— А може, не мине навіть двох-трьох років — й Арджана знову стане столицею Великого Королівства? — пробурмотіла Чарівниця.

— Яким це чудом? Хто б це міг таке зробити? — спитала недовірливо вихованка.

Чарівниця напівговорила, напівспівала, а Дівчина слухала, ніби приголомшено.

— Пісня Єдина… — прошепотіла. — Коли я нарешті повністю її почую?

— Уже зовсім швидко, — відповіла поважно Чарівниця.

Трохи поспавши вночі у руїнах Будинку Здоров’я, мандрівниці рушили далі. Ось вони опинилися на місці колишньої Академії Наук, яку заснував Люіль XI. Спершу скромна Академія з року в рік розширювалася, і нарешті, за панування Люіля XIX, стала майже містом у місті.

— Кожен новий король цінував науки у своїй державі, — вела Чарівниця, поволі бредучи серед руїн. — Однак Люіль XIX перетворив своїх вчених і митців на аристократію духа. Це за його часів нижче кланялися вченому чи митцеві, аніж найславнішому лицареві або королівському урядовцеві, чи навіть найбагатшому купцеві. Не думай, що це сталося раптово. Треба було, щоб чимало часу минуло, перш ніж люди зрозуміли, що багатство розуму вище за матеріальні багатства і багатство влади. Збагнули також, що набагато легше опанувати мистецтво битви у лицарському турнірі, аніж майстерність створити вчені книги чи писати картини, від яких очей не можна відвести.

Академія Наук займала величезний простір, який мандрівницям довелось долати майже цілий день.

Лабіринти кімнат, коридорів, сходів, повалених стін постійно перешкоджали йти вперед. Отож вони мандрували — як у лабіринті — то пробираючись уперед, то повертаючись, часом навіть на сотні метрів, щоб потім знову пройти кількадесят метрів далі.

Наступна ніч застала їх у руїнах останньої будівлі Академії Наук. За нею цілком і повністю панували густі чагарі, лякаючи подорожніх оголеними колючками розмаїтих кущів.

— Це, вочевидь, колишній Палацовий майдан, — зітхнула Чарівниця. — Майдан цей був на диво широкий, його майже неможливо було обвести поглядом. Можна було це зробити лише з найвищої палацової вежі. Прегарне місце, що вирувало життям, — у самому центрі майдану стояв Палац Королів. Сюди приїжджали купецькі каравани з цілого світу, щоб показати королеві, його родині й підданим свої товари. По цьому майдані прогулювались у вільний від праці час мешканці столиці й прибулі, тішачи око красою Палацу. Там, де закінчувався майдан, починалися великі парки із зеленими газонами і могутніми деревами, що росли подекуди. То тут, то там можна було побачити пам’ятники різним королям, видатним лицарям, ученим та митцям. Зелень газонів зрошували сотні фонтанів, які найбільше любили діти, що з радісним вереском купалися у них у спекотні дні зі своїми собаками. На майдані щороку відбувалися лицарські й поетичні турніри. Часто траплялося так, що поет, увінчаний лаврами, одягав на себе лицарський обладунок і ставав на герць. Звісно, турніри на мечах, луках чи сокирах були безкровні, бо вже Люіль VI заборонив поєдинки до першої крові. Ах, чудове було життя на палацовому майдані. Я дуже добре його знаю, бо ж Магічна Академія була розташована неподалік…

Чарівниця розстелила свій плащ на камені, порослому мохом. Вона сиділа на ньому, вдивляючись у непроникну гущавину зелені так, ніби бачила там Палацовий майдан у всій давній красі. А по майдану серед натовпу перехожих йшли вони всі — Тринадцять Старших Сестер часів Люіля XXIII, великих і всемогутніх володарок Магічної Академії. Їх любили люди, шанував король. А сьогодні?.. Сьогодні восьмеро з них живуть життям невеличких німих сірих птахів, що вилетіли з палаючого багаття. Німі, хоча й надалі пильні сторожі руїн Великого Храму і Святого Місця…

— О, мої дорогі Сестри, — зітхнула Чарівниця, вкладаючись спати. Після цілого дня мандрівки обидві були втомлені.

— А як ми перейдемо через ці чагарі? — промурмотіла сонно Дівчина, проганяючи золотаво-зелену змію, що намагалася зайняти її місце.

— Можливо, доведеться вдатись до особливих чарів, — прошепотіла Чарівниця, відштовхуючи від себе спомини.

За мить обидві вже спали — єдині людські істоти серед могутніх руїн колишньої великої столиці. Тихе співоче сичання змій було їм замість колискової.

Коли вранішнє сонце розбудило Дівчину, вона побачила Чарівницю в ритуальній позі. Та стояла на одному коліні, простягнувши вперед руки, і шепотіла якісь закляття. Вихованка напружено спостерігала за її рухами. Це тривало довго-довго, і коли здавалося, що вже нічого не станеться, Дівчина помітила, що між широко розкритими долонями Чарівниці починає щось поблискувати — немов вузька довга срібляста нитка. Нитка? Чи радше, смуга світла? Поволі, поволі ця смуга ставала чіткішою, і тепер нагадувала місячний промінь, який можна помацати. Однак на небі світило сонце. Промінь дрижав, пульсував світлом і далі змінював форму — і хоча день уже давно переміг і відігнав ніч, оте щось, що матеріалізувалося у руках Чарівниці, народилося у пітьмі ночі. У тиші минуло ще кілька напружених хвилин — затихло навіть дзижчання комах, спів птаства і сичання змій. Уся природа навколо завмерла в очікуванні. І ось на розкритих долонях Чарівниці лежав Меч. Це таку форму прагнуло прибрати сріблясте світло, що змінювалося у ритмі заклять могутньої Чаклунки, яка тепер полегшено зітхнула й обережно поклала його у траву. Меч лежав там, виблискуючи сріблом, і здавалося, що він може у будь-яку мить зникнути.

— Це Чарівний Меч, — нарешті пояснила Чарівниця, а руки її тремтіли. — Він проторує нам вільну дорогу, не ранячи дерев, квітів чи кущів, нічого, що тут живе. Це зайняло багато часу, і мені довелося використати всю свою силу. Бо найважче створювати Щось із Нічого. Боюся, що незабаром мені доведеться спуститись у Підземні Світи, щоб зміцнити свій магічний дар у Прадавніх Сил. Бо творення Меча мене виснажило.

— А чому я такого не вмію? — спитала Дівчина ображено. — Ви вчили мене перетворювати Щось на Щось. І ніколи не показували, як створювати Щось із Нічого! А я би хотіла це вміти. Це набагато цікавіше, ніж перетворення шишок на вивірок.

Чарівниця заперечливо покрутила головою.

— Але я хочу! — тупнула ногою Дівчина. — Мушу й хочу! Чому ти не згоджуєшся?!

— Не підвищуй голосу біля Чарівного Меча, щоб не накликати на нас біди, — суворо відповіла Опікунка. — Ти не Чарівниця, і ніколи нею не будеш. Тобі варто було вивчити трохи чарів, хоча би для того, аби краще давати собі раду у навколишньому світі, повному небезпек. Але справжні чари залишаються тільки для найбільш утаємничених. Ними володіло лише Тринадцять Старших Сестер. А в Магічній Академії цих чарів навчали лише вибраних учениць, вартих найвищої довіри. Для того, щоб створити Щось із Нічого, треба покликати на допомогу Прастарі Сили, що дрімають глибоко під землею, Сили Найдавнішого Світу, і горе тому, хто зробить це надто різко і розбудить їх. Бо колись ці Сили царювали у нашому світі, тоді, коли ще не було людини. Цілком може бути, що це вони створили людину. Якби вони прокинулись, могли би знову захотіти запанувати над землею, і тоді людина мала би з неї зникнути. Бо тут немає місця для двох сил, розумієш? А якби навіть людям вдалося врятуватись, вони потрапили би у рабство набагато жорстокіше, ніж рабство у примітивних Загарбників-варварів. Загарбники панують лише над тілами своїх рабів. Підземні Прадавні Сили поневолили би людський розум, а таке рабство — можеш мені повірити — найстрашніше. З нього немає жодного виходу, жодної втечі, від нього ніяк захиститися.