— Вони не витримують дрижання Землі й починають розсипатись, — так само тихо додала Панянка.

— Так, — повільно мовила Чарівниця. — Ці камені не витримають. Мабуть, невдовзі один або два впадуть, а тоді… тоді впадуть стіни нашої тюрми, а відразу за нею — вся Ратуша.

Раптом до їхніх вух почав долинати глухий гул — це гула Мати-Земля, нуртуючи і гойдаючись все швидше й швидше, сильніше й сильніше. Видавалося, що під землею хтось барабанить на сотнях — ба, навіть тисячах — могутніх барабанів!

— Та ж це землетрус! — вигукнула здивована Чарівниця. — Я тільки раз у житті щось подібне бачила. Дуже-дуже давно у Високих Горах! І якщо це справді він, то нам загрожує величезна небезпека! Земля може розверзнутись під нашими ногами будь-якої миті, ми провалимось в одну з глибоченних щілин, яка відразу ж зімкнеться над нами! Або помремо під руїнами цієї споруди! Дивно, однак у мене немає передчуття смерті… Глянь! Стіни льоху розступаються і перед нами прохід! Біжи!

— Це Зірки таке накликали! — крикнула Панянка, спритно проскакуючи через руїни стіни, яка щойно відділяла їх від свободи. — Не розумієш? Це вони для нас таке зробили! Дали нам шанс! Вони ламають стіни, які нас ув’язнили!

Як тільки полонянки опинились назовні, Ратуша розсипалась, як дитяча іграшка з кубиків, ламаючись під власною вагою, її стіни навіки поховали Загарбників, що не встигли вийти з будівлі. Ті, що залишились, без обладунків і мечів, перелякано товклись віддалік Ратуші. Густий пил, що кружляв навколо, завадив їм побачити двох полонянок, які скрадалися вулицями, аби чимдалі від Містечка. Так дивно склалося, що у напрямку, в якому збиралася йти Опікунка зі своєю вихованкою, земля була нерухома, спокійна, сонна. А у протилежному напрямку, звідки якраз наближались Загарбники з Урґхом XIII, вона й далі хвилювалася, розверзалася під кінськими копитами широкими тріщинами, а то знову надималася, лякаючи їх ще більше. Не слухаючи вигуків вершників, коні розсипалися врізнобіч.

Але Чарівниця з Панянкою вже цього не бачили. Тепер вони бігли віддаленою вулицею Містечка, що вела прямісінько на новий міст. Жоден із Загарбників не зміг би погнатись за ними, бо на перешкоді цьому була Земля, що й далі клекотіла. Втікачки не знали також, що землетрус охопив лише Ратушу і не пошкодив жодного будинку в Містечку, не завдав кривди його мешканцям.

— Твоя Чарівниця, пане, лежить під руїнами Ратуші, — шепнув Буду своєму володареві. — Певно, мертва. Я також сумніваюсь, що хлопець, її помічник, вижив. Однак мені цікаво, ким же він був…

— Бевзю! — гаркнув Урґх, натягуючи поводи свого ошалілого від страху коня. — Якщо це була справжня Чарівниця, а все про це свідчить, вона, напевно, встигла втекти! І хтозна, чи це не вона викликала оці страшні танці Землі і зруйнувала Ратушу! Той, хто її схопить, — зарепетував він раптом громовим голосом, — отримає в нагороду мішок золота і чин генерала!

Однак вояки стояли безпорадно, бо і далі не могли перетнути межі розгніваної землі, що ходила ходором. Вона перегороджувала їм дорогу до мосту. Над руїнами Ратуші поволі опадав пил.

Чарівниця і Панянка, не переслідувані погонею, залишили позад себе Містечко і хутким кроком мандрували до Лісу, що чорнів на обрії. Вони не бачили, як Земля заспокоїлась, завмерла, а гуртки вояків розпорошились у всіх напрямках, шукаючи втікачок. Але в цей час ті були так далеко, що жодна погоня вже не була їм страшна. І врешті перед ними розкрились рятівні зелені ворота Лісу.

Розділ 16

Зелені ворота Лісу… Поріг витканий з густих кущів брусниці й моху. Одвірки з товстих дубових гілляк, верх воріт — з крони дерев. Одразу за воротами ледве помітна вузенька стежечка, що в’ється ген-ген у гущавину. Вона, вочевидь, веде до води, бо ж витоптали її легкі ноги сарн, зайців та лисиць.

— Лісе, коханий мій Лісе! Вітаю тебе, свободо! — гукала Панянка, притуляючись обличчям до білих березових стовбурів, і відразу ж кинулась на мох. Качаючись по ньому, обтрушувала з себе міський порох і бруд, який, хоча ніби й невидимий, проникнув за останній рік їй глибоко під шкіру.

Чарівниця дивилась на неї з усмішкою, сповненою поблажливості, але видно було, що і її тішить безпечна зелена глушина.

— Ненавиджу міста і людей, ув’язнених там! — кричала Панянка так голосно, як тільки могла, — бо ж цілий довгий рік доводилось неспокійно шептати, роззиратись довкола, боятись, чи хтось не підслухав їхніх слів, тривожних думок і страшних снів.

— Ті міста й люди були колись зовсім інакші, — докірливо нагадала їй Чарівниця. — Ти ж сама про це читала у Великій і Меншій Книзі. Не вони винні в тому, що їхні оселі перетворились зараз на нужденні вбогі клітки, а вулиці міст стали пастками, на яких чигає сила ворогів. Я цілий рік навчала тебе співчувати їхній долі. Невже нічого в тобі вже не залишилось?

— Ох, дай мені спокій! Нарешті я знову вільна, і навіть не хочу згадувати того, що було! — нетерпляче гукнула вихованка. — Краще ходімо хутенько до джерела і змиймо в ньому всі жахливі сліди тамтешнього життя!

Чарівниця зморщила лоба, а на її обличчі з’явився вираз смутку й сумнівів. Не проронивши ні слова, вона подалася слідом за Панянкою, що мчала вперед. Уже десь за годину стежка привела їх до струмочка, що жебонів поміж замшілими кам’яними брилами. Обидві скинули свої довгі прості сукні, випрали їх у джерельній воді й розклали сушитись на сонці. Хоча поперечна довга зморшка не зникала з чола Чарівниці, видно було, що вона, обмившись у крижаному прозорому потічку, відчула велику полегшу. Відрослі кучері Панянки знову засяяли пшеничним золотом. Потемніле від горіхового соку обличчя проясніло, порожевіло, а сіро-блакитні очі засяяли такою сильною радістю, що вже не скидалися на небо перед грозою. Були як небо після грози.

У погляді Чарівниці, що спостерігала за вихованкою, змішувалися то захоплення її красою, здоров’ям і буянням життя, то неспокій разом із дивним смутком.

— Ми надовго тут залишимось? — раптом спитала Панянка. — Я би хотіла якнайдовше!

— На все життя? — поцікавилась Чарівниця.

Панянка ненадовго замислилась.

— Так… мабуть, так… Ні… Не знаю… Може, все життя — це надто довго, але… півжиття?

Чарівниця зітхнула. Довга зморшка не зникала з її чола, додаючи очам смутку й гніву.

— Ти не лисиця, не сарна і не вовк, щоб завжди жити у лісі. Ти людина і маєш навчитись жити серед людей. Мусиш розуміти їхнє горе, клопоти, турботи…

— Навіть якщо люди, що живуть спільно у Селах та Містечках — раби, а ви, Чарівниці, виховали з мене вільну істоту?! І я така і є?!

— Тим більше, — відповіла Чарівниця. — Саме тому, що носиш у собі іскру свободи, ти повинна жити серед цих бідних, поневолених людей. Саме тому.

Панянка замовкла. За якийсь час спитала з удаваною байдужістю:

— Що далі? Куди ми тепер підемо?

— За три дні настане твій новий день народження. Тобі виповниться шістнадцять. Ти перестанеш бути Панянкою, яка щойно виросла з Дівчинки — тієї, що була раніше Дитям. Даю тобі один день і одну ніч на радість спілкування з Лісом, а потім помандруємо у Високі Гори на зустріч із моєю Четвертою Сестрою.

— Скільки ж вас є, цих Сестер… — зітхнула вередливо Панянка. — Невже я все своє життя буду переходити з рук однієї Сестри до другої і це ніколи не скінчиться? Невже я ніколи сама не вирішуватиму своєї долі?

— Нас лише п’ятеро, — холодно відповіла Третя Чарівниця. Взяла свій коричневий плащ і пішла собі в глибину Лісу.

Панянка сиділа мовчки, дивлячись, як вода швидко стікає межи камінням все нижче й нижче.

…це маленьке джерельце перетворюється на цівку води, цівка на струмочок, а той — на річку. Річка, вбираючи у себе сусідні струмки, перетворюється на ріку, аби потім на низинах розіллятися широко-широко… Здається, цієї води тут у джерелі зовсім мало, а скільки ж у ній сили, яка могутність… — думала й бубоніла сама до себе. Їй було прикро. Відчула, що завдала болю своїй Опікунці.