Перших кілька куплетів цієї сумної пророчої Пісні начебто не мали особливого значення. Вони лишень нагадували, чим же було Велике Королівство, поки його не завоювали, яке воно було прекрасне, багате й вільне. Бо ж про це всі знали. Зрештою, саме тому Урґх І напав на нього. Ці слова не викликали у Загарбників страху. Вони навпаки відчували гордість: мовляв, аж таку могутню імперію їм вдалося підкорити. Так само не страшні були ще кілька наступних куплетів. Бо ж там прославлялась їхня могутня зброя. Там співалося проте, що Урґх І та його славні воїни заввиграшки захопили Імперію Люілів і стали її владарями. Всі страхи починались тоді, коли звучали ось такі слова:

Ці слова були все химерніші, загадковіші, незбагненніші — й викликали все більший страх. У замку Урґха XIII над ними ламали голови мало що не від початку панування володаря. Бо ж це за його життя мало минути сім сотень сім десятків і сім літ — тобто сімсот сімдесят сім років від Дня Жаху, дня Завоювання Великого Королівства. І тому Урґх XII, батько нинішнього володаря, панував спокійно і навіть злісно реготав, поглядаючи на свого ще малолітнього наступника і єдиного сина:

— Не я буду над цим ламати голову, мій синашу! Не я! Це не мій страх буде, а твій, то ж нехай тебе хвилює, скільки там правди у тих дурних словах, бо поки там якісь із них збудуться, мене і так вже не буде на цьому світі…

Питання «скільки там правди у тих дурних словах» ставало все нагальніше. Провіщені у Пісні Єдиній сімсот сімдесят років мали вже невдовзі минути — рівно за три роки. Або чотири. Хтось казав, що за три, хтось — за чотири, але це не мало особливого значення: рік туди, рік сюди. Так чи інакше, світ Урґха мав розвалитись, а Імперія повернутись у руки законних правителів.

І сьогодні також Урґх XIII, майже так само, як щодня, великими кроками міряв свою світлицю у Замку, випльовуючи з себе гнівні слова:

— …я ж казав, що це тільки астролог з’ясує. Астролог, маг або Чарівниця! І я вимагаю, щоб когось із них врешті привели перед моє ясне лице! Когось, хто розтовкмачить слова цієї триклятої Пісні й визначить, наскільки вони правдиві!

Буду, королівський радник, маленький, худенький, згорблений, під поглядом свого володаря скулився ще більше.

— Ти ж відаєш, королю, що всіх з-поміж мешканців цього краю, кого підозрювали у тому, що вони Чарівниця, маг чи астролог, відразу, без суду, спалювали на вогнищі. І не тільки за твого панування, а й за панування твоїх батьків. Отож сьогодні в цій країні таких людей нема. Вже нема.

Буду не був родом із Загарбників, отож боявся Урґха XIII і запобігав перед ним ще більше, ніж інші. Буду народився у вже завойованій Загарбниками країні й був би, вочевидь, рабом — так само, як і його побратими, якби не спритність, розум та хитрість, завдяки яким він став для короля незамінним. Спершу Буду, ще хлопчиком, був пахолком Урґха, і його завданням було тримати за вуздечку коня, коли володар на нього сідав. Кмітливість хлопця і вміння підлабузнюватись допомогли йому швидко стати спершу особистим служкою в покоях господаря, а потім кимось на кшталт його радника і секретаря. Поради Буду весь час стосувались того самого — тут він був найкращим знавцем: як найуспішніше придушувати будь-які вияви бунту, що могли вчинити поневолені піддані, як переслідувати тих, хто вірить у Пісню Єдину, як успішно викликати і зміцнювати страх перед Загарбниками, страх, що унеможливить будь-які заколоти проти них. У цьому всьому Буду був незамінний, бо сам — підданий із рабською душею — найкраще знав (або принаймні так йому здавалося), що подіє на його співвітчизників.

Уже кілька років Урґх XIII повторював одне й те саме бажання. Він прагнув зустрітися з кимось, хто би пояснив йому врешті-решт, чи слова Пісні Єдиної — це віщі й пророчі слова, а чи вони насправді нічого не значать, а магічне число 777 — це мрія співаків, омана, фальшива небезпека для нього. І весь цей час Урґх незмінно дізнавався від своїх слуг, лицарів та родичів: всі, що зналися на Магії або знали мову Зірок, загинули жорстокою смертю — бо так повелів він сам чи його предки.

На Урґха находив тоді страхітливий гнів, і Буду аж зі шкури ліз, щоб привести до володаря когось, хто міг би успішно зіграти роль астролога, мага чи Чарівниці. Скільки фальшивих Чарівниць згоріло на вогнищі, не маючи поняття про магію та чари, про це всі знали, навіть сам Урґх, який щоразу велів приводити їх до себе, хоча був певен, що його очікує розчарування. Однак хапався за кожну ниточку надії, нехай і зовсім тонюсіньку. А ще він не довіряв фальшивим астрологам і магам, яких йому підсовував Буду. Вони, перевдягнені його слугою у чорні, оздоблені зорями плащі, втуплювались безпорадними очима в нічне небо і запевняли володаря, що сузір’я віщують йому довге і безпечне панування. Урґх тоді впадав у шал і наказував рубати їм голови за брехню. Тому вже багато років ніхто, ні за які гроші не згоджувався вдавати мага, астролога чи Чарівниці. На терезах цієї фальшивої ваги стояли мішок золота і вірна смерть — тому кожен обирав життя.

— Паночку, немає вже нікого з них! — присягався Буду напрочуд щиро, трясучись цілий зі страху. Однак Урґх понуро блимав на нього, і, б’ючи кулаком об довгий дубовий стіл, репетував:

— Брехня це все! Сама Пісня каже про те, що вони ще є!

— Пане, якщо вони і є, то поховалися у таких неприступних місцях, далеко від людей, що вже не можуть тобі завдати шкоди і не можуть нічого змінити! — присягався Буду. — Останніх двох справжніх Чарівниць спалив твій батечко, хай йому буде честь і слава!

— Правду кажеш. І перед страшною смертю у багатті кожна з них викрикнула йому прямо в обличчя, що Пісня Єдина не обманює, бо вона народилася з вітру, води й вогню! — вигукнув Урґх XIII, наближаючись великими кроками до свого прислужника, що зі страху зіщулився за кріслом. Володар боляче його копнув і знову заметався по світлиці.

— Що робить мій син? — спитав гнівно за мить.

— Він у саду, — прошепотів Урґх.

— Це я знаю, бо він там завжди. Але що він там робить?! — гаркнув Урґх. — Фехтує зі своїм кузеном, прошиває мечем своїх псів, стріляє з лука у птахів чи зітхає, роздивляючись хмари на небі?!

Буду замовк і знову скулився за кріслом. Говорити про Урґхового сина було так само небезпечно, як про Пісню. Цей єдиний син — наче Долі на глум — не хотів і не міг сповнити надій свого батька.

— Поклич його вчителів, — раптом буркнув Урґх, і Буду вже мчав коридором.

За мить у покої стояло четверо могутніх, закутих в обладунки лицарів.

— Чи мій єдиний син вже вміє їздити верхи, а чи й далі падає з коня, як тільки той рушить з місця? — гаркнув Урґх до одного з них.

— О пане, твій син вельми здібний і вправний… він… я би сказав, що…

— Чого заїкаєшся? Я й так знатиму правду!

— Він падає з коня, о володарю. І не хоче їздити. А коли вже їздить, то без шпор. Каже, що шпори калічать коня. Годує коней цукром і говорить з ними, як з людьми, але…

— …але ніколи не буде добрим вершником, — закінчив понуро Урґх і звернувся до наступного лицаря:

— Чи мій єдиний син вже володіє мечем?

— О пане, — прошепотів лицар, але під поглядом Урґха, що метав громи й блискавки, спромігся вичавити із себе відповідь: — Наші мечі досі для нього заважкі. Твій син порівняно зі своїми ровесниками має слабку статуру…

— Мій син! Мій єдиний син!… Мій єдиний спадкоємець трону має заслабку статуру, щоб тримати в руках меч! — завершив Урґх із болем і люттю. — Слабка статура, однак, не заважає вправно стріляти з лука. Чи мій єдиний син вже став добрим лучником?