— А як ви справляєтеся з цим, коли причина… ну, скажімо… — запнувся Задума, червоніючи. — Я маю на увазі…

— Я тебе розумію, — кивнув художник. — Звичайно, це залежить від самої причини, — він продовжував дивитися туди, де, наче крила гігантського птаха, пропливали важкі хмари. — Я найчастіше починаю думати про що-небудь значно більше, ніж я сам. Наприклад, про зорі, — він указав рукою на чистий клаптик неба. — Я намагаюся… просто намагаюся уявити собі, наскільки велика наша Сонячна система. Уявляю, скільки часу треба було б найшвидшому літаку чи потягу, щоб досягти Юпітера чи Плутона. Або — скільки тисячоліть це зайняло б у людини, яка йде пішки. А потім порівнюю цей фантастично довгий шлях із відстанню хоча б до найближчої зірки… скупчення… масштабами Чумацького Шляху, мільярдами зірок, що набагато перевершують наше Сонце і як часточки пилу творять його. Я намагаюся уявити цілий Всесвіт, де наша неймовірно величезна галактика — не більше ніж малюсінька мерехтлива іскра, що летить крізь нескінченний простір серед мільярдів, а може, і квінтильйонів таких світлякових роїв… І зрештою запитую себе: що таке мої проблеми, хоч би якими всеосяжними й катастрофічними вони мені здавалися, та й сам я — у порівнянні з цим?

Майстер замовк, дивлячись на учнів із виглядом людини, якій пощастило відколоти для себе шматочок від неприступної скелі Істини.

— Карлик… — нерішуче мовив Задума.

— Ніщо… — коротко кинув Веселун.

— Саме так, — погодився Майстер. — Навіть менше… ніж ніщо. Набагато менше.

— І як? Допомагає? — запитав Веселун. — Щодо проблем, я маю на увазі.

Старий художник із нерозумінням глянув на лукаву посмішку учня, застебнув «блискавку» куртки під самий верх і раптом розсміявся сам:

— Якщо чесно, не завжди… а останнім часом — геть рідко. Частіше — просто допомагає переключитися.

Веселун повернув обличчя до вогнів нічного міста, наче даючи зрозуміти, що тема занепадництва духу вичерпана, і Стовпам Світобудови нічого не загрожує.

— То ми будемо дивитися на місто чи ні?

— Звичайно… — відповів Майстер, продовжуючи посміхатися. Вони зустрічалися часто, і Веселун подобався йому з кожним разом дедалі більше. З хлопця щось може й вийти… Навіть якщо він кине живопис.

— Звичайно, будемо…

Задума ледь чутно пробурмотів щось нерозбірливе; схоже, ідея дивитися на місто його зовсім не надихала.

Хвилин десять вони мовчки стояли на даху дому. Тут, нагорі, сильніше відчувався сирий осінній вітер, що налітав раптовими, як нічний хижак, поривами і щезав так само невловимо, як і з’являвся, залишаючи після себе лише відгомін крижаного подиху — провісника ранньої зими.

Десь удалині палахкотіла блискавка. Під ними, як феєрія гаснучого свята, мигали тисячі, десятки тисяч вогників — малюнок цієї різнобарвної мозаїки безперервно змінювався, як полотно великої живої картини.

— Я подумав… — першим порушив тишу Веселун. Зараз у його голосі не було звичайної іронії. — Яким бачить наш світ Відривач голів?

— Інакшим… — відгукнувся художник.

Задума, що стояв позаду вчителя і друга, помітив, як той здригнувся.

— Інакшим… Але не варто про це говорити.

Щось у голосі Майстра змусило Веселуна пошкодувати про свої слова.

Вони помовчали ще якийсь час, дивлячись на місто, що засинає, поступово занурюючись у морок, повільно підкоряючись владі ночі й віддаючись у її безтілесні обійми. Тут це відчувалося особливо гостро.

— Що ж, друзі мої, — сказав старий художник, повертаючись до учнів. — Вже пізно, пора… З кого почнемо? Може, з тебе? — з прихованим сумнівом і водночас із якоюсь батьківською надією він глянув на Задуму.

Той неохоче кивнув. Він би взагалі не відкривав рота — висловлюючись, він завжди почувався незатишно. Здавалося, що всі думки кудись щезали, як дрібні гроші, коли вони найбільш потрібні.

От, приміром, Веселун… Як казав Майстер: «Незважаючи на невиліковну косоокість у зображенні перспективи, він усе-таки вміє бачити». Веселуну завжди вдавалося викликати схвальну усмішку старого. Йому вдавалося сказати саме те, що художник хотів почути. Задума не розумів, чого саме від нього хочуть і це його дратувало. Він без особливих труднощів міг відтворити з точністю до деталей (навіть по пам’яті) будь-який пейзаж чи натюрморт, який бачив хоча б мигцем — причому набагато реалістичніше (майже фотографічно) — і краще володів пензлем, ніж інші, зокрема й Веселун. Тоді чому ж старий…

— Ну… — Задума зітхнув, як людина, свідомо переконана, що перед нею поставлена непосильна задача (і до всього, ще й зовсім безглузда, на її погляд). — Будинки… Вулиці… Ліхтарі… Я не розумію! — розлютився юнак. — Чорт!.. Ну для чого це все? Хіба не важливіше точно передавати те, що існує реально? Те, що може побачити кожний, те, що є! Для чого потрібні всі ці викрутаси? Чому я повинен щось вигадувати?!

В очах художника зблиснула безнадія, але він зумів сховати цей погляд, відвернувшись у бік нічного міста.

— Не вигадуй… дивись… Чи ти думаєш, що живопис помер іще сто років тому, коли з’явилася фотографія?

Замислений промовчав.

— Ні, не помер, — тихо мовив старий. — І цього ніколи не трапиться, поки існує світ, людство… і люди, поодинокі люди, здатні робити видимою для кожного приховану суть речей. Це творять, зокрема, художники. Я сподіваюся, ти розумієш, що я хотів сказати, або колись зрозумієш… Ну що ж, давай залишимо поки це… — він повернувся до Веселуна. — Може, тобі вдасться…

— Я бачу величезний печерний острів. Він населений маленькими метушливими істотами, що його побудували. Зараз, із приходом ночі, вони розбіглися, щоб сховатися в багаторівневих печерах правильної геометричної форми. Кожний у своїй власній дірці. Там вони почуваються затишно й безпечно…

Задума поморщився — знову ці маразми. Але, схоже, старий саме це й хотів почути. Як завжди. Хлопець перевів погляд із Веселуна на художника, намагаючись роздивитись вираз його обличчя. Той усміхався.

— …Ці істоти. Вони винайшли цілу купу всього для зручного життя, — описував своє бачення Веселун. — Вибудували рівні дороги, щоб можна було швидко пересуватися у своїх залізних шухлядах на колесах. Придумали тисячі правил для підтримки порядку, безліч способів розваг і ще… чорт знає скільки всього…

Веселун перегнувся через невисокий парапет, дивлячись униз:

— Вони… — і запнувся, щось там помітивши.

…По стрімкій стіні просто на нього насувалася дивна тінь. Уже через секунду стало видно якийсь різко окреслений силует. Це щось чіплялося за виступи віконних рам, балконів, нерівностей у стіні і перебирало кінцівками зі швидкістю і спритністю комахи. Видовище було абсолютно нереальним. Усього через дві секунди це вже було настільки близько, що Веселун міг розрізнити очі — дві бездонні шахти, які йдуть у глибину чужого огидного світу — у них таїлося якесь нелюдське торжество.

— Господи… — судомно видихнув Веселун, утупившись у монстра, що наближався. — Господи!.. Це!.. Це!..

За цими словами старий художник і Задума побачили, як дика невідома сила рвонула Веселуна з даху і потягнула вниз. Хлопця немов і не було. Занімівши, вони слухали його затихаючий крик. Потім тиша. І більше нічого. Крім тужливого завивання вітру…

Більше нічого.

Не наважуючись повірити в те, що сталося, Задума й художник приголомшено переглянулися.

— О ні… — глухо видавив Задума. Його обличчя стало схожим на вугільний начерк, виведений на білій стіні.

Коли його погляд повернувся до місця, де недавно стояв Веселун, йому здалося, що чиїсь холодні пальці обережно обмацують його живіт ізсередини… Там, біля парапету, піднімався темний силует. Їх розділяло якихось п’ять-шість метрів. На мить у Задуми з’явилася надія, що… Але ця дивна фігура зовсім не була схожою на Веселуна..

Той, хто стояв біля парапету, зробив до них один крок — його рухи нагадували спроби епілептика рухатися плавно під час приступу — й зупинився, ніби роздумуючи.