— На чиєму чергуванні пропала?

Відповіддю було дружне мовчання.

— Ось так... Дожилися... Це тільки уявити — отаку подію розбирати! Та у вас скоро труси покрадуть, а ви не знатимете, хто і коли!

Здивовано знизавши плечима сам до себе, Олег пройшовся коридором і знайшов собі місце на сестринському посту поруч із якимось генералом, треба думати, у відставці.

— Доброго дня.

— Доброго дня, — відповів ветеран, вкладаючи у ці слова всю свою військову виправку та гідність.

За кілька хвилин двері завідуючого розчинилися, і з кабінету почали виходити сестри та санітарки чергової зміни, перешіптуючись та не приховуючи емоцій.

— Ох, Оксаночко, замучиш ти мене, — зітхнув ветеран. — Отже, відпускати машину?

— Відпускайте, Іване Павловичу.

Генерал зняв на сестринському столі трубку і, набравши номер, промовив:

— Гришуню, їдь, не потрібно мене чекати. Вільний. Так, Оксаночка поколе мене, і я сам дістануся. Не переживай. Під'їжджай зранку на восьму тридцять.

— Можна тепер? — Олег прочинив двері.

— Так, так, будь ласка! — підвівся назустріч завідуючий, простягаючи руку. — Малевич Микола Прокопович. Не збагнув зразу, хто ви. Тут із цим військом помреш і не воскреснеш... — зав розпачливо махнув рукою. — Ну, як дісталися?

— Нормально, — відповів Олег.

— Влаштувалися?

— Зняв поки що квартиру, а далі буде видно.

— От і добре. У нас відділення на п'ятдесят ліжок, народу в районі шістдесят тисяч. Є трохи навантаження. У вас побільше, напевно? Пробачте, у Харкові де ви працювали?

— Третя міська.

— Бував я у Харкові, давно вже...

Двері розчинилися без стукоту, і до кабінету увійшов лікар у білій піжамі під халатом.

— Усе те саме, — промовив він стурбовано. — Ще й гірше, ніж минулого разу.

— От, зараза, — похитав головою завідуючий. — Ти вже перевів її до нас?

— Розпорядився. Зараз принесуть.

— От, зараза... — повторив Малевич. — Я знав, що так буде. Ну, знайомся — наш новий ординатор — Олег Вікторович Женатий із Харкова. А це Ілля Петрович Медвідь. Працюватимете разом.

Лікарі потиснули один одному руки.

— Тут у нас є одна хвора, — пояснював Олегу Малевич, — вже поступала зі стравохідною кровотечею — цироз печінки. Тепер Удруге. Лягла до терапії підлікуватися, а там почалося. Зараз переводимо до нас. Ви, напевно, сьогодні займайтеся влаштуванням побуту, відпочивайте з дороги. А завтра прошу о пів на дев'яту. Гаразд?

— Гаразд, — відповів Олег, прощаючись.

А зачиняючи двері, почув за спиною:

— Значить, так — давай бігом замовляй по санавіації кров, мінімум літру, плазму свіжоморожену...

Тут також був передній край.

У невеличкому кабінеті, ущент заставленому коробками, сидів за столом чоловік загалом благовидної зовнішності, у дещо пожмаканому піджаку, при краватці. Щоправда, проглядало у ньому щось таке — щуряче. Можливо, це враження справляли рідкуваті вусики, що стирчали якось так на сторони. Ту ж асоціацію підтримував цупкий погляд, що скакав по паперах, які лежали на столі купами. Навпроти «щура» сиділа Ада Василівна, заступник головного лікаря, і терпляче щось йому пояснювала. Поруч застигла головна медсестра лікарні — доволі видна, ще молода жінка, також вдягнута в халат.

— Послухайте, — тлумачила начмед, — це ж не від нас залежить. Ви повинні розуміти! Гуманітарка, яка йде до нас, півроку стоїть у Києві. Потім приблизно стільки ж в обласному центрі. Потім у нас стоїть — і ми не маємо права до неї торкнутися, оскільки вона не розмитнена. Це ж купа інстанцій! А до гуманітарки, як ви розумієте, ні американець, ні бельгієць не покладе нічого доброго — те, що самим не потрібно, те, у чого термін придатності закінчується. От воно і приходить у повну непридатність, поки перейде через нашу бюрократію. М'яке миші поїдять, а препарати вже страшно хворим давати. Але з нас за кожну таблетку потім питають. І ми повинні списувати їх усіма можливими шляхами. От чесне слово, краще б її взагалі не було, цієї гуманітарки!

Чиновник лише кивав на знак розуміння, а потім знов за рибу гроші — заходився гнути своєї:

— Що ж, до акту можуть бути додані ваші пояснення, це будь ласка. А тепер перейдемо... Де в нас були бинти? Ось! Партія бинтів — п'ятсот штук. Давайте розберемося, куди ця партія поділася.

— А куди вона могла подітися, — невдоволено буркнула головна сестра, Зіна. — Лежить по відділеннях. Вона вся мишами поїдена, смердить і з «мишачками». Хірурги були хотіли різати на серветки і стерилізувати, але не наважились. їх спочатку прати треба, а як бинт випереш?

— От і добре, що лежать... — задоволено воркотів щуряка. — От і порахуємо... Хто отримав найбільше?

— Хірургія.

— От і прекрасно. Проведіть мене туди.

Усі троє вийшли, і Зіна зачинила кабінет.

Хвора лежала в окремій палаті — була дуже бліда і періодично заплющувала очі. Жінка вже старша, звичайної зовнішності. В обидві руки її були встановлені крапельниці — одна з кров'ю, інша з розчином. Поруч поралися дві медсестри, а ендоскопіст, який щойно скінчив обстеження, приводив до ладу апарат.

У коридорі за дверима стояли Малевич із Медвідем та син хворої.

— Усе, як минулого разу, — пояснював йому завідуючий. — кровить із кардіального відділу стравоходу, з отих самих розширених вен.

— Господи... — на обличчі сина відбивалися переляк і відчай. — Кажіть, що треба. Може, ліків якихось?

— Ну, ви ж розумієте, — розвів руками Малевич, — ситуація дуже важка. Ми пояснювали вам минулого разу, що перспективи у подібному випадку п'ятдесят на п'ятдесят. Немає таких засобів, які гарантовано зупиняють кровотечу. А так — усе, що можливо, робимо їй у повному обсязі. Ми, звісно, зателефонуємо зараз на санавіацію, але це формальний дзвінок. Хвора абсолютно не транспортабельна, щоб її кудись везти.

— А операція? — з надією запитав син.

— Її просто не знімуть зі столу, — промовив Малевич. — Ситуація важка, але будемо сподіватися, що вдасться зупинити, як минулого разу.

— Так, я розумію... Дякую...

По коридору до них наблизилася Ада Василівна, яка щойно привела у відділення інспектора КРУ.

— Миколо Прокоповичу, в нас зараз КРУ працює...

— Адо Василівно, дайте спокій із вашим КРУ! — не витримав Малевич. — У нас хвора важка. Є старша сестра у відділенні — ведіть до неї, нехай розбираються.

— Миколо Прокоповичу, воно — наше, оце КРУ. І в усіх нас є важкі хворі...

— Адо Василівно, я вас прошу! — завідуючий скривився і, притискаючи руки до грудей, позадкував до свого кабінету. — Я вас дуже прошу, дайте, ми розберемося з цією хворою, а потім усе решта. Тиск, пульс на нулях, а вам — КРУ!

— Миколо Прокоповичу!

Начмеду залишилося лише розпачливо похитати головою і розвести руками.

Олег стояв біля столу, вкритого простою скатертиною, і механічно розпаковував сумку, витягаючи звідти різні речі. Коли до рук потрапила турка для заварювання кави, він задумливо покрутив її, дістав із іншого відсіку сумки пачку кави і, підійшовши на кухню, відкрутив кран. Звідти плюнуло іржавою водою так, що забризкало сорочку. Він вилаявся і поставив турку на стіл, даючи можливість воді стекти, а сам підійшов до вікна.

Це був другий поверх. Внизу по пустій вулиці проїхала фіра з двома бідонами для молока. За нею біг облізлий пес. Потім промайнула жінка на велосипеді, до рами якого була прив'язана лопата. Олег зітхнув, відвернувся і закурив.

Приїжджий інспектор із обласного КРУ сидів біля столу, заклавши ногу на ногу і дивився, як старша сестра хірургії Люба рахує бинти, перекладаючи їх із ящика в ящик.

— Двісті сорок два, двісті сорок чотири, двісті сорок шість, двісті сорок вісім... Гм... Двісті сорок вісім...

— Ну, не знаю, — інспектор байдуже знизав плечима. — Щойно було двісті сорок сім, тепер двісті сорок вісім. Так писати? Чи ще раз будете перераховувати?