— Як?! Вони що, виходить, дарма тримали хворого? Валерію Павловичу, це правда? О, я бачу, Євгенію Петровичу, що у вас тут повна неконтрольованість. Послухайте, а ми могли би познайомитися з оцим лікарем, про якого ви мені вже півгодини розповідаєте такі шокуючі речі? Його можна знайти? Просто зараз... Я би вас просила...

Аржанський мовчки зняв трубку і похмуро промовив:

— Марино, терміново до мене Женатого Олега Вікторовича з першої хірургії.

Олег зосереджено писав, поглядаючи на годинника. Вираз його обличчя свідчив про те, що він катастрофічно не встигає. До ординаторської увійшов Гурський, також поспішаючи. Перекинувши у своїй папці кілька історій хвороби і взявши одну, він сказав:

— Олеже, слухай, ти не поміняєшся зі мною на наступному тижні?

— Не зараз! У мене рецензія горить. Зав голову відірве, якщо до кінця дня не подам. Я вже другий тиждень тягну. Ну, чесно — потім.

— Гаразд, — погодився Гурський, зачиняючи за собою двері.

Але писати знову не дали. На порозі з'явилася чергова медсестра.

— Олег Вікторович, зайдіть, будь ласка, до п'ятої. Там Василенко просить — ну, той, якого ще вчора обсипало після системи, — каже, що все свербить.

— Зайду. Скажи, що я не забув про нього. Пізніше.

Проте ще за кілька хвилин встромила у двері голову санітарка:

— Олег Вікторович, там знову ця жінка прийшла...

— Яка жінка?

— Та, що на минулому тижні, — зігнута така, старша...

— Павлівно! Я не маю ні хвилини зараз!

— Але вона плаче, ви ж знаєте її...

Зітхнувши глибоко, не в силах витримати все це, Олег вийшов із ординаторської, похитуючи головою, наче дивуючись самому собі.

Літня жінка у старій в'язаній шапочці дійсно витирала сльози. Побачивши його, вона зразу змінилася на обличчі та мимоволі простягла до нього руки:

— Олег Вікторович, пробачте ради Бога... Я терпіла до останнього. Більше не можу. Знову боліти почало. Сьогодні взагалі не спала. Олег Вікторович, дорогенький, зробіть, будь ласка...

Жінка благально дивилася на нього. Роздратування миттєво минуло, і на обличчі хірурга з'явилися сум та якась приреченість.

— Я ж казав вам, а ви не хочете слухати. Потрібно лягти до нас днів на вісім і зробити все належним чином. Це не лікування!

— Але ж я не можу! Олег Вікторович, а хто з сестрою залишиться? Ви ж знаєте, вона не ходить. Як же я залишу її? Вона просто пропаде. Я не можу навіть на півдня відійти. От зараз повернуся — а там таке робиться...

Вона відвернулася до стіни і заплакала. Олег взяв її під руку, розуміючи, що рецензія «накрилася», і повів до перев'язочної.

— Ходімо, Валентино Сергіївно, зробимо усе, що потрібно.

— У мене навіть бинта з собою немає...

— Нічого, якийсь знайдемо.

У перев'язочній медсестра з санітаркою різали марлю на серветки.

— Таню, — увійшовши, сказав Олег, — там знову Марченко прийшла — ну, знаєш... Усе спочатку...

— Олег Вікторович! Я потім знову буду від завідуючого получати? Так? Усі лікарі водять блатних хворих — тих, що не числяться, — на перев'язки, а я тільки отримую. Чому ви не відправите її до поліклініки?

— Таню! — лікар знову спохмурнів. — Якщо Марченко блатна хвора, то я народний цілитель. Знайшли блатну... У неї немає за що бинта купити, не кажучи вже про ліки. Вам що — шкода? Я вам принесу бинт. А від моїх хворих сьогодні дімексид точно залишився, я бачив. Отож, прошу вас.

— Навіщо ви так? — образилася сестра. — Він потім не питає, у кого на що не вистачає, йому однаково...

Розчинивши двері, Олег запросив хвору заходити. Вона привіталася і лягла на перев'язочний стіл. Скинувши пов'язку, лікар зосереджено оглянув її ногу і промовив:

— Ну-ну... Давай мені шприц і дві ампулки новокаїну.

До перев'язочної зазирнула чергова сестра.

— Олег Вікторович, дзвонили, щоб ви терміново йшли до головного. Щось важливе. Казали -

— У мене хвора на столі. За десять хвилин.

— Ну, я вам передала... Казали — терміново.

Двері зачинилися.

Олег увійшов до кабінету головного і привітався. Обличчя тих, хто тут позбиралися, не обіцяли нічого доброго.

— Олег Вікторович, так? Проходьте, сідайте, будь ласка.

Дама вказала йому на стільчик.

— Ми запросили вас для того, щоб вияснити деякі моменти ЧП, яка сталася у вас в лікарні кілька днів тому. Хоча, можливо, я не точно висловилася — це не просто ЧП, це більше... Я маю на увазі ту безвідповідальність, яку було проявлено у вас у відділенні щодо польської громадянки, котра поступила на вашому чергуванні. Я слухаю вас. Що ви можете сказати з цього приводу?

— Така хвора дійсно поступала на моєму чергуванні але, чесно кажучи, ні про які надзвичайні події я не чув, — відповів Олег, дивлячись чиновниці в очі. — Польській громадянці була надана необхідна допомога, про її поступлення я одразу ж доповів черговому по держадміністрації. Та й сама хвора не висловлювала жодних претензій.

— Тільки не треба зі мною так, Олегу Вікторовичу! — голос дами попереджуюче задзвенів. — Не треба! Ви прекрасно все розумієте! Мова йде не про ваше чергування, а про те, що сталося після його закінчення, про її конфлікт із професором Желязком.

Чому ви спрямували Григорія Ананійовича до цієї хворої, якщо чули розпорядження завклінікою — зовсім іншого змісту?

— Дійсно, Валерій Павлович розпорядився, щоб хвору оглянув завідуючий відділенням. Але сам Ігор Петрович сказав мені показати її професору Желязку.

— Але ви не показали! А лише повідомили йому, неправильно спрямувавши зовсім до іншої хворої!

— Пробачте, — сказав Олег, — я йому все вірно пояснив. Якщо вийшло непорозуміння, то не з моєї вини.

— Непорозуміння?! — дама викотила очі, мало ие задихнувшись. — Та ви, доктор, взагалі орієнтуєтеся в ситуації, якщо вважаєте це непорозумінням?! Від іноземної громадянки поступила скарга офіційними каналами! І все це прийшло до міської держадміністрації згори! І саме тому я особисто розбираюся у цьому!

— Ну, якщо у скарзі громадянки Польщі фігурує моє прізвище, — знизав плечима Олег, — мені доведеться відповідати...

— Чи вам доведеться відповідати, будемо вирішувати ми, — їдко промовила чиновниця. — Тим паче, ви, я так бачу, не надто критичні до себе і своєї діяльності у цьому закладі. Ваші безпосередні керівники вже ввели мене у курс справи, тож я склала уявлення про те, що ви являєте собою як фахівець.

— Ну, ображати мене вам ніхто не давав права, — заперечив Олег. — Що я являю собою як фахівець — вирішувала відповідна комісія, і навряд чи годиться ставити під сумнів її компетентність.

— Так? — картинно здивувалася дама. — А як назвати той факт, що ви більше п'яти годин тримали на операційному столі хворого, не маючи на те підстав?

— Це неправда, — не погодився Олег. — Я оперував лише три години, півтори з яких зупиняв кровотечу, ліквідуючи розриви печінки. Ще годину оперував завідуючий і ще одну— Валерій Павлович, він підтвердить.

Соколову залишалося тільки мовчки кивнути.

— За словом, я бачу, ви до кишені не лізете, але...

— Одну хвилинку, — перебив раптом грізну гостю головний лікар Аржанський, — а скажіть ще таке — чому ця полячка, якщо у неї була ниркова колька, опинилася раптом у вас, а не в урології?

— Її поклали до початку мого чергування, — розвів руками Олег. — Тому не знаю. Коли я прийшов, інтерн повідомив мені, що вона вже лежить.

— До речі, про вашого інтерна, — згадав раптом головний, — а вам відомо, що за півроку навчання він жодного разу не був на загальній п'ятихвилинці і навіть не знає, як виглядає головний лікар установи, де він навчається? Вам відомо, що у відповідь на зауваження головного лікаря він питає: «А хто ви такий?». Вам відомо, що інтерн, у якого ви числитеся безпосереднім керівником, зумів уночі проникнути до професорського кабінету і вчинити там погром?

— Стійте, стійте... — удавано замахала дама перед очима, наче їй стало погано від усього цього. — Я щось нічого не можу збагнути... Ви що, довірили такому лікарю інтерна? М-м... а тепер дивуєтеся... Олегу Вікторовичу, а як виглядають хворі, вашому інтерну відомо?