— …коли так, то навіть якщо стіни й дах зникли, Святе Місце залишилось? — хитро зауважила Дівчина. — Будівлі можуть зникати, але не Святі Місця — якщо вони справді святі!

— Святе Місце не зникло, воно заховане, — відповіла Чарівниця. — Адже цей Храм зруйнували не час, вітер, дощі чи сніги, а землетрус.

— Землетрус? — здивовано вигукнула вихованка.

— Так. Сімсот сімдесят п’ять років тому Урґх І завоював цю країну і лише тоді довідався про Великий Храм високо в горах, всередині якого сховане Святе Місце, що було серцем Великого Королівства та знаряддям його влади…

— Знаряддям його влади? — перепитала Дівчина, нічого не розуміючи.

— Так. Бачиш, Святим Місцем був Святий Камінь, на який ставали нові королівські сини, щоб Камінь міг вирішити, хто з них гідний бути наступним володарем…

— То це тут був Святий Камінь! — повторила Дівчина, вкрай схвильована. — Був і його немає?!

— Урґх І, нищачи Велике Королівство, прагнув знищити також його серце й дух, себто Великий Храм. Війська Загарбників у жадобі нищення й грабежу кинулись у Високі Гори. Так, вони прагнули грабувати, бо ж їм не могло спасти на думку, що Великий Храм може бути лише каменем, скалою, землею і глиною. А вони розраховували на багату здобич. Отож вояки Урґха наввипередки помчали у той бік, який вказали їм зрадники, що завжди знаходяться у будь-якій завойованій державі. Їм видавалося, що немає нічого простішого, ніж здобути Великий Храм, який ніхто не захищав. Однак виявилося, що це була єдина програна битва Урґха, хоча його ворогом було не військо, а сама Мати-Природа. Коні й вояки Урґха звикли не до гір, а до степових рівнин. Поки вони добрались до Храму, чимала частина війська мусила повернутись. Більшість коней кульгала, одні загарбники позривались у провалля, інших повбивали там, де вони стояли, велетенські брили, що невідомо чому зсунулися з місця. Військо Урґха, що з галасом увірвалося у Високі Гори, сном і духом про це не відаючи, розбудило Злі Гірські Луни. Їм не сподобалися загарбники, тож вони змовились проти них і взялися страшити їх своїми голосами. Коли врешті досі численне (хоча й ряди його поріділи) військо Урґха добралося до Храму, раптом почувся могутній глухий гул — і земля задрижала у вояків під ногами. Там, де досі була рівна дорога, розверзалися провалля, куди перелякані вершники провалювались разом зі своїми кіньми, і тоді земля змикалась, ховаючи їх у собі на віки вічні. І хоча все це тривало зовсім недовго, було так страшно, що військо Урґха І, переможене Матір’ю-Природою, втекло з місця, яке видалось проклятим, щоб уже ніколи більше туди не повертатись. Відтоді воно має таку лиху славу, що хоча вже минуло майже вісім століть, жоден з Урґхів сюди ногою не ступив. На жаль, землетрус знищив Храм. Могутні брили його стін завалилися, земля вигиналась хвилями — додолу, а потім догори. Коли нарешті вона заспокоїлась, на поверхні залишились лише рештки підмурівку. А там, де колись було Святе Місце, сьогодні висока скелиста гора, вершина якої, здається, сягає до хмар.

— …а Святий Камінь? — затамувавши подих спитала Дівчина. Бо ж цей Камінь, коли вона тільки почула про нього від своїх опікунок, напрочуд сильно вразив її уяву. Часом вона засинала, і їй видавалось, що бачить цей Камінь: могутня, поросла мохом брила у формі великого шатра…

— Святий Камінь справді зник з людських очей. Але він і далі є, в глибині гори. Гора немовби прикрила Його собою. Часом нам, Чарівницям, видається, що Мати-Природа разом із Прадавніми Силами викликала землетрус, щоб назавжди сховати Святий Камінь від Загарбників. Так, що вже ніколи жоден Урґх до Нього не добереться. Якби навіть йому вдалося подолати забобонний страх і добратись сюди, йому довелось би розвалити всю цю могутню гору, щоб дістатись до Каменя. Але й тоді Мати-Природа була би проти нього, тож лише Боги знають, що Вона би вчинила.

— Тобто ти хочеш сказати, що вже ніхто ніколи не дістанеться до Святого Каменя?! Що він на віки вічні залишиться у серці цієї скелі?

— Я сказала, що до Нього ніколи не добереться жоден Урґх, — відповіла з притиском Чарівниця.

Якийсь час вони йшли мовчки пологими луками, що опускались усе нижче й нижче, все далі від Високих Гір. Там паслись олені й сарни, приглядаючись до мандрівниць випуклими очима.

— Ти не питаєш, куди ми прямуємо? — спитала врешті Чарівниця.

— Думаю… думаю, що знаю, куди, — відповіла Дівчина.

В очах Чарівниці блиснула цікавість і німе запитання.

— Я вже знаю багато сіл і містечок. Знаю Великі Ліси і Високі Гори… — почала непевно Дівчина. — Мені видається, що ви навіщось хочете, щоб я знала все Велике Королівство, отож… Отож, мабуть, зараз ми йдемо туди, де я ще не була. До Арджани, колишньої столиці. Але не знаю навіщо, і мені здається, що це помилка.

— Помилка?

— Так. Ми наражаємось на ще більшу небезпеку ніж та, яка нам досі загрожувала, — пояснила Дівчина. — Адже нас увесь час переслідують Загарбники. Не знаю, чи тільки тому, що ви — Чарівниці, чи ще з якихось причин. Знаю тільки, що коли ми наближаємось до людських осель, небезпека зростає. У кожному селі чи містечку, в якому я була досі, ми завжди чудом рятувалися і нас не схопили. Нарешті останнього разу нас таки справді схопили, і тільки Зорі допомогли нам утекти. Навіть твоя Третя Сестра була безпорадна. Скільки ж разів можна просити Зірок допомагати? Не думаю, щоб їх можна було нудити людськими проханнями частіше, ніж раз у житті. А в столиці ми будемо наражатись на небезпеку більше, ніж десь-інде. І нарешті одного дня нам не вдасться втекти.

— Попри це, ти маєш дізнатись, що таке Арджана. І я тебе запевняю, що тоді ти зміниш свою думку, — наполягла Чарівниця. Дівчина замовкла, знаючи, що зараз останнє слово залишається за ними, за її Опікунками.

«Але одного дня, — подумала, — одного дня я покажу їм, що за них розумніша…»

Як тільки вона це подумала, її щоки запаленіли рум’янцем, бо ж побачила, що на неї пильно дивляться бистрі сірі очі нової Опікунки. Очі, що все розуміють. І хоча не було в них і сліду насмішки, Дівчина засоромилась.

Час до часу відпочиваючи, дрімаючи ночами по кілька годин серед високих трав, а потім знову мандруючи далі, невтомні мандрівниці наближалися до колишньої Перлини Міст, королівської Арджани.

Однак якщо кілька століть тому подорожній, що мандрував до Арджани, уже здалеку бачив її білі вежі, вишукані високі палаци, кам’яниці й громадські будівлі, зелень величезних парків, то сьогодні Арджана скидалася здалеку на злидаря, прикритого жебрацьким плащем, що сховався серед дикої буйної зелені.

Айок, син Великого Урґха III, нудився. Насправді здійснилась його найбільша мрія — адже батько відіслав усіх грізних і ненависних йому вчителів — але натомість у хлопця з’явилось багато вільного часу, з яким він не дуже знав, що робити. Тендітний, невисокий, із світлими, майже дівчачими золотими кучерями, Айок нічим не нагадував свого войовничого батька. Ба, він узагалі не нагадував нікого зі свого роду чи хоча би когось із вояків. Якщо вони назагал були сильні, міцної статури, з різкими вилицями і міцними щелепами, чорноволосі, темноокі й смагляві, то Айок був цілковитою до них протилежністю. Навіть його Материнське Ім’я було химерне, як на звичаї Урґхів. У їхньому роду, доки син не отримав від умираючого батька ім’я Урґх із відповідною цифрою, що вказувала на спадкоємність панування, він носив ім’я, яке дала йому при народженні мати. Ці імена також мали свою родову традицію і звучали, як брязкіт зброї — грізний, горловий звук, так як і батькове ім’я. Материнське Ім’я його батька перед тим, як він прийшов до влади, було Кргак, ім’я діда — Аґрхт. Прадіда у юначі роки звали Верґхт. І лише його ім’я Айок звучало до смішного лагідно, майже по-дівчачому, і надто співучо як на тверду мову роду його батьків.

Це ім’я, особливо в устах його батька, завжди звучало чудернацько, ба, навіть зневажливо. Хоча ні… не завжди. Айок чудово пам’ятає, що ще за життя мами, коли йому самому було дев’ять-десять років, батько вимовляв це ім’я з ніжністю й гордістю. Все змінилося після того, як мама померла, а він, Айок, залишився сам без її почуттів, опіки й ніжності. Тоді його вихованням зайнялися четверо грізних і цинічних учителів, що вчили хлопця володіти мечем, битись на кулаках, їздити на коні й стріляти з лука. І майже щодня виявлялося, що немає й мови про те, щоб Айок опанував хоча би одне з цих жахливих для нього мистецтв. Він падав з коня, проїхавши кільканадцять метрів — хоча кінь ступав поволеньки. Однак коні Урґхів таки не були звичайними кіньми: вони били копитами, кусались, мчали, як вихор, і слухали тільки сильніших за себе. Кожен меч, навіть найлегший, був для Айока надто важкий. Худенькі ручки неспроможні були натягнути тятиву лука, а кулачні бої так його лякали, що Айок, тільки-но бачив плечистого вчителя, відразу ховався у найтемніший закуток кімнати.