— То чому ти відмовилась взяти одну можливість перетворення у своєї сестри, Другої Чарівниці? Я це чудово пам’ятаю! — вибухнула Панянка.

— Бо вона повинна мати такі самі шанси, як я, — відповіла холодно Чарівниця.

— А ти не думаєш, що я сама могла би перетворитись на щура і вийти через щурячі ходи десь у Ратуші, а потім вибратись назовні?

— Могла би, — підтвердила Чарівниця. — Але не можна знати напевно, чи ти була би здатна відчарувати себе назад. Бачиш, коли загрожує справді велика небезпека, буває так, що деякі закляття, ніби на зло, не діють. Саме тоді, коли вони служать тобі, а не іншим людям. І коли їх проказує учениця Чарівниці, а не вона сама.

— Але чому?!

— Наші чари з’явились тисячі років тому, щоб з їхньою допомогою чинити добро іншим. Такими були також традиції Академії, її учениці виховувались саме такими. Там також навчали — згідно з тисячолітнім досвідом, що чари, які використовуються лише для власної користі, часто підводять. Отож є ризик, що ти залишишся у подобі щура до кінця життя, бо досі тобі не випало нагоди сплатити Великій Магії свій борг, чинячи щось добре іншим. Мене з тобою не буде — а тільки я могла би тебе відчарувати, бо я робила би це не задля власної вигоди, а задля тебе. Ти це розумієш?

— З такої магії жодної користі! Вона тупа й безглузда! — прошипіла Панянка, а щурик, якого вона весь час тримала у руках, раптом вкусив її за палець.

— Ти що робиш? — розгнівано вигукнула вона і кинула маленьке звірятко на землю.

— Я відчув, що у тобі багато зла, і боявся, що ти мені щось заподієш, — відповів щурик. — А ти кинула мене на землю, і, здається, вивихнула мені пальчик на задній лапці. Це боляче…

— Забирайся нарешті геть, — нетерпляче мовила Панянка.

Чарівниця, дивлячись на свою вихованку, звела брови і мовчки кинула на землю половину своєї вечірньої скибки хліба, яка досі лежала у неї в кишені. Щурик жадібно схопив її і побіг підземним ходом у свою нірку.

— Ти надто легко і необачно піддаєшся гніву, — застерегла Панянку Чарівниця. — І твій гнів вихлюпується не на винних, а на випадкових істот. Ти повинна це змінити, — додала вона суворо.

— Якщо перед смертю встигну, — муркнула Панянка у відповідь.

— Я пошлю щурика розвідати, які у Загарбників щодо нас плани, — прошепотіла Чарівниця і покликала сіре звірятко чарівним закляттям.

Щурик прибіг і завмер вичікувально на двох лапках, впившись у Чарівницю своїми чорними очицями, схожими на дві намистини.

— Скажи, хтось із твоїх братів і сестер знає людську мову? — спитала.

— Еге ж. Сестриця Уймкс. Вона сидить у тутешній кухні, тож вивчила їхню мову.

— Ти міг би попросити її підслухати, що Загарбники кажуть про нашу майбутню долю?

— Для тебе радо це вчиню, шановна пані. Бачу, що ти любиш і шануєш усіх живих істот, не лише свій людський вид, — відповів щурик, водночас зиркаючи скоса на Панянку.

Коли щурик зник, Чарівниця спитала свою вихованку:

— І що, чогось варта була твоя злість, яку ти вихлюпнула на безневинне звірятко? Цей щур твого прохання ніколи би не виконав, а моє охоче виконує.

— Якби він не виконав мого прохання, я би його покарала. Перетворила би його… перетворила би його на блощицю!

— І чого б ти досягнула цим перетворенням? Після такого ніхто з його братів чи сестер не приніс би тобі жодних звісток.

Панянка на мить змовкла, а потім шепнула неохоче:

— Ти правду кажеш. Мені самій не подобається те, що я зробила.

Вузькі вуста Чарівниці ледь помітно усміхнулися. Вона полегшено зітхнула, однак повздовжня зморшка, що перетнула її чоло, не розгладилась. Чарівниця міркувала над тим, як врятувати свою вихованку. Для себе вже не бачила жодного шансу, окрім Великої Таємниці Чарівниць, але вона починала діяти лише у полум’ї багаття.

— Не можу повірити в те, що ти розповідала про заборони і святі Закони Магії, — раптом озвалась Панянка. — Адже одного разу, коли я ще була з твоєю другою Сестрою, я перетворилась на кицьку і без жодних труднощів повернула собі подобу людини.

— Мабуть, тобі тоді не загрожувала справді велика небезпека, — відповіла Чарівниця. — І я не раджу тобі робити це вдруге, особливо тоді, коли жодної з нас біля тебе не буде. Навіть якби ти перетворилась на щура і бігла не знати як швидко, ти би не добігла до Високих Гір до заходу сонця. Сама знаєш, що після того ти би назавжди залишилась щуром. Я от все думаю, що можу для тебе зробити. Так, щоб це було і мудро, і безпечно.

— Тоді думай. Я теж над цим голову ламаю. І все-таки я би хотіла нас обох визволити з цієї темниці. Бажано до того, як стане запізно.

— Може, ти мене любиш? — усміхнулася Чарівниця.

— Мабуть, так, я про це не думала, — відповіла вихованка, не зауваживши, як пересмикнулось обличчя Опікунки. — Проте відчуваю, що ти мені ще будеш потрібна. Я не можу тебе втратити.

— Перепочиньмо трохи. Якийсь час у нас ще є, — кинула Чарівниця і сіла в кутку похмурої комірчини. Запала довга мовчанка. За годину почулось делікатне шкряботіння кігтиків, і перед Чарівницею з’явилось двоє щурів.

— Це моя сестра Уймкс, — мовив більший зі щурів. — Вона розповість тобі, що їй вдалося почути.

— Ох, пані, — охоче залебеділа щуриха. — Я чула від мого брата, що ти знаєш нашу мову, отож, здається, ти справді Чарівниця. Понад тисячу років традиція свідчить, що Чарівниці ніколи не завдали кривди жодній тварині. Навпаки, вони їм допомагали при потребі. Тому дійшла висновку: ота інша людська істота — не Чарівниця…

— Це правда, — згодилась Чарівниця.

— Якби вона була Чарівницею, то ніколи не кинула би нашого брата на землю так, що він побив собі задні лапки, — вела далі Уймкс. — А раз вона не чарівниця, а лише людська істота, сповнена слабкостей і вад, тож ми з братом вибачаємо їй те, що вона не вміє себе опанувати.

Хоча у в’язниці було темно, Чарівниця краєм ока зауважила рум’янець, що розлився на обличчі її вихованки. «Мабуть, щуряча наука була краща за мою», — подумала вдоволено. Панянка різко сіпнулась, а щуриха спитала:

— Може, це бідне людське створіння хоче перепросити мого брата?

— Так, я хочу перед ним вибачитись, — шепнула Панянка. — І скажу тобі, Чарівнице, що зараз… що лише зараз починаю розуміти людей з Містечка… І знаю… тобто я хотіла сказати, що вже знаю, що я більше схожа на них, ніж мені здавалось. Я почувалась кращою за них, але я не така… не маю права почуватись кращою.

— Зате ти не дурна, — мовила щуриха. — І вмієш визнавати свої помилки. А тепер послухайте: ваші вороги дуже довго сперечались про те, що ж із вами робити. Одні — і таких, на жаль, більшість — вимагали відразу спалити вас на вогнищі. І не чекати, поки ви вигадаєте якісь чари і вони вас врятують. І вже, вже здавалось би, що ця думка переважить, коли всю суперечку обірвав їхній ватаг. Він сказав таке: «Ви ж знаєте, що наш володар і пан Урґх XIII вимагає кожну схоплену Чарівницю привести перед спаленням перед його очі». Інші зарепетували на це: «Ну й що з того?! Потім завжди виявляється, що Урґх суворо нас карає, а не нагороджує, бо чарівниці несправжні! Спалімо цих двох відразу і буде спокій!». На це ватаг заперечив: «За справжню чарівницю Урґх обіцяв мішок золота». Тоді вони заревіли: «А за несправжню — плаха чи батоги!». Тоді ватажок знову озвався: «Ви нічим не ризикуєте, мішок золота вже наш, я на власні очі бачив, що зробила ця жінка. Можливо, разом з отим хлопцем. Вона на кілька секунд зупинила лавину могутніх брил, що котилися з гори!» Почувши ці слова, всі заверещали, але таки вирішили, що ти — справжня Чарівниця і золото з мішка вже в їхніх кишенях. Якщо однак я добре зрозуміла їхні слова, коли ви опинитесь перед Урґхом, це не врятує вам життя. Щонайбільше — трошки його продовжить. Володар поговорить з вами, а потім вас все одно спалять. Не збагну лишень, чого оті верескливі люди думають, що ця дівчина — це хлопець. Невже тому, що у неї коротке волосся? Таки справді у них немає жодного інстинкту. Бо ми вважаємо, що ця істота — дівчина. Кожна тварина це відразу відчує.