівши, підкреслено сухо зауважив Беженар.

— Може, по роках і однакова, — продовжував кричати Малевич. — Але у мене вона світла, а в тебе мізки зовсім звихнулися!

— Миколо Прокоповичу, а що сталося? — обережно встряв Медвідь.

— Ти бачив, що у тебе в палаті робиться? — продовжував бушувати завідуючий, не звертаючи на нього уваги. — Ану, обидва до мене у кабінет!

Усі троє вийшли, залишивши вщент перелякану Ліду на самоті.

— Що це за витяжка? — видихнув Малевич, коли двері його кабінету зачинилися.

— А що таке? — став у позу Беженар. — Пацани побилися увечері. Я що їм — нянька? Є черговий персонал. Настало вторинне зміщення — я й наклав...

— Яке зміщення?! — знову заволав Малевич, стукаючи себе кісточками пальців по голові. — Це у тебе «зміщення»! Хворий біля дверей лежить із просвердленою головою! Я тебе про це запитую! Це що таке?

— Який хворий? — змінився на обличчі Беженар.

— Твій хворий, із переломом шиї! У нього голова просвердлена! Наскрізь! Через мозги! — Малевич продовжував товкти себе по голові, не знаючи, як ще пояснити їм те, що бачив. — А ти... — зав повернувся до Медвідя, — я на тебе відділення залишив... У нього шпиця Кіршнера наскрізь стоїть!

Беженар подивився на шефа, наче на ідіота:

— Ти, напевно, на товаристві вчора перестарався...

Малевич мало не закрутився дзиґою на місці.

Лікарі протупали на травматологічну половину і зайшли до палати. Усі троє очманіло загальмували біля койки Федора та вилупилися на нього. Тепер уже Беженар, не вірячи очам, боязко простяг руку і торкнувся до пристрою.

— А... Як ви себе почуваєте? — тепер вже він задав це банальне запитання.

— Нічого, доктор, набагато краще, — з оптимізмом відповів хворий. — Уже їсти нормально можу, і під щелепу не тисне.

Малевич вийшов із палати. Колеги рушили за ним.

— Я на тебе відділ залишив! — пошепки серед коридору «кричав» зав. — Що це таке? Звідки воно взялося?

— Н-не знаю... — наче школяр, виправдовувався Ілля. — Я цілий день в операційній... Травма живота... Потім апендицит! Ні сном, ні духом... Чесно, я цілий день із операційної не вилазив! Звідки я знаю?

— А мене на військкомат забрали, — сказав Беженар. — Перша призовна... Ти ж знаєш — туди тільки спізнися — гавкоту на цілий район буде.

— Люсю! — гукнув Малевич.

Підійшла травматологічна чергова.

— Хто ставив учора витяжку хворому у вісімнадцятій?

— Не знаю... Учора Маша чергувала. А що — не так щось?

— Не так — це слабо сказано, — крізь зуби процідив Малевич. — Усіх до мене в кабінет. Усіх!

У кабінеті шефа зібралися всі, крім Савчука. Нарешті й він несміливо переступив поріг. Потрапивши у цю напружену тишу, автор витяжки злякано роззирнувся на всі боки, передчуваючи запах «смаженого». Загальна увага була зараз прикута виключно до нього.

— Петре Петровичу, — тихо, але напружено запитав Малевич, — це ви ставили витяжку вчора у вісімнадцятій палаті?

— Я...

— Я казав тобі, щоб ти працював тільки під чужим контролем? — так само тихо продовжував Малевич, але всі вже відчули, як «пружина» у ньому вистрелила.

Савчук спромігся лише ствердно кивнути.

— У тебе що, зовсім дах поїхав?! — вибухнув зав. — Ти що, зовсім збожеволів? Ти кумекаєш хоч щось взагалі?! Ти розумієш, що мізки людині просвердлив наскрізь?

— Так... — промимрив Савчук. — А чого ви мене ображаєте?

— Я ображаю? Та я тебе зараз без наркозу каструю! Ти розумієш, що наробив?

— Мені сказали — я й зробив... — ображено буркнув Савчук.

— Хто тобі сказав?!

— Вищі інстанції! — рішуче промовив той.

— Які інстанції?!

— Республіканський травматолог... — голос Петра Петровича при цьому знову втратив рішучість.

— Який-який?! — тепер уже вигукнув Беженар.

— Ти що, мариш?

— Чого це зразу «мариш»... Учора були тут. Разом із нашим головним. Сказали, що ваша петля — це первісний лад. А треба так зробити...

Малевич здер трубку з телефону й набрав головного. Обличчя його поступово прояснювалося. Зав починав розуміти все.

— Дурню!!! — заволав він до Савчука. — Це ж спеціальна скоба повинна бути! Отвори тільки у зовнішніх платівках черепа робляться, і скобу вставляють із боків! Оце республіканський мав на увазі! Просто їх ніде немає, цих скоб. Тому ставлять петлі по-дідівському.

— Так... скелетний витяг... він казав... — белькотів Петро Петрович.

— То це і є скелетний витяг! — Малевич знову почав товкти себе по голові. — Ти що, не розумієш, що не можна металеву шпицю крізь мізки перепускати! Це ж не коліно, а голова!

На це вкрай затюканий Петро Петрович спромігся видати фразу, на яку в даній ситуації був здатен лише він:

— Але... хворому ж краще...

Аргумент мав бити наповал.

— Ні, це кінець... — мало не задихнувся Малевич. — Заберіть його кудись! Заберіть! Як ти не розумієш, що тобі якимось неймовірним дивом пощастило не зачепити тією шпицею якихось судин або мозкових центрів? Якимось дивом! Я сам не розумію, як це вдалося. А я що тепер маю робити? Викликати нейрохірургів?

Нарешті завідуючий віддихався.

— Забирайся. Щоб ноги твоєї у відділенні не було. Ніколи, поки я тут. Петрушенька-чудотворець... Щоб я тебе не бачив. Ні вдень, ні уночі!

Вкрай переляканий Савчук вислизнув із кабінету.

— Що накажете робити, колеги? — безсило розвів руками Малевич.

— А що... — зморщив лоба Беженар. — Із хворим дійсно якимось дивом нічого не сталося. Легенько відкусимо один кінець шпиці, запиляємо гладенько і витягнемо. А потім Гліссонову петлю на місце.