Хоча, можливо, саме тут і таїлася найбільша небезпека — коли він це зрозуміє, може бути вже занадто пізно…

Коли жовтки цілком просмажились, Лозинський переклав яєшню зі сковорідки на тарілку й почав вечеряти.

Ну й нехай! Зрештою, на їхній лікарні світ клином не зійшовся, і Земля не змінить орбіти, якщо він піде звідти сам. Ще не відомо хто кого позбудеться — вони його чи він їх! Таким було остаточне рішення.

Раптом із кімнати донісся приглушений стук, наче щось упало на підлогу…

Лозинський завмер, а потім повільно підвівся. Голова моментально перестала боліти.

Прислухався.

Це, мабуть, звалилася на підлогу книга, яку він читав перед виходом на роботу й залишив на краю тумбочки. Збірка детективів…

Лозинський зайшов у кімнату, намагаючись втримувати в полі зору весь її простір.

Ти знаєш, — запитав він себе, дивлячись на збірку детективів, що лежала біля тумбочки, — що деякі предмети мають властивість падати на підлогу, якщо їх кинути де попало? Чув про закон всесвітнього тяжіння?

Тільки звідки в нього це дивне відчуття чужої присутності..

Лозинський нагнувся за книгою… і раптом завмер, уже не сумніваючись у присутності стороннього…

Що це було? Рух? Чи, може…

Єдине він знав напевно: на його території — невідомий ворог!

Лозинський схопив із тумбочки довгу викрутку, обернувся навколо своєї осі й зайняв позицію спиною до стіни.

Уся кімната була перед ним як на долоні: сховатися було просто ніде.

Однак, обертаючись, він бічним зором устиг помітити щось гнучке і стрімке, що метнулося в сторону. Настільки стрімке, що інерційність зору не встигла визначити напрямок руху цього… кого?

Чого?..

Лозинський продовжував оглядатися.

— Гаразд! — мовив він уголос, звертаючись невідомо до кого, але хтось явно перебував у кімнаті, і, виставивши трохи вперед свою імпровізовану зброю, повільно, крок за кроком, перетнув кімнату по діагоналі. — Досить морочити мені… голову, чорт візьми! Такі фокуси зі мною не пройдуть, зрозуміло?

Ніякої реакції…

Зосередившись, Лозинський продовжував рухатися кімнатою, вичікуючи, коли невідомий суперник видасть себе сам. Питання типу «хто» й «навіщо» його зараз не цікавили. Всьому свій час…

Він відчув, як за спиною колихнулося повітря… Лозинський зробив різкий крутий розворот, і викрутка зі свистом розсікла…

…порожнечу.

Лікар вилаявся.

А через секунду хтось знову був у нього за спиною. Лозинський вирішив цього разу не квапитися — завмер на місці… і раптом почув:

— Нікудишня реакція! Ви надто повільні…

(немов у вас чавунний хребет…)

— Дивно, як ви узагалі зуміли вижити в цьому світі до сьогоднішнього дня… Х-х-хххх!!! Хх-хххрррр!!!

Це вимовив неймовірно скрипучий голос, що різонув по барабанних перетинках, немов бритва.

І що це за «хххррр»? — наче якийсь величезний рот збирається смачно харкнути, тільки цей звук усе одно здавався значно різкішим і сухішим — пронизливим, як…

Лозинський більше не рухався, однак намагався визначити відстань до власника цього наймерзеннішого голосу, який він коли-небудь чув у житті.

— Я це викидаю, — сказав Лозинський, повільно відводячи руку з викруткою вбік і розтискаючи пальці.

Коли та дзенькнула об паркет, хірург швидко розвернувся до гостя, одночасно переносячи вагу тіла на ліву ногу, а праву згинаючи в коліні, щоб завдати удару…

Але коли нога випрямилась і повинна була досягнути мети — вона просто шарпнулась, не зустрівши ніякої перешкоди на своєму шляху… І Лозинський, утративши рівновагу, гепнувся на підлогу.

Падіння оглушило його, як удар по голові.

Утім, щось говорило йому, що основною причиною цього прикрого промаху був зовсім не він, хоча, звичайно, він постарів, іще й як. Падаючи, Лозинський устиг помітити щось сіро-жовте, гнучке і стрімке, якусь неймовірно худу істоту, схожу на людину. Хоча, радше, на гігантського двоногого павука, що пересувався з незбагненною швидкістю і якоюсь навіть сюрреалістичною грацією. Невідома тварина рухалася занадто жваво.

Лозинський прохрипів лайку і знову потягнувся за викруткою, що лежала за метр від нього. І тієї ж миті на його руку опустилося щось дивне, що віддалено асоціювався з людською ногою. Потім знову почувся той самий ріжучий звук, немов шкребли тупим цвяхом по склу.

…Ххх-хххх-ррррхх!!!

Лозинський мимоволі притулив долоню вільної руки до вуха.

— Усе, досить… Я… — він збирався сказати це вперше в житті, — я… здаюся… ЗДАЮСЯ! — гаркнув через силу. — Слово офіцера… Більше ніяких штучок… Я хочу встати…

Він секунду дивився на гротескну ступню, яка придавила його руку; на жовтувату полущену шкіру, до якої прилипли шматочки вологої землі та засохла травинка…

Нарешті ступня відпустила його руку.

За три кроки перед ним стояло щось, що одночасно нагадувало й людську мумію, і двоногого павука, й дерево з якоїсь далекої планети — бродячий жах із кошмарів недоумкуватої дитини…

— Я прийшов тебе вбити, Добрий Лікарю!..

Ховаючись у густому листі, Герман просидів біля двох годин на дереві, спостерігаючи за вікнами квартири Лозинського. Старий розлогий каштан, що служив йому спостережним пунктом, ріс кроків за тридцять від будинку хірурга.

Була вже десь половина першої ночі, але, незважаючи на пізній час, той не з’являвся. Мабуть, десь затримувався.

Мрячив противний дощ, посилюючись часом до зливи.

Однак Герман не відчував ні дощу, ні вітру — нічого. Втім, відсутності цих відчуттів він теж не зауважував.

Просочуючись крізь крону каштана, вода лилася тонкими струмками на його тіло й, минаючи вигини та западини, безперешкодно падала вниз, немов Герман був лише галузкою дерева чи дивним наростом на його стовбурі, що володіє власним розумом.

Він невідривно стежив за вікнами хірурга Лозинського. Той прийде сам чи когось приведе? Очевидно, лікар був самотній, може, розлучений. Навіть із такої відстані Герман бачив брудні вікна його квартири та недбало засунуті пом’яті штори… — вікна самотнього чоловіка. Вікна, що так невловимо схожі на його власні — не зовні…

Кватирку було відчинено. Саме таким шляхом він збирався потрапити в помешкання хірурга, коли прийде на це час і сприятливо складуться обставини, — можливо, сьогодні. Те, що житло Лозинського розташоване на третьому поверсі, його зовсім не бентежило. Не докладаючи особливих зусиль, Герман здатний був піднятися без зайвого шуму до третього поверху — чіпляючись за віконні рами й вузькі просвіти між цеглинами. За лічені секунди. Його самого це вже анітрошки не дивувало. Як і те, що він дізнається про прихід Лозинського, навіть коли той не стане вмикати світла — він просто побачить за шторами блукаючий квартирою вогник розмитої людської фігури, схожий на радіоактивну примару.

…Після третього приступу Герман пролежав без свідомості до обіду 25 вересня, тобто близько десяти годин. Відкривши очі, він побачив перед собою відірвану собачу голову з відкритими, затягнутими мутною плівкою очима й виваленим язиком. Навколо все було густо заляпане запеченими згустками крові — паркет, стіни й навіть журнальний столик.

Герман, не розуміючи що сталося, кілька хвилин дивився на голову мертвого собаки, потім щось у пам’яті почало прояснятися. Він більш-менш пам’ятав розмову з батьком, пекельний біль, коли почався приступ, але що стосувалося собаки, точніше, його голови…

Виникало враження, наче спогади, пов’язані з нею, належали комусь іншому — настільки дивно відсторонений мозок відтворював окремі деталі цих картин. Це було схоже на фільм, назва якого стерлася з пам’яті. Зберігся єдиний «кадр»: бездомний дворняга, прив’язаний до лавки за задню лапу мотузкою для білизни, ймовірно, дітьми заради забави. Коли Герман до нього наблизився, шерсть на спині собаки стала сторчма, однак він не видав ні звуку — здається, намагався заскиглити, але… не посмів? Не зміг? Про те, що сталося далі, Герман міг тільки здогадуватися.