Наприкінці того ж дня, уперше з моменту переступлений Межі, Герман зважився залишити свій Притулок.

Вечір двадцять другого вересня видався вітряним і дощовим; сірі хмари суцільним фронтом затягнули небо, немов брудне гігантське покривало, напнуте над містом, — стемніло за лічені хвилини.

Герман приблизно за сорок хвилин добрався пішки до будинку, де жив Мирослав Маркевич.

Цей важкий шлях Герман завдяки чи то щасливому випадку, чи то власній обережності пройшов без пригод і близько половини на десяту вже опинився в потрібному під’їзді.

У нього не було продуманого плану дій, він швидше покладався на випадок. Основне, щоб отримана ним адреса виявилася правильною, а далі… Ім’я і координати Доброго Лікаря, що робив переливання крові того нещасливого березневого дня 1998 року, — ось що йому було потрібно від Маркевича.

Він зайшов у під’їзд і, не поспішаючи, наблизився до дверей із табличкою номер один.

Чутливий слух Германа не вловив за дверима квартири ніякого поруху. «Чи є в нього дружина? — подумав Герман. — Чи була на пальці лікаря обручка?» Але пам’ять мовчала.

З’ясувавши, що в квартирі нікого немає, Герман озирнувся і його погляд упав на ще одні двері, — очевидно, там має бути якась комірчина. Він згадав звичку деяких людей зберігати дублікат ключа від приміщень такого призначення в якому-небудь потаємному, але легко доступному місці.

Схованка була елементарна — під килимком перед дверима.

Правда, коли ключ занадто туго ввійшов у замок, Герман дещо засумнівався, але через секунду двері відчинилися.

Він зайшов, попередньо поклавши ключ на законне місце, й, не включаючи світла, акуратно прикрив за собою двері.

Це був звичайний підвал. Залишалося сподіватися, що ні в кого не виникне потреби спуститися за картоплею чи за чимось іншим…

Через п’ять чи шість хвилин він крізь шум дощу почув кроки, що наближалися. Потім хтось зайшов у під’їзд і почав підніматися сходами. Герман одразу зрозумів, що це не той, кого йому треба. Двома поверхами вище ляснули двері, і під’їзд знову затих.

Герман почав побоюватися, що це вартування може тривати дуже довго, але вже через хвилину його слух уловив нові кроки. Цього разу йшли двоє. Вони щось між собою говорили; один голос належав чоловіку, другий — молодій особі жіночої статі.

Раптом Герман зрозумів, що чоловічий голос належить лікарю Маркевичу; що ж до іншого… це, швидше, могла бути його дочка, ніж дружина, — він звучав занадто молодо. Але незабаром Герман уловив у їхній розмові інтонації, що наводили на думку про трохи інший варіант.

Ось як — доктор у темних окулярах а-ля Піночет тихцем зраджує своїй дружині (якщо вона в нього є, звичайно) або просто полюбляє молоденьких медсестер?

— А!.. — надто голосно збиралася щось сказати дівчина, коли вони підійшли до дверей, але доктор застережливо на неї шикнув.

«Зрозуміло, — вирішив Герман. — Отже, дружина все-таки є, але тимчасово відсутня, бо він боїться привернути увагу сусідів».

Непоганий шанс добратися сьогодні до лікаря в темних окулярах, що так сильно любить гроші й молоденьких… медсестер? Можливо.

Швидше за все, його пасія скоро піде, і тоді він залишиться сам… — істота за дверима підвалу посміхнулася.

Чекання здавалося вічним, немов час, що панував у темному підвалі, підкорявся своєму власному ритму — те, що здавалося тут годинами, по іншу сторону дверей — було хвилинами й секундами.

Хтось постійно входив і виходив із під’їзду; щоразу, коли відчинялися двері якої-небудь із квартир і лунали кроки, Герман зіщулювався: не в підвал?..

Йому нестерпно хотілося бути зовсім в іншому місці — на березі річки, з вудкою в руці, як колись у дитинстві… Подиміти цигаркою, дивлячись, як смикається поплавок, як він скаче по воді — чи від вітру, чи від кльову, а поруч, у хвилях, пританцьовує життєрадісною жовтогарячою плямою сонце…

Нарешті у дверях квартири номер один клацнув замок, посилаючи лише Германові зрозумілий кодовий сигнал — приготуйся!

Скільки часу минуло? — прикинув Герман — напевно, близько години.

Двері квартири відчинились, і дівчина вийшла: ніяких розмов, жодних слів на прощання, нічого.

Отже, доктор Маркевич, отримавши своє, навіть не потрудився провести свою юну коханку до дверей. Що означала ця відверта зневага? Швидше за все… угоду: ти — мені, я — тобі. Так і є, інакше на якого чорта їй цей старий козел?

Герман уважно прислухався й, не почувши нічого особливого, обережно вислизнув зі свого укриття.

Він зачинив підвал на ключ і знову повернувся до квартири номер один. Обережно натиснув на ручку і штовхнув двері вперед… Вони були відчинені.

Опинившись у квартирі Великого Мисливця за юними практикантками, Герман попрямував коридором до кімнати, з якої пробивалося світло.

Він відчинив двері (навіси повернулися безшумно) й побачив Маркевича, що сидів до нього спиною з книгою в руках. Над ним висіло включене бра, вихоплюючи лікаря із загального півмороку кімнати яскравим колом світла.

Кватирка за важкими гардинами зловісно скрипнула, наче реагуючи на появу Германа — моторошної істоти з дитячих кошмарів.

Герман зненацька згадав, що він зовсім голий, бо його рознесло настільки, що він не міг влізти ні в який одяг зі свого гардеробу. І дощ… Вода, очевидно, стала каталізатором руйнівних процесів: коли він попав під дощ, виразки, що гниллю покрили все тіло, полопались, із них сочилася якась зеленувата рідина, схожа на ту, якою він блював у перші дні. Добре, що Герман зовсім нічого не відчував…

Він стояв цілу хвилину, розглядаючи Маркевича.

Лікар досі не реагував на запах розкладання, що розповзався кімнатою. Сам же Герман тільки знав про його наявність.

«А чому б трохи не погратися з цим гівнюком?» — хіхікнув у голові Германа єхидний голосок.

Істота, схожа на торішнього потопельника, недобре посміхнулася.

Але гра «Знайди свого монстра» Германові скоро набридла.

До того ж Маркевич, ось-ось міг викинути зі страху який-небудь фокус — вискочити на сходову площадку чи заволати на весь будинок до того, як гість устигне заткнути йому рот.

Але, найголовніше, до Германа раптом дійшло, що це — БІЛЬШЕ НЕ ГРА…

Маркевич звивався по підлозі і скиглив — Герман дуже легко одержав те, заради чого прийшов: ім’я та адресу Доброго Лікаря — його Лікаря.

Дивлячись на Великого Аматора Молоді, що закрився руками і хникав, як дитина, Герман відчув на хребті вже знайомі розпечено-крижані хвилі скаженої люті.

Він опустив руку на плече тремтячого Маркевича і стиснув його, немов шматок поролонової плоті ганчір’яного опудала.

УБИЙ ЙОГО! ВІН ЗАСЛУЖИВ! — підбадьорив внутрішній голос.

Справді, це більше не гра… І не було грою із самого початку.

Він стиснув плече лікаря ще сильніше, відчуваючи, як суглоби відокремлюються один від одного. У цей момент Маркевич спорожнився в штани…

УБИЙ ЙОГО! — пекла думка, гарячо-льодовою спицею пронизуючи хребет, — і втихомирити її можна було єдиним способом…

УБИЙ! ВІН ІЗ НИМИ ЗАОДНО!

З ними?

Герман нахилився до самого вуха Маркевича:

— Ти ж… Добрий Лікар?

Відповідь Маркевича змусила його завагатися: Поганий Лікар!

Гаразд, нехай живе…

За кілька кварталів від будинку лікаря Герман різко повернув у якийсь дворик і розніс у друзки дитячу дерев’яну гойдалку…

Минуло дві доби з дня візиту до Маркевича; з того часу Герман жодного разу ні вдень, ні вночі не покидав свого Притулку.

У нього навіть виникла думка, що якби він з’явився на людях удень, то це викликало б грандіозну сенсацію. Цікаво, як звучали б заголовки газет…

ЖИВИЙ МОНСТР НА ВУЛИЦЯХ ЛЬВОВА!