Він відвернувся від неприємного видовища в кутку вітальні, але продовжував лежати на спині, намагаючись привести в порядок думки. Недавній приступ не залишив після себе болю, однак у відчуттях Германа з’явилися нові інтонації…
Раптом у голові озвався завжди впізнаваний голос Незалежного Експерта:
«Знаєш, що це все означає? Інколи ти цілком утрачаєш над собою контроль… Твоє перетворення ще не закінчилося — воно триває, і ти вже нічого не можеш із цим зробити. Він не зупиниться, поки не одержить над тобою абсолютну владу. Але ти повинен хоча б спробувати протистояти йому… Тому що наступного разу на місці собаки може виявитися…»
Тирада Експерта пройшла повз свідомість Германа — його увага була прикута до дивного звуку, що заповнював навколишній простір — шиплячого і трохи потріскуючого — щось схоже він чув у дитинстві, коли підносив вухо до склянки із молочним коктейлем, який щойно збили міксером.
Вмить Герман зрозумів, що джерелом цього дивного звуку є його тіло.
Воно відчутно, рази у два, зменшилося в об’ємі, немов висохло. Пожовтіла шкіра зморщилась, як поверхня повітряної кулі; місцями вона звисала величезними пластинчастими струпами. Коли Герман почав підводитися, струпи посипалися з нього, як стара штукатурка — від них і чувся той неголосний шиплячий звук. На підлозі залишився слід, який повторював обриси його тіла.
Потім Герман виявив, що здатний рухатися з незбагненною швидкістю. А в наступні три дні, коли процес нового перетворення завершився, він мимоволі став нагадувати собі щось проміжне між гігантським двоногим павуком і воскреслою мумією.
Його шкіра стала схожа на броню, що обтягає тіло, як панцир, зберігаючи еластичність лише в районі рухомих частин — на згинах ліктів, колін, пальців і так далі.
Тепер Герман почував себе надзвичайно сильним і швидким — кращим, аніж будь-коли досі. Його більше не цікавило, скільки ще протягне організм, позбавлений їжі й води. І зовсім не хвилювало майбутнє.
Пізнього вечора 28 вересня він залишив Притулок.
До району, де проживав хірург Лозинський, Герман добрався в кілька разів швидше, ніж розраховував, складаючи по карті майбутній маршрут. Потім відшукав його вулицю, будинок, вікна і, сховавшись у кроні великого каштана, застиг у чеканні.
Герман не особливо задумувався над тим, чи здатний він прикінчити лікаря разом із дружиною. Чи з ким-небудь іншим, хто міг виявитися поруч. Він розглядав ситуацію з байдужою раціональністю павука, що квапиться до жертви на іншому кінці павутини.
Часом він відчував роздвоєність і якесь незрозуміле занепокоєння. Обидві половини його Я виступали за смерть Лозинського, але мотивації в них були різні.
Перше, природне, Я Германа, вимагало лише сліпої відплати, друге — вивільнене з якихось глибин його розуму — наполягало на смерті лікаря, використовуючи мотив першого як привід. Воно відкрито прагнуло убивати — вимагало жертвоприношення, як огидне малюсіньке божество, що поселилось у нього в голові. І чим далі, тим більше місця займав цей кривавий божок у його свідомості. А деколи, як уже з’ясувалося, він міг і цілком узяти Германа під свій контроль.
Перше Я щодень слабшало, зменшувалося, без опору відступаючи перед божком.
Глава у главі
…Він вічно перебував у цілковитій пітьмі й лише іноді дивився на світ Його очима з допомогою <i><b>інших.</b></i> Він ніколи не належав самому собі, але був однією з Граней Цілого.
Він міг бути всім і нічим водночас; він часто помилявся, але частіше виявлявся правий. Він легко знаходив рішення складних дилем, але був не здатний осягнути суть простих речей.
Він був цифрою, словом… голосом скептика, навіть циніка, але часто ставав Його совістю; він заявляв на повен голос те, що вважав правдою, коли сукупність інших Граней і навіть найширше Я опускалися до самообману… він ставав гиркою на іншому кінці Гойдалки.
Він був лише «гвинтиком» у гігантському, майже нескінченному всесвіті Його свідомості, але, траплялося, ховав власні секрети.
Він був тим, кого Я та інші називали — Незалежний Експерт…
<i>…Вірус</i> породив катастрофу, що знищила безліч Граней, а з їхніх решток створив «машину», пожирача-мерця. Вона поглинала й підкоряла <i>інших, — </i>тепер їй по-рабському слугували навіть Грані Уяви і Логіки; перша обдарувала її особливим «голосом», друга — подобою розуму.
Незалежний Експерт був єдиною Гранню, яку «машина» не могла знищити, розчинити в собі. Але вона здатна була витиснути його за межі доступного для огляду свідомості щирого Я; з кожним днем Експерт слабшав усе більше і вже відчував початок свого падіння в Ніщо…
«Машина» не мала якостей особистості, зате була хитра — її зброєю ставали інстинкти самозбереження, поглинені разом із деякими Гранями — вона зуміла підірвати довіру Я до нього (як це сталося у сні про Лізу; «машина» на той момент була вже досить сильною, щоб використовувати найуразливіше місце Експерта — процес його аналізу Грунтувався винятково на непрямій інформації, тому найчастіше він виявлявся не здатний відрізняти уяву від сновидіння); якось по-своєму «машина» розуміла, що Експерт — це остання перешкода на її шляху до повного контролю над щирим Я, і використовувала всі можливості, щоб остаточно зруйнувати всю його зв'язку з <i>іншими</i> Гранями, <b><i>які</i></b> ще перебували за межами її впливу, але перш за все — зі щирим Я.
І їй це вже майже вдалося. Ще трошки…
Але хоч би як далеко це все зайшло, сама природа Незалежного Експерта не дозволяла йому здаватися. Та ж природа допомагала йому заповнювати собою втрату граней, звернених на службу «машині».
Він спробував донести до щирого Я, майже приспаного, майже безвладного — реальний стан речей — образ механічного чудовиська,мертвої, позбавленої <i>дійсного</i> свідомості. Він використовував обхідні шляхи, щоб його «голос», який утратив довіру Я, не був упізнаний.
Однак це не дало результату.
Він змушений шукати інших шляхів, поки «машина» ще не настільки сильна, щоб викинути його геть за межі доступного для огляду свідомості. Він має спробувати знайти вихід, розбудити сьогодення Я.
Але що залишалось у нього в запасі?
Незалежний Експерт не був відособленою частиною розуму (хоча багато в чому був досить самостійним), і все-таки мав здатність зауважувати те, що інші залишали поза увагою, чи пам'ятати те, що <i>інші </i>забували чи їх <i>змушували забути.</i> Наприклад, він знав: коли Герман, залишивши свій Притулок, подався до Лозинського цієї ночі, хтось за ним якийсь час <i>спостерігав.</i>
Що ж стосувалося пам’яті, Експерт був єдиним з <i>усіх,</i> хто справді пам'ятав, <i>що</i> відбулося влітку 1980 року у фотосалоні, <i>що</i> побачив дванадцятирічний Герман в об'єктиві.
Це <i>знання — </i>його остання зброя проти «машини», єдиний засіб, що залишився, щоб розбудити сьогоднішнє Я. Тільки Воно здатне перемогти вірус, застукавши <i>його</i> зненацька…