«Я могла би, неначе та вода, залишитись у цій маленькій заглибинці на все життя. Мені було би добре, джерельно чисто і безпечно. Але я можу також вибрати інший шлях, як ота водяна цівка, що стікає все нижче і нижче по каменях, розливається все ширше й ширше, невпинно пливе вперед і вперед, все далі, не знати куди, прокладаючи все ширший і глибший слід. Колись я муситиму вибирати — уже без їхньої допомоги. Але я ще не знаю, що виберу», — прошепотіла Панянка до себе.

Її слова слухав лише невеличкий сірий птах. Він сидів на найближчому камені й вертів голівкою то ліворуч, то праворуч. Однак коли Панянка захотіла щось прочитати з його очей, їй це не вдалося.

Здивована своєю поразкою, дивилась, як птах змахнув крилами й зник.

— Це могла бути одна із Сестер, одна з тих, які встигли перетворитись на пташку і не згоріти на вогнищі. Вони вже ніколи не повернуть собі людської подоби. До того ж вони — німі птахи, — промурмотіла Панянка.

— Так, — озвалась у неї з-за спини Чарівниця. — Аби тільки це не була Четверта чи П’ята Сестра. Тоді могла би статись біда, набагато більша за смерть.

— Яка ще біда?

— …але це не була жодна з них, бо я би це відчула. Значить, це була одна з тих Чарівниць, що загинули сто, триста чи навіть сімсот років тому, — вела далі Чарівниця.

— Я питала, яке нещастя? Те, що ти би втратила Сестру?

— Набагато більше, — відповіла Чарівниця. — Я би втратила надію. І не лише я. Всі, хто живе у цій похмурій країні. — Змовкла так різко, що Панянка не наважилась розпитувати далі.

Увесь день і частину ночі — скільки могла витримати без сну — Панянка присвятила радісному спілкуванню з Лісом. Ганялась за вивірками на деревах і перетворювала їх на мить на невеличкі шишки, і тут же знову хапала у руки пухнасту руду кульку і бачила її радість, коли та знову могла шмигати між дерев. Обіймала грубі стовбури смерек, сосен, беріз та дубів, слухаючи, як у них пливуть живлющі соки. Розмовляла з птахами, розпитуючи їх, що вони бачать, коли злітають високо до хмар. Ба, викликала навіть стриг, намовляючи їх погратись разом, але ті лишень захихотіли й щезли. Коли лягала на мох, притуляючи вухо до землі, чула як Земля стогне й зітхає, як у ній вирує життя, не менш насичене за те, що на поверхні.

— Там, під землею, є цілі світи, такі ж великі, як наш, — розповідала Чарівниці. — Є менші світи, такі, як світ мурашок, кротів чи полівок. Однак відчуваю, що глибше також існують величезні похмурі світи, яких ніколи не слід пробуджувати і викликати на поверхню Землі. Мені видається, що це саме вони, на прохання Зірок, викликали землетрус у Містечку. Якби я тоді знала, які ті Сили могутні й страшні, я би ніколи на таке не відважилася…

— Ти повинна подякувати Зіркам за порятунок. Ще цієї ночі, — нагадала їй Опікунка. — А похмурий світ Підземелля — це те, чого справді краще не чіпати. Ми, Чарівниці, принаймні раз у житті мусимо — не тілом, а духом — спуститись туди, у Підземне Царство, до Прадавніх Сил, які колись єдині правили цим світом і багатьма іншими світами. Наш дух спускається туди, коли наш Магічний Дар слабне — після того, як ми довго надуживали його чи розтринькували. Тоді єдиний шанс відновити його — зійти у Підземне Царство і напитися з криниці мудрості Прадавніх Сил — так, щоб їх не розбудити. Але це страшна мандрівка… Ще раз тебе прошу, пам’ятай про Зірки.

І справді: коли тільки запала ніч і на небі з’явились перші золотаво-сріблясті цяточки, Панянка сіла на замшілому камені і, вдивляючись у темно-синє небо, послала Зорям слова вдячності.

— Так… так… так… — пульсували Зірки. — Так… так… ми зробили це для тебе, маленького людського створіння, бо це не загрожувало першооснові Землі. Адже Закони Космосу святі й нікому не можна їх порушувати. Ми настільки можемо впливати на долі людей, наскільки ця зміна не порушує долі планет. Отож можемо виконувати маленькі прохання, такі як твоє, але нам не можна виконувати таких прохань, які могли би змінити долю Всесвітів…

«Шкода, що я не можу бути астрологом, — розмірковувала Панянка. — Спілкування із Зірками цікавіше, ніж перебування серед людей. Але коли виросту і визволюсь від них, буду астрологом. І крапка».

Цієї ночі вона спала дуже мало, бо їй було шкода кожної миті в Лісі після довгого, важкого року життя у Містечку. Вдосвіта Чарівниця і Панянка вирушили далі — до Високих Гір. Мандруючи, Панянка зауважила, що цього разу вони наближаються до них з іншого боку.

— Щоразу з іншого боку, — пояснила їй Опікунка. — Ти, мабуть, не запам’ятала, але вже була у трьох різних частинах давнього Великого Королівства. Коли ми доберемось до серця Гір, то цим разом ти підеш у четвертий бік — на Північ.

— Я би хотіла залишитись у Горах, — зітхнула Панянка. — Велике Королівство таке нудне, весь час тільки села і Загарбники, містечка і Загарбники, міста і Загарбники, і рабство, рабство, рабство. Свобода у давньому Великому Королівстві є тільки у Лісах та у Високих Горах.

— Сімсот сімдесят п’ять років тому свобода була скрізь, у кожному куточку країни, як у найбільшому місті, так у найменшому сільці. Вона жила у серцях чоловіків, жінок, дітей і старих. Її не треба було шукати в Лісах і Горах, — суворо мовила Чарівниця. — І хтозна, може, надійде день, коли свобода вийде з Лісів і Гір, розійдеться по всьому краю й знову відродиться Велике Королівство.

— А хто ж, цікаво, зробить таке чудо? — спитала глузливо Панянка. — Зірки? А може, ти чи я?

— Може, Зірки, а може, ти чи я? — усміхнулася Чарівниця.

Тепер вони мандрували все вище і вище. Окрім звірів, не траплялося їм жодної живої істоти. Чорних постатей Загарбників не видно було — куди не кинеш оком, навіть найдалі. Їхня нога ніколи тут не ступала. Вони боялися похмурих лісових хащів і так само відчували забобонний страх перед Високими Горами. У них, у нащадків чергових Урґхів і їхніх васалів, у крові жив степ і довгі мандрівки кіньми по рівнинах, де вже здалеку було видно кожну небезпеку, яка могла їм загрожувати. Вічні кочівники — хоча й жили у завойованому Великому Королівстві майже вісім довгих століть — і далі воліли їздити кіньми по рівнинах і дорогах захопленої країни, ніж осісти десь на постійно чи наблизитись до Грізних Лісів і Високих Гір. Вони забороняли це також своїм поневоленим підданим — і час до часу переселяли цілі громади, цілі села чи містечка зі старих осель у нове місце. Ніби боялися, що Ліси й Гори знайдуть із рабами спільну мову…

…отож Панянка з Чарівницею, не боячись жодної погоні, вільно мандрували все дикішими горами. Зустрічали дорогою лише лисиць, сарн, вовків та ведмедів. Але жодна з тварин не звертала на них уваги і не намагалась на них напасти. Навіть найбільші хижаки, що жили у найдикіших гірських хащах, відчували здалеку особливий запах Чарівниць і залишали їх у спокої. Звісно, вони приходили на перший поклик — але без страху й з гордістю. І про всяк випадок воліли оминати їх далекою дорогою, щоб не почути якогось прохання, яке могло би порушити їхню свободу.

Мандрівниці йшли два дні й дві ночі. Часом перепочивали, вночі лягали поспати на кілька годин під деревами, закутавшись у товсті плащі. Харчувались, як завжди, лісовими ягодами й плодами, сушеним м’ясом і хлібом, які Чарівниця виймала скільки завгодно із бездонного мішка. Траплялось їм підживитись навіть кусниками меду, які чаклунка часом брала у лісових бджіл.

— Хліб і м’ясо у ваших мішках ніколи не закінчуються, але після них майже відразу знову хочеться їсти, — зауважила насмішкувато Панянка.

— Слушно кажеш! — засміялась Чарівниця. — Лише незначна частка наших харчів справжня і по-справжньому заспокоює голод. А решта — це чарівні сухарики і чарівне м’ясо. Я створюю їх для нас із нічого, отож, хоча ми їх жуємо і відчуваємо смак, вони насичують лише на коротку мить. Справжньої ситості не дають. Однак було би небезпечно харчуватись тільки чарами, тому в моєму мішку завжди є трошки справжньої їжі. От стілечки, щоб ми не померли з голоду. Так що медовий щільник — це для нас багатство!