Изменить стиль страницы

«Правда, хочеш?» — запитує Ай-Болить, він посміхається самими лише кутиками губ: «Це добре, це дуже добре».

Хлопчик киває, але не може усміхнутись у відповідь. Тому що ледь дихає від страху.

«Але я відкрию тобі один маленький секрет, — шепоче пухкенький рожевий Ай-Болить. — Ти МОЖЕШ стати не просто лікарем, хірургом… ти можеш стати Великим Лікарем!»

«Я не знаю… — відповідає хлопчик. — Що це?»

«О! — багатообіцяюче піднімає рожевий пальчик Ай-Болить. — Це здорово! Ти собі навіть не уявляєш! У тебе завжди буде багато пацієнтів, дуже багато… Але найголовніше, — він наближає своє обличчя зі скляними очима впритул до обличчя хлопчика. — Ти зможеш робити з ними все, що захочеш… УСЕ! АБСОЛЮТНО ВСЕ! І ніхто не заважатиме… твоїм дослідам… найсміливішим експериментам… Тільки ти вирішуватимеш, що для них добре, а що… — погляду маленького лікаря, як у божевільного, він хіхікає, наче маленька дівчинка… — О! Ти можеш це собі уявити?»

Фелікс із нелюдським страхом дивиться в очі Ай-Болитя, але не може сказати ні слова. Він боїться, жахливо боїться цього маленького лікаря з пухкеньким личком, на якому блищать, мов скляні ґудзики, очі… і щось відбувається з його уявою… Але що саме — вловити неможливо.

«Так, я знаю, — посміхаючись, шепоче лікар. — Ти, напевно, хочеш подумати, правда, Феліксе? Хіба тобі не хочеться стати таким Лікарем? Я відвідую багатьох хлопчиків і дівчаток, що мріють стати лікарями, коли виростуть. І навіть деяких дорослих, справжніх лікарів… Ну, ти вже вирішив? Коли я можу…»

«Ні! — кричить хлопчик, — ні, йди! — він зненацька згадує, що Ай-Болить приходить до нього вже не вперше. — Йди! Іди, будь ласка! Я не хочу… Я тобі вже багато разів казав… я не хочу…»

Добрий Лікар відскакує від нього, немов хлопчик жбурнув у нього каменем:

«Дурний гівняний хлопчисько! Дурний… гівняний… хлопчисько…»

Зненацька він вихоплює з кишені халата величезний скальпель, його обличчя перекошене від люті, а очі, нарешті, оживають, але їх життя — це всепоглинаюча ненависть.

Хлопчик уже знає, що станеться далі.

Але з жахом спостерігає, бо не може відвернутися.

Лікар верещить і починає шматувати величезним скальпелем себе: різати обличчя, встромляти в груди, стругати свої пальці, немов олівці… В усі сторони летять шматки м’яса, яскраво-червона кров струмками заливає білосніжний халат лікаря, що схожий тепер на вбрання м’ясника чи гицеля — «…дурний!» — удар у шию… «…гівняний!» — знову удар… скальпель розсікає верхню губу й падає вниз, відкриваючи рівний ряд верхніх зубів… «…хлопчисько!» — і вбік летить кінчик носа…

ДУРНИЙ… ГІВНЯНИЙ… ХЛОПЧИСЬКО…

Щось у пам’яті Фелікса підказує: коли Ай-Болить повернеться знову, на ньому не буде жодного шраму… а може, він більше не повернеться… й цей кошмар — востаннє? — спалахує несмілива надія.

Але маленький рожевий лікар, схожий на Айболитя з дитячої книжки, приходитиме до нього в снах іще багато разів і багато років, поки хлопчик виросте. Але навіть тоді він нагадуватиме про себе.

Коли лікар просто через халат розпорює собі живіт, вивертає кишки й починає їх намотувати через лікоть на руку, як мотузку для білизни, продовжуючи кричати «дурний!.. гівняний!.. хлопчисько!..», — Фелікс починає плакати і просинається…

Простирадло під ним аж мокре — наскрізь просочене холодним липким потом і не завжди тільки ним.

Але, незважаючи ні на які сни, він усе одно дуже хоче стати лікарем — гарним лікарем.

Це було й залишається…

* * *

…для підполковника медичної служби у відставці Фелікса Лозинського, який стояв біля плити в кухні своєї квартири пізнього вечора 28 вересня 1999 року.

На роботі — неприємності. Декому, бачите, не сподобалось його відсутність на похороні Маркевича, якого він і за життя не міг терпіти. Цього хробака, слимака! Лозинський уголос вилаявся. Таких, як цей, у енському полку…

Похорон Маркевича відбувся у суботу 25 вересня, зібралася майже вся лікарня, плюс родичі з обох сторін сім’ї Маркевичів, сусіди і просто лицарі склянки й закуски.

З’явитися серед цих Лозинський вважав для себе рівносильним зануренню з головою у вигрібну яму. До того ж практично всім були відомі його стосунки з покійним. Він навіть не уявляв собі, щоб прийти «відзначитися» на цвинтар, так би мовити, віддати останню шану — перед таким, як цей пацюк, у нього ніколи не було й не могло бути ніяких боргів!

З іншого боку… хіба він не міг плюнути на все це гівно і прийти хоча б заради себе, заради власного спокою, хіба він не розумів, що дає прекрасний привід тим, хто готовий із радістю викинути його з лікарні? І що це, очевидно, йому не минеться?

Звичайно, все так.

Але це було саме тим, що його батько називав «чавунним хребтом» — людиною, яка не вміє іти на компроміси, короткозорим шанувальником Принципу, що суне напролом… і розбиває чоло. «Такі не змінюються, синку, — зітхав батько. — Не змінюються… Або вони зламають суспільство, або суспільство роздавить їх. Але, на жаль, завжди стається тільки друге… А може, й на щастя…»

Найважче було постійно відчувати цей «чавунний хребет», тягти за собою, немов мул, цю незручну поклажу. Але Лозинський ніколи не намагався його позбутися чи бодай зняти частину цієї ноші, знайти хоч трошки гнучкості.

Як чорне і біле — його або цілком приймаєш, або абсолютно відкидаєш.

Розлучення із дружиною, рання відставка, його натягнуті стосунки з людьми та багато іншого — причина всьому єдина. Іноді він думав, що вже давним-давно міг дослужитися до полковника, залишитися в армії і зараз спокійно завідувати відділенням госпіталю чи вести кафедру, втримати падаючу вежу родини…

Утім, на те й чавунний хребет…

Поки готувалася яєшня, Лозинський сходив у кімнату за новою пачкою «Прими», підкурив від конфорки, відчуваючи, як посилюється головний біль.

Ясна річ, на тлі постійного пережовування його «солдафонських замашок» останніми висловлюваннями про «дезертира, який розхитує споєні ряди…», колеги вказували Лозинському (пху! як там у них? — «вискочці, що ставить себе поза колективом») на двері. Бо у випадку з Маркевичем він «зайшов надто далеко, переступив святе табу!» й так далі в тому ж дусі. В результаті щось там у когось тріснуло…

І всю цю маячню довелося вислуховувати більше години в кабінеті заввіділення — стояти й вислуховувати, немов якийсь хлопчисько, що нашкодив! Ще й після божевільного чергування, двох екстрених операцій! Здавалося, півміста потрапило в одну величезну аварію і захлинається в крові…

У такі дні йому хотілося зробити щось… із ким-небудь із пацієнтів. Наприклад, скориставшись можливістю залишитися наодинці з потерпілим в автомобільній катастрофі… пройтися без анестезії тупим скальпелем по відкритих переломах, а потім щедро полити це криваве місиво з роздроблених кісток, шматків плоті й сухожиль йодом. Чи кислотою. Може, окропом? А потім…

(«…ти зможеш робити з ними все, що захочеш… УСЕ! АБСОЛЮТНО ВСЕ!»)

…подивитися, що з цього вийде. Чи накачати через анус за допомогою великої клізми концентрований розчин хлору, який прибиральниці використовують для дезінфекції туалетів. Чи розведене у воді негашене вапно, а потім піднести до виходу прямої кишки запалений сірник… У такі моменти він раптом ловив себе на тому, що навіть про сам принцип дії міркує зовсім не як лікар, а як божевільний експериментатор… У цьому було навіть щось дитяче… Але він практично ніколи не позв’язував цих думок із хлоп’ячими снами далекого минулого про маленького пухкого лікаря Ай-Болитя.

Подібні бажання були болісними. Зазвичай, Лозинський намагався переключитися на щось інше, іноді навіть залишав несподівано палату реанімації, щоб привести в порядок думки й заспокоїтися.

Іноді закрадалася підозра, що він страждає якимось психічним розладом (професійним?), причиною якого запросто могли бути шість років служби польовим хірургом в Афганістані. Але хоч би що там було, він сподівався, що ніколи не дозволить собі чогось подібного. Ніколи. А якщо почне розуміти, що воно сильніше…