— Так, — незворушно відповів Олег.

— Ну, це вже успіх... Гаразд. Ми вас поки що не затримуємо. Які міри застосуємо по відношенню до вас — це вирішуватиметься на іншому рівні. Одне можу вам сказати: готуйтеся потрапити на КЕК. А заразом замисліться про те, що ви робите і як ви працюєте. Задумайтеся, можливо, ще не пізно. Мені б хотілося вірити, що ще не пізно...

Обличчя її цієї миті світилося мало не материнською турботою та надією.

— Дякую, — промовив Олег, виходячи до приймальні та мацаючи по кишенях у пошуках цигарок, яких там не було.

На сходах стояв звичний півморок. Двері майданчиком вище розчинилися, і звідти збігла Ірина, простягаючи пачку цигарок.

— Чого ти? Сам у мене залишив — казав, що не маєш коли курити.

— Гаразд, — відповів Олег. — Я забув, пробач.

— Х-ху... Яку гидоту внизу курили — пліснявою аж сюди тхне. А що сталося?

— Та так, нічого... — він затягся і притулився спиною до батареї, випускаючи дим із заплющеними очима.

— Я ж бачу — щось сталося. Неприємності якісь?

Напевно, в її інтонаціях відчувалася швидше дратівливість, ніж співчуття, тому й розхотілося Олегові ще раз згадувати, як дістала його ця «схиблена клімактерична».

— Нічого такого...

— Доступного розумінню операційної сестри середньої паршивості, — розбірливо й чітко договорила жінка.

Розплющивши очі, Олег без особливих емоцій подивився на неї і промовив:

— Слухай, Ірино, я сьогодні такий засмиканий, чесне слово... Мені би навпаки трохи розуміння. А ти мене зараз втягнеш у важкі дискусії і примусиш переконувати тебе у моїй нескінченій симпатії та відданості. Знаєш, мені зараз...

— Ну, звичайно, доктор, — завелася Ірина, — вам не до цього. Ви у нас... м-м-м... світило. А я так — ніхто, ніщо і на сміттярці знайдена.

— Ну, якщо для тебе операційна — це сміттярка... — Олег тільки знизав плечима.

— Сказати ви вмієте — це у вас не віднімеш.

— Іринко, ну, дійсно, не хочу я сьогодні сваритися, — попросив Олег. — Чесне слово. Ніяких сил не лишилося. Ти би краще мені щось приємне сказала.

— А ви, доктор, знайдіть собі дівчину хорошу й оженіться. Ви ж в нас такий симпатичний. От вона вам і буде говорити щось приємне, як схочете. А моя справа — ...інструменти подавати!

Останнє вона вимовила дуже різко, відштовхнулася від стіни і покрокувала нагору. А на середині сходового маршу озирнулася та доволі байдуже промовила:

— Ну і, можливо, ще дещо — під настрій.

Робочий день скінчився. Відділення спорожніло. Лікар Гурський, виходячи на сходи, що вели донизу, жартівливо промовив до чергової санітарки, яка збиралася зачинити двері:

— Що, вже зачиняєтеся? Там ще Женатий пише. Напевно, до ночі сидіти збирається. Не забудьте випустити.

— До побачення, доктор, випустимо.

Ключ у дверях провернувся.

Маніпуляційна сестра зазирнула на пост до чергової.

— Свєтка, багато сьогодні?

— Та ні, не дуже. Давай у темпі — ти внутрівенні, а я все решту. Може, встигнемо до «Санта-Барбари».

У вхідні двері, які нещодавно за Гурським зачинила санітарка, подзвонили. Довелося повертатися, щоб відчинити віконце. Туди одразу ж увіпхалася кавказька пика і з характерним акцентом спитала:

— Добрий вєчєр! Сушяй, красівая, аткрой двері, родствєніка проведать нада!

— Якого ще родича?

— Мхітарян у вас лєжіт.

— Зараз не час відвідувань, — суворо заперечила санітарка. — І взагалі — карантин, нікого не пускаємо. Він ходячий?

— Ай, красівая, какой хадячій? Чєлавєку апєрацию сделалі, а ти не пускаешь! Как не стидна? На, вот тебе із Арменії. Сушяй, дай чєлавека проведать!

Він поклав на віконце два здоровезні гранати. Санітарка здивовано «зробила» очима на гранати, зітхнула і відчинила двері, примовляючи:

— Ну, гаразд, але тихо, бо в нас тут суворо...

У двері проліз один вірменин, за ним другий, третій...

— Егей, куди ви?! — отямилася вона. — Я думала — тільки один! Ви що? Це хірургічне відділення!

Замість пояснень другий також уклав їй у руку гранат, за ним третій, а там і четвертий уже витягав із величенького кошика «перепустку». А санітарка лише здивовано кліпала очима, втримуючи гранати, щоб не розкотилися, і не знала, що тепер говорити. Уся делегація у чоботях та із кошиками посунула порожнім коридором, на ходу читаючи номери палат.

У холі, почувши шаркотіння незвичного взуття, назустріч їм вискочила здивована чергова:

— О— о... А це що таке? Що за хіт-парад? Не зрозуміла! Хто вас пустив?

Вона обурено перегородила шлях делегації. Замість відповіді старший вставив їй в руки здоровезний гранат.

— Ну, це завал... Хто ви та...

Другий поклав одразу два. Третій — зверху ще один, тому тепер усі зусилля сестри спрямовувалися на те, щоб їх не розсипати. А делегація мовчки посунула далі. На вигуки чергової вискочила і маніпуляційна — одразу ж отримала і собі гранат «у зуби». Її реакція виявилася зовсім іншою:

— Ух ти... Які класні! Дякую.

— Угащайся, красівая, на здоров'є, — зрадів вірмен.

Дівчата боязко перезирнулися.

— А як хто припреться? Ти уявляєш, що буде?

— Та ну! Сьогодні «холодне» чергування. Женатий там пише вже дві години — йому не до цього. Іду, скажу, щоб тихо були.

Вона побігла до підсобки, залишила фрукти і зникла у дверях палати з вірменами.

Завідуючий відділенням Ігор Петрович піднявся на поверх і смикнув двері. Зачинено. Натиснув на дзвінок. Санітарка розчинила віконечко, а коли побачила його обличчя — наче язика ковтнувши, мовчки впустила.

— Що тут у вас? Усе гаразд?

Жінка спромоглася пробурмотіти щось незрозуміле, але зав уже йшов коридором. Побачивши світло, що пробивалося крізь двері ординаторської, він пригальмував і зазирнув туди. Олег підняв голову від писанини та мовчки подивився на нього.

— Треба думати, ви дописуєте рецензію, яку обіцяєте вже два тижні, — промовив зав. — Можете не писати. Останній термін був до кінця робочого дня.

— Я практично закінчив, — сказав Олег.

— А читатиму я вдома? От прийду зараз і замість того, щоб спати лягти, читатиму вашу рецензію.

— Ну, взагалі-то, я також не ледарював, — Олег знизав плечима.

— Дійсно, ви не ледарювали. Ви були «на коврі» у головного, півдня сиділи без діла в операційній і півдня обслуговували у перев'язочній амбулаторних хворих.

— Обслуговування таких хворих, як Марченко, можна віднести до благочинності, а за таку справу не прийнято лаяти. А «на ковер» до головного... — Олег зробив паузу, зважуючи, чи варто Це говорити. — Туди я потрапив певною мірою з вашої легкої Руки, тож і за це мене карати не варто.

Кругле обличчя зава спалахнуло.

— Ану-ану... — він зачинив за собою двері. — Поясни. Я щось не розумію, куди ти хилиш.

Він всівся на стільчик навпроти Олега, не приховуючи злості.

— А що тут пояснювати? Ви самі прекрасно розумієте, що «скинули» полячку на старого і тому вийшов конфлікт. До чого тут я? Ви особисто дали мені вказівку переадресувати цю хвору професору. Я її виконав. Мене взагалі не мали до головного кликати. Я змовчав, а ви ще дорікатимете мені, що я там півдня провів? Це вже занадто. Усьому має бути межа.

— Ого, як ти заговорив! — скипів завідуючий. — Межа? Ти мені будеш межу вказувати? Ти забув, як ходив за мною і просив взяти у відділення? Ти забув, як з одного прийому на інший їздив через півміста? Усі ви швидко починаєте згадувати межу і забуваєте, хто вас із лайна витягає і задницю вашу прикриває. Це ви швидко забуваєте...

— Пробачте, але я щось не пам'ятаю, коли ви востаннє мене з лайна тягли і задницю прикривали.

— Так? А що ж ти мене вночі кликав, коли смаженим запахло? Га? Між іншим, я міг одразу Соколову сказати все. Я ж був там, коли анестезіологи знайшли цей твій проляпсус. Але не сказав, а потім ще й отримав за це. Ти знаєш, що я вислуховував у нього в кабінеті?