Изменить стиль страницы

Хтозна, може, Айок поволі й з великими зусиллями опанував би щось із того, що намагалися показати йому вчителі, якби перехід до цих занять не був такий різкий і жорстокий. Замість обіймів люблячої ніжної матері — брутальні, грубі штурхани та накази.

Прямо із світу казок і поезії хлопець потрапив у світ жорстоких чоловічих розваг. Айокові було тоді якихось дванадцять років. Саме тоді він чув з маминих вуст останні казки і переказував їй, таємно від батька, свої найновіші вірші. А потім мама померла. Дивна була це хвороба, яка її забрала. Скидалось на те, що мама вмирає поволі, всихає, начебто в’яне у стінах замку, в якому тримав її Урґх як свою дружину. Розкоші можновладців не давали їй жодної радості. Цілими днями вона сиділа з Айоком у своїх покоях і з якимось величезним сумом видивлялася щось у вікні. Коли хлопчик стежив за її поглядом, помічав тільки руїни, сховані у дикій буйній зелені. Набагато пізніше Айок довідався, що ті руїни і ті зелені Нетрі, що оповивають їх, — це Арджана, що була столицею цієї країни перед тим, як тут з’явились всемогутні Урґхи. Айокові здавалося, що мама померла від якоїсь незбагненної туги, сильнішої за її любов до сина, і та нарешті забрала її назавжди.

За рік після смерті мами Айок намагався несміливо розповісти батькові про свої вірші. Показати, що він не такий нездара, за якого його тут всі мають — він уміє писати вірші. Справжні, найсправжніші вірші. Він написав вірш про маму, про шипшину — останню рослину, що квітнула у похмурому замку-фортеці. І яка врешті загине на кам’яних стінах, позбавлених зелені. Батько тоді шалено розлютився. І вперше відшмагав Айока батогом, раз і назавжди заборонивши «белькотати ці нісенітниці, негідні сина справжніх Урґхів».

Айок був майже готовий виконати всі батьківські вимоги, бо ж вельми прагнув його задовольнити, але не міг. Не міг дорівнятись дикістю і силою своїм ровесникам — синам королівських лицарів — і не міг назавжди розпрощатися з тим, що єднало його з матір’ю: зі світом казки і поезії. Це мама із самого малечку вчила його дивитись довкруг своїми очима. А батько з’являвся рідко. Брязкотів довгим мечем, грізно тупотів великими чоботиськами і кричав громовим голосом. Мама навчила Айока любити птахів, тварин, рослин і навіть комашок. Він чудово пам’ятав, як вона не дозволяла йому вбити бджолу чи розтоптати мурашку, а кожна ластівка здавалася йому пташкою з казки про Королеву Ластівок. Тож як би він міг вправлятись у стрільбі з лука і стріляти у ластівок?.. Це мама заселила його дитячий світ уяви добрими Чарівницями, звірами, що живуть у Високих Лісах і вміють говорити, і поезією, що літає на пташиних крилах, на хмарині, що несе в собі дощ, на волоссі вітру. Врешті, мама навчила сина читати і писати — у королівському роді Урґхів, не кажучи вже про лицарів, це було доволі рідкісне вміння. Тільки те, як писала мама, дуже відрізнялося від того, як писались накази його батька.

…і це була перша таємниця, на яку наразився маленький Айок. Він довго не міг її розгадати. Відповідь на цю загадку почала вимальовуватись перед ним із скупо кинутих то тут, то там слів лише після смерті матері, коли хлопчик залишився сам, зустрічаючись лише з ненависними вчителями. Таємниця була цілком неймовірна: його батько, войовничий Урґх XIII, що ніколи не вагався і знав, як йому діяти, учинив незбагненну помилку, за що — як гадали його лицарі — зазнає відплати. Отож Урґх XIII не взяв за дружину одну з племінних князівен свого роду, як його батьки, діди й прадіди, а одружився… з рабинею! Його дружиною стала мешканка завойованої землі, яку одного дня він побачив неподалік свого Замку. З підслуханих шепотів і слів Айок зрозумів: його батька не звинувачували у тому, що він закохався у рабиню. Це було річчю звичайною, чимало лицарів не лише любили своїх рабинь, але й народжували з ними дітей. Проте ці діти також залишалися рабами. Проте батько Айока, Урґх XIII, одружився з цією дівчиною! Знаджений її чарами, він втратив голову і взяв шлюб! Деякі лицарі подейкували навіть, що тут не обійшлося без чорної магії і якогось чаклунства, що цю дівчину, матір Айока, треба взяти й на вогнищі спалити, а не пускати під шлюбний балдахін з їхнім володарем.

«Вона його приворожила», — казали.

Отак Айок, син, що народився у цьому шлюбі, став єдиним і головним спадкоємцем роду. Айок — дитя мішаного шлюбу. Айок — син рабині. Айок — напівраб, наступник УРҐХА!

Айока батькова любов не дивувала. Він чудово пам’ятав Маму — і мимоволі завжди порівнював її з дружинами лицарів. Мама — струнка, вродлива, ніжна. І вони — переважно присадкуваті, міцні, схожі на чоловіків у поведінці. Вони голосно покрикували грубуватими голосами, а мечем володіли так само вправно, як їхні чоловіки. І дітей народжували такими, якими були їхні войовничі, дикі роди. Айок же був такий, як мама: тендітний, вразливий, ніжний.

— Цей хлопець — кара за гріх Урґха. За те, що він порушив родові заборони, — почув він якось понурий голос свого дядька, батькового брата, що розмовляв зі своєю дружиною, тіткою Айока.

— Це кара за вашу слабкість до цих рабинь! — прошипіла мстиво тітка.

Айок відчував себе винним. Йому шкода було батька і його зраджених сподівань. Хлопець знав, що він не гідний того, щоб успадкувати після Урґха XIII завойовану його прадідами Імперію. І не гідний, і не зміг би підтримувати у величезній країні лад і послух. А зрештою, як би він міг утискати співвітчизників своєї матері?! Отож Айок зовсім не дивувався, що його батько все тепліше дивиться на свого небожа, Варґхра.

— От якби він колись віддав йому свій трон, а мене залишив у спокої, — мріяв Айок під час обтяжливих занять із фехтування чи їзди верхи, на яких він тільки ганьбився, коли його кузен і ровесник Варґхр вертів у повітрі величезним мечем.

Так, Урґх XIII, його батько, страждав через нього, Айока. Отож хоча хлопець відчув величезне полегшення, коли вчителі заявили, що вже далі нема чого мучити його навчанням, водночас відчував смуток і сором. Смуток — бо він аж настільки розчарував свого батька, його сподівання й прагнення. Сором, що він аж так відрізняється від решти свого роду. Аж настільки, що для нього немає там місця. Звісно, він уміє писати вірші — але хто це у роді Урґхів або серед батькових лицарів захотів би їх читати? Айок міг би — він чудово це відчував — уміло писати книги про Матір-Природу, про яку він скільки дізнався від своєї матері, але Урґхи королівського роду чванилися пануванням над Природою, а не життям у гармонії з нею, або — о Боги — любов’ю до Неї! Та й книжки ніколи не були потрібні роду Урґхів.

Тому зараз Айок так страхітливо нудиться. Бо ж у цілому Замку немає ані однієї, хоча би якої-небудь книжки. Звісно, у покоях його батька є купка списаних паперів, але там тільки військові накази й звіти. До того ж вони написані примітивною мовою їхнього племені. Такою простацькою, що немає сенсу їх читати. Айок намагався. Але застряг на реченні про те, скільки мішків пшениці зібрали селяни у країні, і на квартальному підрахунку видобутку золота. Запам’ятав тільки одне речення: «Золота — 24 кілограми, втрати рабів — 112». Прочитавши це речення, Айок утік. Бо подумав, що якби його мама не вийшла заміж за Урґха, то також могла би добувати золото, і єдиним слідом від неї було би те, що й вона із тих ста дванадцяти…

…отож Айок не дуже знав, чим би йому зайнятися. Не хотів дозвілля з ровесниками, дивлячись, як вони б’ються на мечах чи навкулачки, видаючи радісні, горлові окрики. Тим більше, не міг дивитись, як хлопці стріляють у птахів, що пролітають над ними.

На щастя, більшість птахів навчились оминати здалека Замок, ніби знаючи, що на них тут чекає жорстока смерть. Смерть — щоб убивці набили собі руку.

Тож Айок нудився, залишений наодинці зі собою. Бо ж скільки можна писати вірші для себе — вони стають гіршими й гіршими. Скільки можна скласти казок, щоб вони не почали повторюватися? І саме тоді, маючи надмір вільного часу, коли вже його батько розпрощався з усякими надіями виховати з нього вояка, Айок довідався, що найцікавіше місце у замку — кухня… Звісно, він боявся. Бо що би зчинилося, якби батькові доповіли, що його вісімнадцятилітній син — ідеальний вік для лицаря — вештається по замковій кухні серед рабів і рабинь і навіть намагається їм допомагати?! Думати про це Айок не хотів. І не думав. Адже замкова кухня стала для нього наймилішим місцем. По-перше, сюди взагалі не заходять лицарі Урґха. Не тупають ногами, не бряжчать зброєю, не репетують, не плюють безперестанку на підлогу, не штовхають одне одного — бо такі у них грубі розваги. Від них не тхне пивом чи вином, якого вони щойно нажлуктились. По-друге, всі жінки, що тут працюють, якось — нехай і віддалено — нагадують йому маму. Вони набагато вищі й стрункіші, ніж жінки з роду Урґха, а їхні голоси тонші й лагідніші, співучіші. По-третє, вони його полюбили.