Спершу це було нелегко. Побачивши королівського сина, всі лякались і панікували. Рабині, коли він заходив, замовкали і горбились, ніби боячись, що зараз їх уперіщать батогом. Багато часу мало минути, щоб вони звикли до щоденних появ хлопця у кухні, перш ніж знову почали розмовляти. А ще довше тривало, перш ніж вони почали під час цих розмов почуватись цілком вільно. І ще вдвічі більше, перш ніж вони його полюбили. І ще удесятеро більше, перш ніж Айок зміг почути з їхніх вуст те, що почув…

Так, удесятеро більше. Бо ж уже майже рік Айок ховається у замковій кухні від ненависних поглядів людей з батькового роду. А на кухні його вітають сердечно і з симпатією. Навіть зі співчуттям. Айок відчуває, що ці жінки справді його люблять. Дехто обіймає його, як мама, чи гладить по голові. Інші намагаються розвіяти його вічну журбу веселими пісеньками. Ніби зовсім забули, що він, Айок, може за кілька років отримати від свого батька ім’я: УРҐХ XIV. Може, але не мусить. Бо ж лицарські роди змовились не на жарт, і шанси сина його дядька, кузена Варґхра, зростають з кожним місяцем. Подейкують навіть, що Урґх його всиновить. Насправді володар ще відштовхує від себе цю думку, йому ще сниться ночами син — відважний лицар, він ще розраховує на якийсь чудо-випадок — але лицарі й родичі шепочуть йому на вухо, що лише так можна це вирішити з честю й не зганьбити такого знаменитого роду.

У замковій кухні, мабуть, ніхто над цим не замислюється. Дівчата і жінки бачать в Айокові напівсироту, у жилах його матері текла їхня кров, вони бачать безпорадного невисокого хлопця, журбу й самотність якого треба розвіяти сердечним ставленням і співом.

…співом. І сталося. Одного дня Айок почув слова Пісні Єдиної, які хтось промурмотів сам до себе. Хлопцеві аж ноги підкосились від зворушення. Бо це була поезія. Щоправда, дуже проста поезія, але зате найсправжніша і самородна — як йому сказали жінки. Цю Пісню створили вітри й дощі, сніги й хмари, річки й озера, дерева й птахи — людина лишень її підслухала. І це була не звичайна поезія, а пророча. Наділена Силою здійснюватися.

І Айок перестав нудитися. Усі ранки й дні він сидів у замковій кухні й записував слова Пісні. І цьому записуванню майже не було кінця-краю. Так багато було версій цієї незвичайної Пісні. Були простенькі версії, що співались по селах, — з простими й короткими римами, і були довгі — з ритмом, хоча й без рим, що лились, як ріка, і були схожими на давні священні Пісні.

Вечорами Айок переписував усе, строфа за строфою, у стару, виготовлену власноруч книгу. Він назвав її Книгою Пісні, вимальовуючи кучеряву першу літеру нового куплета. Слова Пісні западали йому в серце, душу і розум — яким проникав у всі ймовірні значення цих слів, що пронизували майже ціле його тіло. Айок поволі почав відчувати, що він сам є цією Піснею, що він став якоюсь її частиною. І тендітний, не наділений даром боротьби, хлопець переконався, що він — лицар цієї Пісні, і що за Неї і за те, щоб вона сповнилась, він боротиметься. Завжди.

Розділ 18

Мандрівниці наближалися до мети. Арджана приголомшила Дівчину. Хоч спливло багато часу і той час понищив місто, воно все ще зберігало сліди колишньої величі.

Вітер, час, дощі й сніги надали Арджані особливого вигляду. Будівлі, що колись зводилися з білого, гладенького каменю, дійсно були міцніші за дерев’яні. Однак всюди там, де вода розмила розчин, що скріплював скальні брили, каміння осипалося, і цілі стіни поволі розвалювались. Інші споруди стояли непорушно, огорнуті лише виткою зеленню, і виблискували білизною своїх стін. Отож Арджана нагадувала місто, яке збудував шаленець. Або поруйнував шаленець. А серед тих стін, що напівстояли, напівлежали, серед високих тонких колон, що тримали балки, яких вже не було або які ще добре збереглися, серед високих гір білого каменю, невеличких палаців без даху або серед численних широких чи вузьких крутих сходів, що тягнулись до розвалених палаців та веж, — все заполонила густа буйна дика зелень. Дерева, кущі, квіти, виткі рослини — їх було стільки, як буває у Нетрях, а не у містах. Тож Арджана і справді стала Нетрями зелені й каміння. А у цих Нетрях лунав пташиний щебіт — цілі зграї птахів пурхали з дерева на дерево. Каміння тихенько пошурхувало під тілами величезних змій, що звили собі гнізда в покинутих руїнах. Заливались гавкотом зграї здичавілих собак, яких, проте, не боялися зграї таких самих здичавілих котів.

— Я не бачу тут людей, — шепнула здивована Дівчина.

— Бо їх тут і немає, — відповіла Четверта Чарівниця, усміхаючись тонкими вустами. Вона побачила повний полегшення подив своєї вихованки.

— Тут немає людей щонайменше п’ять століть. Пам’ятай, що найсильніша атака війська Урґха була на Арджану. Але після перемоги жоден із наступних Урґхів не збирався жити у Королівському Палаці з сімдесятьома сімома дверима — попробуй їх всі встережи. Тож Урґхи вирішили осісти у мисливському замку-фортеці неподалік Арджани. Жоден підкорений народ не хоче жити під боком у ворога, отож Арджана поволі порожніла. Водночас сила колишнього Великого Королівства найочевидніша була саме в Арджані, у її прекрасних палацах, перлиною серед яких був Королівський Палац, у величезних книгозбірнях, театрах, стадіонах, академії наук та будинках здоров’я. Віками кочуючи у Великому Степу, племена Урґха ненавиділи міста, бо не вміли їх будувати. Зате вони чудово вміли нищити й грабувати. Все своє зло й ненависть вихлюпнули на Арджану, звідки хутенько повтікали всі мешканці. Коли розграбоване місто спорожніло, Загарбники залишили його у спокої.

— Виходить, ми будемо в Арджані зовсім самі? — очі Дівчини заблищали цікавістю й вдоволенням. — Так близько від табору ворога і все одно…

— …все одно у безпеці, — доказала Четверта Чарівниця. — У ці руїни ніхто не потикається.

— Але що ми будемо тут робити? І як довго?

— У нас є рік. Цілий рік, щоб вивчити кожен закуток Арджани і те, що залишилося від Королівського Палацу. Ми будемо в ньому жити, — відповіла Чарівниця. — Досі ти вчила історію цієї країни лише з книжок і наших розповідей. Пора тобі побачити її на власні очі. Тут кожен камінь — це хроніка дев’ятнадцяти століть величі і восьми століть неволі Великого Королівства. Це місто, на перший погляд, мертве, на повний голос розповідає про себе, і той, хто хоче чи може, почує Його розповідь.

Обидві на мить зупинились. Тепер вони стояли на добре помітній межі між зеленою, порослою конюшиною лукою і околицею міста, на яку вказувала вціліла стіна якогось будинку. Збереглись навіть оздоблені залізні ворота на міцних завісах, прикутих до каменя. Ворота заскрипіли, коли їх поволі прочинили, і Дівчина з Опікункою ступила на землю столиці. Після рожевих сутінків опинились у похмурих, широких сінях, які, однак, знову привели їх до відблисків призахідного сонця — бо ж від будинку залишилась лише половина. А там, де була друга половина без даху, височіли зелені Нетрі.

— Перш ніж рушимо далі, ковтнеш зернятко карадорму, — мовила Чарівниця. На її простягненій долоні біліла кулька завбільшки з квасолину.

— Що це?

— Коли ти це проковтнеш, твоє тіло матиме запах, якого не люблять змії. Нинішня Арджана — це царство змій. Їх разів у сто більше, ніж колись було мешканців Королівства! Карадорм тебе від них захистить. Насправді вони не будуть від тебе тікати, і тобі доведеться звикнути до того, що вони близько. Але жодна тебе не вкусить, не отруїть, бо твоя кров могла би їх убити. Вони надто мудрі, щоб ризикувати життям. А зрештою, наша присутність їм не заважатиме. Вони нам також. Навіть навпаки — це завдяки зміям Загарбники оминають Арджану. Бо укус саме цих змій — смерть у страхітливих муках. Ліків від цієї отрути немає…

Хоча Дівчина й повірила словам Опікунки, їй не вдалося не затремтіти, побачивши теперішніх мешканок колишньої столиці. Три звинні круглясті тіла, що виблискували зеленим, якраз виповзли з-під гори каміння і, погойдуючи плоскими голівками, вп’ялися у прибулих маленькими пронизливими очицями. За мить одна з них спритно обплелася навколо ноги Дівчини — і зразу ж зникла.