Але це ще не все. Я думаю… всі мої колеги до єдиного вважали б мене божевільним, та я готовий припустити, що ваші антитіла спочатку не змогли його нейтралізувати, «розбудило» ж його — ваше знання!

Ось, якщо коротенько, моя авантюрна гіпотеза. Схоже на марення середньовічного шарлатана? Не сперечаюсь. Але… я не бачу інших можливостей.

— Ви вважаєте… він розумний? — голос Германа проскрипів настільки пронизливо, що Лозинський не відразу зрозумів запитання.

— Ні, але я переконаний, що цей вірус якимось чином пов’язаний зі свідомістю. Знаєте, незважаючи на всі досягнення сучасної науки, людство у багатьох аспектах пізнання навколишнього світу пішло не надто далеко від знахарів, що жили три тисячі років тому. І така наука, як вірусологія, — зовсім не виняток. Наприклад, у наукових колах дотепер дискутують про те, яка взагалі природа вірусів, до якого типу матерії їх віднести — живої чи неживої. Вони мають ознаки обох.

Я думаю, що у вашому випадку вся проблема в ряді якихось до безглуздості унікальних збігів…

— Велика Недоладність… — сказав Герман.

— Так, — швидко погодився хірург, — щось наче таке… хоча це дуже точне визначення.

Лозинський відкинувся на спинку стільця, кілька секунд мовчав, щось обмірковуючи, потім раптом подався вперед:

— Мені спало на думку… може, існує можливість позбавити вас цього всього — адже це навіть не життя… це… може, варто хоча б…

Герман моментально відчув прилив люті, якого вже не міг контролювати; хребет палав розпеченим льодом. За мить до нього з новою силою повернулося бажання розірвати Лозинського на клапті.

— Я хочу сказати, — тим часом продовжував хірург, — вам нічого втрачати… Він же викачує всі ресурси вашого…

— Як би не так, Добрий Лікарю! Може, ти особисто бажаєш зайнятися мною?! — з жахливим резонансом проскрипіла істота…

Лозинський скривився від страшного болю у вухах.

…і зірвалася на ноги єдиним, ледь уловимим для людського ока рухом.

— Ось вона — улюблена пісенька всіх Лікарів!

Лозинський обережно глянув на збожеволіле чудовисько. І, здається, вперше по-справжньому злякався.

— У вас склалася про мене обманлива думка, — сказав хірург. — Я зовсім не пропонував зробити з вас піддослідну тварину…

— Мені набридло слухати твою балаканину, Добрий Лікарю! — проскрипіло чудовисько. — Будь вдячний і за ті дві зайві години життя, що тобі вдалося заробити!

І почало наближатися до Лозинського, але не кваплячись.

— Так… із чого й починалося… — мовив Лозинський, підводячись зі стільця. — Не хочеться вмирати сидячи… — у нього був приречений погляд людини, що зробила зненацька похмуре відкриття. Хірург тільки зараз відчув різкий кислий запах, джерелом якого була істота, з якою він провів у одній кімнаті майже дві години.

Лікар кинув погляд на викрутку, що валялася на підлозі… розуміючи, що його шанси боротися з цією людиноподібною твариною за останні сто двадцять хвилин зовсім не змінились.

— Навіть якщо ти заволаєш, як сотня мучеників, я матиму досить часу, щоб поспостерігати за твоїми корчами від початку й до кінця… — пообіцяло чудовисько і, немов знущаючись, легенько штовхнуло хірурга в груди вказівним пальцем, твердим і шорстким, як шматок металевої арматури.

— Шкода, що ти не здатний пригадати того дня, коли так здорово подбав про мене… восьме березня минулого року, Добрий Лікарю… Нічого, я обмежуся тим, що маю… адже це — чимало. Правда, Добрий Лікарю? Хоча, знаєш… — палець знову тикнувся у груди Лозинського, цього разу вже сильніше. — Взагалі-то, на всі ці сентименти мені абсолютно начхати!

— Восьме березня?.. — вражено пробурмотів хірург; його обличчя одразу набуло сірого відтінку.

— Що трапилось, Добрий Лікарю? Тобі зле? Може, валер’янки? — саркастично проскрипіла істота.

— Господи… не може бути… — лікар майже шепотів, але те, що колись було Германом, чітко чуло кожне його слово. — Так, восьме березня… хіба переплутаєш… Це були ви, звичайно… тепер я вас згадав… близько тридцяти… гострий перитоніт… Здається, Геннадій… чи Герман… — палець істоти знову наблизився до його грудей, але зненацька замер.

— Що це все означає, Добрий Лікарю? Схоже, ти згадав… іще щось? — зацікавлено мовив монстр.

Хірург спробував щось сказати, але зробити це з першого разу йому перешкодив клубок у горлі.

— Хлопче, тобі справді варто зробити те, заради чого ти сюди з’явився, — видавив він нарешті.

Перед поглядом хірурга зараз була зовсім інша картина — 8 березня 1989 року.

Душмани збили «стінгером» вертоліт, у якому перебував капітан медичної служби Фелікс Лозинський. Він перелітав у складі рятувальної групи з кабульського госпіталю в гори, де внаслідок довгих боїв було багато поранених. Льотчики зуміли посадити майже некеровану машину і протриматися до прибуття допомоги. Однак Лозинського важко поранило осколком гранати. Він утратив багато крові і його життя висіло на волосині. Після прибуття в санчастину врятувати могло термінове переливання крові. На щастя, вдалося швидко знайти власника необхідної першої групи, й головне — з негативним резусом. Донором був один із полонених «духів»…

— Роби свою справу, хлопче… тільки швидко… — мовив хірург уже голосніше.

— Ти знову морочиш мені голову, Добрий Лікарю? Тобі доведеться пояснити, що відбулося у твоїй сивій хитрій голові — бо я вб’ю тебе дуже повільно… — прохрипіла істота йому у вухо; в нього з раковин засочилися тоненькі струмки крові.

— Ти помирав… Германе. Найрідкісніша комбінація… часу не було… і потрібної крові теж… наша лікарня — не американський госпіталь із телесеріалу… Тепер зрозуміло?

— Ніііі! — істота схопила лікаря за волосся й різко вивернула його голову обличчям угору, хрускаючи шийними хребцями. — Ніі-і!

— Я — твій донор…

Істота штовхнула лікаря, і той упав на підлогу разом зі стільцем.

Те, що було колись Германом, зайшлося нестерпним для людського вуха скреготом — воно сміялося.

Кров заюшила струмком з обох вух Лозинського. Той намагався закрити їх долонями; червоні струмки, просочуючись між пальцями, стікали на паркет.

Монстр раптово замовк і відступив назад.

— Прощай, лікарю…

Лозинський піднявся на лікті; на блідо-сірому обличчі яскраво-червоними плямами розмазалася кров, очі безладно металися по кімнаті.

— Тепер ти теж знаєш…

Лозинський знепритомнів, і його голова глухо вдарилась об паркет…

Частина III

Мешканці ночі

Розділ 1

Проза життя

Сіре тільце пацюка безшумно прослизнуло біля обличчя чоловіка, що спав на старому матраці, розстеленому на бетонній підлозі малюсінької будки. Пацюк підбіг до лівої руки, що звисала на підлогу; його маленький носик зарухався в такт акуратним прямим вусам. Потім тваринка завмерла, спрямувавши нерухомий погляд чорних очей-намистинок на руку чоловіка, й легенько торкнулася до неї мордочкою. Той розплющив сонні очі.

«А, це ти…» — буркнув він. Пацюк нетерпляче засмикав коротким хвостом.

«Зараз…» — чоловік сів (кінський волос видав під ним тихий скрип), кинув короткий погляд на старий механічний будильник «Слава», що цокав у кутку комірки на дерев’яному табуреті, й відкрив прямокутну дерев’яну шухляду, яка стояла біля «дивана».

Чоловік забрав із чола пасмо довгого давно не митого волосся, спостерігаючи, як пацюк жадібно хапає з підлоги свою вечерю: ковбасні шкірки і шматочки злиплої гречаної каші.

У підвалі було тихо, тільки звичайний фон: дзюркіт води в трубах та какофонія з перших поверхів — людські голоси, сміх. Усе це звучало розмито і приглушено, немов доносилися з поверхні радісної, освітленої сонцем землі у величезний, схований глибоко під корінням дерев темний склеп. Балаканина й музика з телевізорів, виття пральної машини…

Що ж, скоро — ніч, і це означає, що він, принаймні до ранку, може ні про що не хвилюватись. Звичайно, якщо чергова вилазка пройде успішно. Чоловік відійшов від дверей і знову присів на матрац, дивлячись, як пацюк закінчує свою квапливу вечерю.