Третій з лицарів, почувши це питання, також мінився на лиці:

— Так, пане, він добрий лучник, але стріляє тільки в нерухому ціль. Коли треба стріляти у щит, йому немає рівних, але… — лицар замовк. Урґх же докінчив замість нього:

— …але він не хоче стріляти у рухому ціль — ні у птахів, ні у собак, не кажучи вже про відібраних для цього рабів.

— Так, володарю, — прошепотів лицар. — Твій син каже, що все живе, наділене життям не з його волі, не може загинути від його рук. Стверджує, що це Боги дають життя і тільки вони можуть його відібрати.

— Тебе вже мені, мабуть, нема про що питати, — з люттю й образою кинув Урґх, зиркнувши на четвертого лицаря. — Кулачний бій, певно, також не належить до улюблених занять мого сина.

— Не належить, пане, — підтакнув четвертий лицар. — На заняттях з боксу твій син пише вірші.

— Вірші?! — рикнув вражений Урґх.

— Так мені здається, пане, хоча я сам на цьому не дуже знаюся. Проте він прочитав мені один шматок, і я геть нічого звідти не второпав. Мені здавалося, о пане, що твій син хотів висловити у вірші почуття птаха, що летить у небі, якого наздоганяє стріла. Якби він хоча б почав писати вірші про бійки…

— Цього мені ще бракувало! Вірші! — аж зубами заскреготів Урґх. — Якби ж це не був мій єдиний син, бо ж іншого у мене немає, а значить, у мене немає спадкоємця, а без нього — кінець пануванню Урґхів в Імперії… Справді, якби не це, цього маминого синочка вже би не було в живих!

Помахом руки Урґх відіслав лицарів. Коли вони вийшли, він знову звернувся до свого слуги. Видно було, що його і далі мучила одна думка:

— …але чи буде мені потрібен спадкоємець, Буду? Сам скажи… якщо оті якісь Зловісні Чари мають покласти край нашому пануванню…

— Як ти взагалі можеш питати про це, пане! Великий королівський рід Урґхів ніколи не…

— Знову брешеш! — загарчав Урґх. — Цей мій великий рід завершить своє панування на моїй особі! Так каже Пісня Єдина, і ти про це добре знаєш! Ми всі загинемо! Я, мій син і ти — можеш бути певний!

— Пісня Єдина нічого не каже про нашу смерть, пане, — слабо запротестував Буду. — Там сказано тільки про наше вигнання. Вигнання без крові, без брязкоту мечів. Ви просто повернетесь у степи, а я… Моя доля буде гірша, якщо ви мене не візьмете із собою. Отож жити ми будемо, навіть у найгіршому випадку, якщо Пісня справді пророча…

Це був найважчий і найскладніший рік у всьому п’ятнадцятилітньому житті Панянки. Чи тому, що вона страждала від голоду, жила в убогій, похмурій хаті, ходила вдягнена, як жебрачка? Ні. Вона звикла до голоду, холоду, бідності й жебрацького лахміття від самого малечку. Чарівниці її не розпещували. Вона завжди їла що трапилось, у найкращому разі — сушене м’ясо, хліб та лісові ягоди. Вершиною вигод була суха лісова печера і постеля з моху, покинута стайня, напіврозвалена хата.

Може, цей рік був такий тяжкий тому, що вона вперше мусила важко працювати? Ні. Це правда, що робота на будівництві мосту була нелегка. Від того, що доводилось тягати тяжкі камені, на руках у неї довго не заживали криваві рани, потім на їхньому місці з’явились загрубілі шрами. Спина боліла, бо довго була зігнута, боліли всі м’язи. Це все правда…

…проте найважче було щось зовсім інше: зрозуміти. Спроба зрозуміти цих людей, з якими вона, призвичаєна до самотності, разом з Опікункою щодня спілкувалась. І власне, зрозуміти їх — це було понад сили Панянки.

«Ти знаєш, яка Мати-Природа, а тепер дізнаєшся, яка Природа Людини, як її розуміти і поважати», — сказала Чарівниця.

«Дурні, тупі, жалюгідні люди, — думала тимчасом Панянка багато-багато довгих днів і багато-багато довгих, безсонних ночей. — Огидні боягузи. Їх тут сотні, але досить одного Загарбника з батогом, і будуть, як раби, гнути спину…»

Багато-багато днів вона тяжко працювала і багато-багато безсонних ночей розмірковувала про людський рід саме так. Бачила лише покірні згорблені спини своїх співвітчизників, що гнулися ще нижче, коли їх шмагав батіг. В їхніх обличчях помічала лише приниження — і запобігливість, з якою вони заглядали в обличчя своїм панам — Загарбникам. В їхніх голосах чула тільки страх — і гордувала ними всім своїм молодим, незалежним єством. Зневажливо дивилась, як приносили кіш із хлібом, а люди юрмились біля нього, штовхались і майже бились. Їй було соромно за них, коли вони падали навколішки перед наглядачем, як тільки той брався за батіг, і благали його не гніватись.

Мусило минути багато-багато довгих днів, доки вона зауважила, що дехто з цих людей ділиться отим куснем хліба з іншими — хворими, старими, дітьми. Чинять це крадькома, ховаючи здобутий хліб за подерту сорочку і запихаючи його потім так само потайки бабусі чи дитині в руку — не прагнучи почути подяку, від щирого серця.

Мусило минути багато-багато довгих днів, доки вона збагнула, що багато з них низько згинає спину, щоб сховати обличчя, аби ніхто не помітив на ньому непокори й гніву. А тієї миті, коли батіг шмагав когось із них, і той, кого били, голосно стогнав, — численні уста, невиразно, ледве ворушачись, беззвучно шепотіли якісь слова. І багато-багато днів минуло, перш ніж Панянка змогла втямити ті слова:

…себто не прокльони вони бурмотіли, як спершу гадала Панянка, а переказували пошепки нові й нові слова Пісні Єдиної. Хоча за ці слова їм загрожувала смерть.

Мусило минути багато-багато довгих днів, доки Панянка зауважила, що попри тупу й люту жорстокість наглядачів, найважчу роботу завжди беруть на себе сильніші й здоровіші, непомітно відсуваючи вбік жінок, дітей і старців. А помітила вона це лише тоді, коли батіг наглядача показав їй тяженну брилу, яку треба було перенести ближче до річки, а тоді — хоча її тут вважали за хлопця, вона була невеличка й худенька — чиїсь сильні чоловічі руки допомогли їй зрушити камінь з місця. Коли вони поверталися разом до каменоломні, та сама рука непомітно засунула Панянці в кишеню шматочок хліба.

— Їж, бо не змужнієш, а це буде потрібно нашій країні. Вже незабаром, — прошепотів їй чоловік і ледве всміхнувся.

Ось такі були це люди. Справді, Панянка не могла їх збагнути. Бо водночас були такі, що відштовхували кулаками слабших від коша з хлібом. Їхні очі так і бігали, слідкували за кожним порухом губ товаришів, а за ще одну скибку хліба вони були готові продати свого сусіда. Так, були й такі, що охоче вказували своїм наглядачам тих, хто, на їхню думку, надто повільно працює і кого слід шмагонути батогом. Ні, ні не було їх багато — але все одно були.

— Не можу я зрозуміти цих людей, — скаржилась Панянка Опікунці, коли вони залишались увечері самі у своїй тимчасовій оселі, і Чарівниця втирала їй у шкіру цілющу мазь, що швидко гоїла рани. — Вони принижені, жалюгідні, але й горді. Плазують перед Загарбниками і водночас співають Пісню Єдину. Б’ються біля кошика з хлібом і віддають бабусі свій шматок, хоча це чужа їм бабуся. Не можу їх збагнути. Мати-Природа для мене красива й зрозуміла. Її закони прозорі, хоча іноді жорстокі. Природа Людини незбагненна…

— Бо немає ніякої загальної Природи Людини. Є лише природа окремих людей. А кожна людина — інакша, — всміхнулася Чарівниця. — Якщо ти заведеш собі пса, незабаром багато зможеш сказати про псів узагалі. Але коли заприязнишся з однією лише людиною, то й надалі нічого не знатимеш про людський рід.

Щодня дивлячись упродовж довгого року на таких же гноблених, як і сама, Панянка відчувала то гордість, то гнів і сором, то радість, на зміну яким приходила жалість, змішана зі зневагою, і навіть ненависть.