Потім темний силует випрямився й повільно рушив геть. В одній його руці бовтався якийсь предмет, схожий на плюшеве ведмежа, яке дитина волочить за вухо…

Чим саме був той предмет, він, здригнувшись, зрозумів тільки через хвилину.

Постать викликала в Ігоря ще більший жах, коли почала віддалятися. На перший погляд, це було схоже на ходу п’яного. Але якщо придивитися, напрошувався зовсім інший висновок — так могла рухатися людина, що абсолютно втратила відчуття свого тіла. Якщо це взагалі було людиною…

Коли силует проходив під вікнами, що світилися, Ігорю відкрилося гротескне видовище: за сорок метрів від нього незграбно крокувала роздута тварина, покрита гігантськими розводами темних плям, немов виваляний у багнюці торішній потопельник. Картину доповнив відгомін якогось жахливого смороду, який доніс до нього порив вітру.

Ігор, перемагаючи власний жах, подався слідом за істотою з кошмару.

Виявилося, що чудовисько прямує до одного з під’їздів багатоповерхового житлового будинку, що знаходився лише за півсотні метрів від будинку Ігоря. Під’їзд, у якому сховався Потопельник, був розташований саме напроти його торця.

Зайшовши в під’їзд за об’єктом свого спостереження, він почув обережне відмикання замка; з’ясувати, на якому поверсі, було неважко — загадкова істота тягла за собою не тільки шлейф моторошного смороду, а й видимий слід — доріжку темних крапель крові, що сочилася з відірваної собачої голови. Слід обривався на третьому поверсі перед одними з дверей.

Не знаючи, що робити далі, Ігор потупцював перед дверима, потім його погляд упав на звивисту криваву доріжку. Підкоряючись якомусь імпульсу, він підняв килимок біля дверей сусідньої квартири і взявся ним спішно витирати сліди, які залишило за собою невідоме чудовисько. Він рухався назад, поки не спустився до першого поверху.

Після цього повернувся, поклав на місце килимок… і — немов ужалений тверезою думкою: якого диявола він цим усім тут займається?! — поспішив униз.

Відповідь ховалася десь дуже далеко від його розуміння…

Решту тієї ночі він провів у своєму підвалі; до пізнього ранку його трусило й кидало то в жар, то в холод. Він заспокоївся лише після того, як пообіцяв собі, що більше не ночуватиме під відкритим небом…

Через двадцять хвилин після відходу Щурика бомж швидко чимось перекусив і почав збиратися.

Перш ніж вийти з підвалу, він виглянув у маленьке квадратне віконце, розташоване біля самої землі. Звідти було добре видно під’їзд сусіднього будинку, в якому пам’ятної ночі сховалася його таємниця. 3 кожним днем вона дедалі сильніше його до себе притягувала. Бажання наблизитися до неї поступово заполонило всі його думки.

Незабаром він точно визначив, куди виходять вікна потрібної квартири, але поки що не помітив нічого підозрілого, крім того, що вчора у вікні з’явилася заклеєна дірка завбільшки з кулак. Він спостерігав.

Дві ночі тому його завзятість було винагороджено. Він побачив, як щось гнучке й неймовірно швидке виринуло з під’їзду і зникло в темряві.

Воно зовсім не було схоже на ту громіздку незграбну тварину, але бомж одразу зрозумів, що таємниця якимось чином змінилася.

Просидівши тоді перед віконцем іще цілу годину, він раптом допустив, що нинішні події якось пов’язані… зі шнурівками чоловіка, який стояв на автобусній зупинці п’ятого квітня…

Напевно, шукати подібний зв’язок було божевіллям. Але якесь особливе відчуття говорило, що він тут усе-таки існує — дивний і незбагненний.

…Вона бігла з останніх сил, уже розуміючи, що її все одно наздоженуть. Це станеться за хвилину, у кращому випадку — за дві.

Ті гналися мовчки; було чутно лише їхній тупіт, що луною розносився нічним парком. Тепер їх залишилося двоє: блондин середнього зросту у шкіряній темно-коричневій куртці і високий здоровань із зачіскою а-ля Арнольд Шварценеггер. Третій, надто гладкий для довгої погоні, відстав і, ймовірно, повернувся до машини, очікувати інших із четвертим, котрий був за кермом.

Бігти ставало дедалі важче. Деколи їй здавалося, що гравій шарудить уже не під її власними, а під чужими черевиками. Ноги майже не слухались — чи то від страху, чи то від надмірної втоми.

Вона всоте пожалкувала, що завернула з вулиці в парк. Це було непрощенною дурістю. Тепер, навіть якщо вона й почне кричати з усіх сил, її ніхто не почує.

Утім, іще розумніше було б узагалі відмовитися сідати в їхню машину. Але, бачте, їй захотілося проїхатись у «мерседесі» із крутими хлопцями; їй потрібно було нових вражень!.. І вони самі здалися їй спочатку нормальними.

Можливо, якби вона частіше спілкувалася з тими своїми однолітками, які вже знали дещо в житті, то хоча б почула кілька слушних порад на тему: «Перший секс у житті може відбутися не обов’язково, коли ти цього захочеш». Але вона сіла в машину, бо ніщо не допомагає пізнавати реалії життя так, як власний досвід. Особливо, якщо із самого дитинства розглядаєш навколишній світ через надійні куленепробивні стекла батьківських окулярів.

Потім був ресторан, маса вражень, перший за всі шістнадцять років ковток шампанського… І внутрішній жаль, що її сіренькі подружки-скрипальки не можуть зараз цього побачити…

Першим тривожним сигналом був момент, коли товстий, як вагітна цистерна, тип запитав її з багатозначною посмішкою, чи не відвідує вона після школи вечірні курси «Умілі губки»? Вона нерозумно хіхікнула, інші — зареготали. І якось сама собою прийшла думка про те, що вже близько півночі, про батьків, які, напевно, ще годину тому почали занепокоєно поглядати на годинник, — може, навіть дзвонити її подругам…

Тривожна нота в її свідомості звучала сильніше з кожною хвилиною, але вона все одно довго вагалася перед тим, як сказати, що їй пора додому, відчуваючи себе так, наче за якихось півтори години подорослішала на половину прожитих років одним болісним ривком.

Вони наздоганяли. Близький тупіт за спиною віщував швидкий початок ще одного відкриття цієї ночі. «…Із усіма… а ти як думала?» — крутилася в голові фраза, кинута блондином на виході з ресторану, точніше, звичайного бару. Потім її просто заштовхнули в машину…

Якимось дивом їй вдалося вискочити з автомобіля й кинутися втікати, коли ті зупинилися закупитися спиртним і цигарками біля цілодобового кіоска. Хлопці явно не очікували такої спритності, і вона зробила непоганий ривок, від якого, втім, тепер майже нічого не залишилося. Метрів п’ять? Шість? Здається, вони розділилися, точніше, один, утомившись, відставав від іншого на десять-дванадцять кроків.

Серце стукало шалено, голова розколювалась. Розуміючи, що останні сили вичерпуються, вона різко завернула з алеї і, пробігши ще десяток метрів серед кущів і дерев… раптом урізалася в чийсь темний силует.

Від несподіванки вона скрикнула й упала.

Дівчина зробила спробу піднятися, але в цей момент темний силует схилився до неї і прошепотів:

— Не бійся… тепер нічого не бійся, — його голос звучав немов шерех сухого листя.

— Все добре… не бійся… і не рухайся… я скоро повернуся й подбаю про тебе…

Потім він буквально розчинився в темряві. А вона залишилася лежати на землі й навіщось закрила обличчя руками, почуваючи, що не залишилося сил навіть заплакати.

Поруч із нею (просто за кілька кроків) хтось пройшов. А через секунду з боку алеї почулося: «Ось вона… між деревами, бачиш?» Повз неї знову хтось пройшов у зворотному напрямку. «І коли тільки встигла, сука…» — вловила вона шепіт блондина.

Тільки потім дівчина дозволила собі зробити перший глибокий вдих — із моменту, коли налетіла на когось, хто наводив на думку про дерево, що говорить і розгулює після заходу сонця своїми володіннями.

— Ось вона… — тикнув пальцем у темряву здоровань блондину. У цій частині парку ліхтарів майже не було, і тому треба було напружити зір, щоб розглянути обриси людської фігури серед тіней і стовбурів дерев. — Бачиш?