Крихітну кімнатку, три на два метри, висвітлювала малопотужна лампочка, хитромудро з’єднана прямо з оголеними проводами під низькою стелею. Центр комірки займав матрац, на дерев’яному табуреті цокав будильник із проржавілим корпусом і самотньою годинниковою стрілкою. В кутку біля дверей — гардероб: кілька светрів, потерті джинси, шкарпетки й одна змінна сорочка. Втім, щось підказувало, що власник не дуже давно приєднався до тих, кого в суспільстві називають бомжами.

Залишивши після себе залишки розкришеної вечері, Щурик швидко облизався, підбіг до дверей і пошкрібся лапкою. Вичекав секунд п’ять і пошкрібся знову. Чоловік неохоче встав із матраца, скинув гачок із петлі — не супер захист від раптового вторгнення, однак менше шансів прокинутися від удару по голові каблуком черевика чи уткнутися носом в ошкірену морду скаженого собаки. До всього треба бути готовим, якщо ти бездомний бурлака.

Молодий пацюк сірою тінню вислизнув надвір.

Три місяці тому, опинившись у цьому підвалі, молодий чоловік першим ділом прибив кимсь забутою хокейною ключкою величезного пацюка — його маму. А потім помітив, що під її тілом рухається вціліла крихітна сіра грудка. Він знову замахнувся і… зрозумів, що не зможе.

Потім він узявся його виходжувати і спостерігав, як Щурик неймовірними темпами перетворюється із шустрого дитинчати на дорослу істоту. Звикнути до його специфічного запаху виявилося не так важко, як думав.

А одного разу раптом зрозумів, що Щурик — став його родиною…

Чоловік повернувся на матрац і підрахував, скільки часу має ще на байдикування до того моменту, коли зможе залишити підвал непомітно. Поки що ніхто з мешканців не підозрював про його присутність.

Поки що.

Усередині кострубато завовтузилась уже звична думка, що рано чи пізно, але його все одно знайдуть. І тоді в нього залишиться тільки два варіанти: податися на вокзал або приєднатися до групи справжніх досвідчених бомжів — у середовище, де він просто не виживе. Бо він не один із них, бо… він лише випадкова жертва зовсім дикої і безглуздої історії, що затягла його в непередбачений життєвий катаклізм — жертва Великої Недоладності…

Так, саме так.

Катастрофа його життя почалася із зовсім незначного дріб’язку — …

… шнурівки, що розв’язалася, на черевику, ха-ха!

Причому, навіть не на його черевику — нещаслива шнурівка звисала двома кінцями до землі, як вуса флегматичної рибини, із взуття чоловіка років сорока-сорока п’яти, на вигляд військового в цивільному, що стояв поруч із ним на зупинці й чекав рейсового автобуса. Було близько половини на восьму ранку в понеділок п’ятого квітня 1999 року.

Чоловік не підозрював про розв’язану шнурівку на черевику. Він курив смердючу дешеву цигарку без фільтра й час від часу струшував попіл собі під ноги.

Під’їхав автобус, і його задні двері відчинилися прямо перед ними. Чоловік, схожий на військового в цивільному, рушив до них першим… точніше, збирався — тому що заточився, змахнув руками і впав. Кілька людей засміялись.

Одночасно з цим Ігор почував, як щось смикається під підошвою його взуття і, натягаючись, намагається вирватися, немов хвіст маленького, але сильного звірка.

Першим, хто зрозумів ситуацію, був той же офіцер у цивільному. Він проігнорував протягнену руку допомоги Ігоря, уставши самостійно, потер забите чоло… і коротко вдарив Ігоря в лице. А потім, майже відразу, коли той почав хапати ротом повітря, — у вилицю.

Люди, що почали заходити в автобус, зменшили темп. Юрба вимагала видовища.

Ігор вибухнув. Почалася бійка. Він був років на п’ять чи сім молодший за військового в цивільному, але явно програвав у зрості й вазі. І ще, мабуть, в агресивності.

З юрби лунали підбадьорливі вигуки — в обох сторін з’явилися вболівальники.

Незабаром результати бійки вималювались на обличчях бійців: у Ігоря — два синці, розбитий ніс і налите кров’ю праве вухо; офіцер виглядав краще — розсічена нижня губа й лілова гуля на чолі.

На цьому все могло б і закінчитися, якби до зупинки не під’їхала міліцейська «лада».

Їх обох затримали. Однак офіцер зненацька заявив, що нічого особливого не трапилося і що жодних претензій до Ігоря він не має (подумати тільки! — він не мав до нього претензій!). І взагалі — він хірург, його чекають сьогодні дві складні операції, коротше, про його затримку не може бути й мови.

Затримали лише Ігоря…

Ось тут і почалася його карколомна смуга невдач.

Проклята шнурівка була тільки вихідним пунктом усіх наступних неприємностей.

Отже, його затримали, і це було жахливою невдачею (випадковість?).

Бо саме цього ранку він мав уперше вийти на нову роботу, якої добивався півроку, а з його спеціальністю — кресляр — це було зовсім непросто. Результат багатомісячного оббивання порогів проектних інститутів та інших установ. Робота була просто необхідна: їхні з дружиною борги вже становили значну суму й більшість кредиторів нагадували про себе, як стара болячка.

До того ж дружина була на шостому місяці вагітності.

Але вранці заповітного дня він опинився у відділенні міліції. Прекрасно розуміючи, що…

Після обіду до нього в камеру навідались, відвели його вмитися й привести себе в порядок, а потім… просто відпустили.

Тому він усе-таки з’явився на роботу 5 квітня. Правда, трохи запізнившись — майже на цілий робочий день і зі спухлою фізіономією та гарячково бігаючими очима.

Звичайно, його звільнили…

Про наступні кілька тижнів він навіть не хотів згадувати.

Щодня подавався на пошуки нової роботи (уже будь-якої) і щоразу повертався ні з чим. Убогі залишки засобів для існування невблаганно танули, а позичати більше йому ніхто не хотів. Стосунки з дружиною щодня гіршали.

Купуючи газету «Пропоную роботу», він швидко зрозумів: якщо ти не ентузіаст переконування в чому завгодно інших людей чи не професіонал високого рівня в модній, але специфічній галузі, то заробити на життя настільки ж реально, як стати мільйонером, завзято смикаючи за шнурок унітаза.

«Але ж інші якось викручуються!» — з гіркотою констатувала дружина, поглядаючи на свій кругленький живіт.

На початку травня, коли гроші остаточно закінчились (як і речі, які можна було ще продати), а живіт у дружини почав випирати вперед, ніби баскетбольний м'яч, захований під одягом, стало зрозуміло, що їх може врятувати тільки радикальний крок.

Далі все сталося само собою. Йому подзвонив давній знайомий і поцікавився, чи не знає він кого-небудь, хто міг би інвестувати суму в п’ять чи шість тисяч доларів у організовану ним справу з продажу-купівлі автомобільних запчастин. Запитання спершу викликало в Ігоря іронічну реакцію, але за секунду в його голові наче клацнув якийсь перемикач, і він сказав, що знає. Потім попросив передзвонити через два-три дні.

Цією людиною збирався стати він сам.

Коли він повідомив дружині, що вирішив продати їхню однокімнатну квартиру, вона бурхливо й рішуче запротестувала.

Він же переконував, що іншого виходу в них просто не існує. Описував, які майже безмежні можливості їм це може дати. Говорив про вічні митарства в пошуках заробітку й ті жалюгідні гроші, що він приносить. Хіба їй не набридло щодня ламати голову, що приготувати на обід (вечерю, сніданок) зі жменьки ячної крупи та кількох картоплин? Заощаджувати на транспорті? Задихатися в боргах? І в них, особливо тепер, коли вона на сьомому місяці, з’явилася можливість усе змінити. І так далі… Подібного красномовства він сам від себе не очікував.

Або вони скористаються цією усмішкою фортуни, або дуже скоро для них настане кінець світу. А квартиру вони, зрозуміло, куплять знову — можливо, навіть, дво- чи трикімнатну.