Але все одно пішов.
Він претендував на вакансію хірурга; його послужний список був блискучим.
Його взяли.
І це було найголовніше…
…для хлопчиська, що колись давно твердо постановив пов’язати своє життя з армією. Але чого він хотів насправді, зрозумів пізніше, в чотирнадцять років.
Тоді, коли стався той самий Випадок, що остаточно вималював його мрію — як це зазвичай і буває: раптово і яскраво, коли одна лише мить здатна вирішити майбутнє. Мить, коли вибір хлопчика назавжди визначає шлях дорослого чоловіка.
Це трапилось у школі. Під час довгої двадцатихвилинної перерви.
Того дня Гарик приніс цілу пачку цигарок. Хлопчаки, чотирнадцятирічний Фелікс Лозинський, його однокласники Гарик і товстун із рідкісним, майже екзотичним ім’ям Арнольд та двоє хлопців із паралельного класу подалися на задній двір школи. Місце було зручне: сюди виходили вікна лише двох класних кабінетів.
Хлопці сіли просто на траву, закурили по цигарці й насолоджувались теплим травневим днем. Наближалося закінчення навчального року, і розмова якось сама собою зайшла про те, хто куди піде вчитися після закінчення середньої школи чи восьмирічки.
Хлопці з паралельного класу збиралися закінчити повний курс середньої школи й піти в армію, а там буде видно. Товстий, схожий на кабана, Арнольд думав після десятирічки вступити в університет. Гарик уже через рік бачив себе в ремісничому училищі, щоб через два роки податись на керамічний завод у бригаду старшого брата. Фелікс Лозинський мовчав — усі й так знали: він буде військовим, може, навіть почне із суворовського училища, хоча школа його ще не настільки дістала.
Усі, крім Гарика, закурили по другій цигарці підряд. Він заглянув у «розстріляну» пачку «Ленінграда», засунув її в кишеню піджака і сказав:
— Слухайте потрясний анекдот, учора брат розповів.
Двоє хлопців із паралельного класу критично відмахнулись:
— Та ну тебе, знову нагородиш якоїсь маячні, — сказав один із них. Та й справді, ще ніхто не чув від Гарика жодного анекдота, який був би молодшим за його дев’яностодвохрічного прадіда. Ще й оповідач він був ніякий.
— Ні! — запротестував Гарик. — Зовсім новий…
— Добре, розповідай… Тільки не тягни, як ти любиш, — додав Арнольд.
— Значить… зустрічаються два жиди, — почав Гарик.
— Де? — запитав Фелікс і сховав посмішку.
— Чорт! Байдуже, де! — пирхнув Гарик, обвівши поглядом четвірку хлопців, кашлянув і почав знову: — Так… е-е-е… ось! Зустрічаються два жиди, і один в іншого запитує…
Арнольд закинув голову, піднявся з трави, підносячи вказівний палець до обличчя із вкрай зосередженим виразом… і голосно пукнув. Потім гордо оглянув усю четвірку. Хлопці відповіли схвальними смішками.
Крім Гарика.
— Ну, ви мене будете слухати чи цього пердуна? — він роздратовано глянув на Арнольда.
— Значить… зустрічаються два жиди, — знову почав Гарик. — І один в іншого запитує: «Слухай, де ти дістав такий класний годинник?» А той йому відповідає…
— Тітка Мойва вислала з Китаю? — устряв хлопець із паралельного класу.
— Що? Яка ще мойва? Та ні! Чого лізеш? — Гарик почав дратуватись. — Дай розповісти!
— Добре, дай йому розповісти, — підтримали інші.
— Значить, — продовжив Гарик, — зустрічаються два жиди…
— Чорт! — не витримав Фелікс. — А ти швидше не вмієш? Це вже було.
Гарик закотив очі:
— Хто-небудь може не перебивати! Я знову збився.
— Добре, — заспокійливо мовив Арнольд. — Давай далі, тільки, ради Бога, швидше.
— Ага… на чому я зупинився? Так, от! Зустрічаються два жиди…
Хлопці почали давитися зі сміху, але вже ніхто не ризикував перебити Гарика, а той, напевно, намагався не звертати уваги на фізіономії друзів, які ледь стримувались, бо знали, що коли вони знову переб’ють такого блискучого оповідача, як Гарик, то їм доведеться вислуховувати усе з самого початку.
— Так, два жиди. І один в іншого запитує: «Слухай, де ти дістав такий класний годинник?» А той йому відповідає, — Гарик зробив паузу й оглянув компанію, щоб переконатися, що його ніхто не збирається перебити знову. Обличчя хлопців були майже серйозні.
Він продовжив:
— А той, значить, йому відповідає…
— Дядько Абрам подарував на восьме березня? — не витримав Арнольд.
Червоніючи, Гарик оглянув компанію скаженими очима. Четвірка зареготала й покотилася по траві. Гарик розвернувся й рішуче покрокував від них.
— Та пішли ви!.. Козли! — в його голосі звучало стільки образи, немов він був готовий от-от розплакатися. Зрештою, так і було. Відійшовши на десяток кроків, він повернувся, по щоках котилися сльози:
— Мудаки смердючі! Недоумки! Свис… Свистопляси!
Остання фраза змусила всю компанію завити від реготу.
Гарик відвернувся з виразом образи і швидко пішов геть.
— Так… так що ж він йому відповів? — задихаючись від сміху, кинув йому навздогін Фелікс Лозинський. Той не обернувся, тільки додав ходу.
— Класний анекдот, чуваки! Давно… не чув чогось подібного! Просто кайф!.. — прохрипів Арнольд, обхопивши двома руками величезний живіт.
— Що ж він йому відповів?! — гаркнув Фелікс із останніх сил.
Гарик уже сховався за рогом школи й відтіля крикнув: «Що-що… Тато перед смертю продав…»
Компанія обірвала сміх, хлопці кілька секунд мовчи дивилися один на одного, переварюючи кінцівку анекдота… і знову розреготалися. Коли через дві хвилини до них донісся дзвоник на урок, ніхто не міг піднятися з землі. Сльози потоками котилися по щоках, схожих на перестиглі томати; хтось уже почав просто задихатися, як риба на березі, хапаючи жадібні ковтки повітря між спазмами. Це перетворювалося на божевілля. І всім чотирьом одночасно спало на думку, що таке добром закінчиться не може…
Нарешті, через п’ять хвилин після дзвоника, першим оговтався Фелікс. Він судорожно схлипуючи, повільно піднявся на ноги і глянув на інших.
— Ооокей… ддосс… сить… ппора… йти… ннам… влетить від… хімммічки…
— Так… чччорт!.. а нам від… ха-ха-ха!.. — простогнав хлопець із паралельного класу. Але дихати стало вже трохи легше, нездорові спазми сміху відступали.
Арнольд, який продовжував валятися на землі, хапаючись руками за свій величезний живіт, знову так «бабахнув», що Фелікс мимоволі глянув на його штани, що туго обтягували задницю, немов очікував побачити там дірку.
Він підповз до Арнольда і заглянув йому в обличчя — багряне рило гіпопотама, у глибині якого судорожно смикався рожевий язик, Здавалося, його губи по краях рота от-от розірвуться.
— Ну… все, досить. Включай гальма! — Фелікс штовхнув товстуна.
— Ну, досить! — Фелікс кивнув головою в бік школи. — А то за нами прийде хто-небудь із учителів.
Він безуспішно почекав півхвилини й копнув Арнольда носком кеда в м’який бік:
— Давай, порося!
Той спробував щось сказати, але видав лише якесь белькотіння. Фелікс нахилився до самого обличчя Арнольда:
— Щ-щ-що?.. — …і раптом зрозумів, що в очах хлопця… жахливий біль.
— Ох… ох!.. не можу… свистопляси… тато продав перед смертю… — гундосив хтось позаду, качаючись по траві. — Я більше… не можу!..
А Фелікс удивлявся в обличчя друга і звідкись із глибини на нього поступово наповзав липкий страх, як чорна величезна тінь, що заслоняє сонце. А він усе дивився…
— Ох!.. Не можу!.. — чулося позаду. Майже як ридання.
Арнольд благально дивився на Фелікса, але не міг вимовити жодного слова, тому що… його рот просто не закривався. Він був неприродно широко відкритий, одну сторону перекосило вниз, а в області скроні, там, де дужка нижньої щелепи входить у паз поруч із вухом, щось різко випирало і швидко набрякало. Шкіра в тому місці виглядала, як на нариві. Арнольд кілька разів спробував заговорити, з його очей котилися сльози болю і страху. Підборіддя дрібно тряслося, і було видно, що навіть цей рух завдає йому найсильніших страждань.