Коли Загарбники підкорили Велике Королівство і вторглися до столиці, їхній володар, дикий і жорстокий Урґх (що назвав себе тоді Урґхом Першим, Тим, що Переміг), відразу вирішив зайняти Королівський Палац. Але вже перша ніч нагнала на нього страху. Лежачи у величезному ложі, він крутився з боку на бік, страждаючи від безсоння, і прислухався до кроків. Йому здавалось, що він чує їх тисячі. Тисячі кроків тисяч людей, що вривалися до Палацу через кілька десятків завжди відчинених дверей. Ясний, наповнений сонцем, чудовий Королівський Палац видався Урґхові найстрашнішим на світі місцем. Небезпечним місцем, яке не можна як слід устерегти. Бо ж надто багато воїнів мали би неустанно стояти на чатах біля кількох десятків постійно відчинених дверей, щоб Урґхові трохи полегшало. А воїни були потрібні для інших справ: треба було захопити решту країни, заволодіти кожним закутком, за винятком хіба що Пустелі. У Пустелі — про що знали у цілому світі, а не лише у Великому Королівстві, — нічого було захоплювати й грабувати. Там жив тільки самотній і вбогий Пустельник, що молився і лікував хворих. І йому, зрештою, було байдуже, чи він лікує мешканців Великого Королівства, прибульців із чужих країв, чи навіть диких солдатів Урґха Першого. Для Пустельника мали значення лише недуга й одужання, життя і смерть. І вони, лише вони, визначали всі відмінності між людьми.

Минали роки, й минали наступні покоління Урґхів-Загарбників, що правили країною, а Пустельник далі жив. І лише Зорі могли би відповісти на питання, чи то був завжди той самий Пустельник, а чи після смерті одного з’являвся наступний. Однак Зірок про це ніхто не питав. Важливо було лише те, що Пустельник жив, і можна було за потреби звернутися до нього.

…отож Загарбники не потикалися у Пустелю, щоб її захопити, бо ж усі воїни потрібні були Урґхові, аби тримати завойовану країну у покорі, грабувати й пильнувати, щоб ніхто з рабів не збунтувався. Тому ніяк не можна було, щоб зо три сотні вояків стояли ще й на сторожі кількох десятків дверей до Королівського Палацу. Так що Урґх Перший з великою полегшею довідався, що в Арджані, а точніше, на самій її околиці, є ще один невеличкий замок-фортеця. Збудували його свого часу для королівських дітей з роду Люілів. Тут мешкали разом зі своїми вчителями сини й дочки нових поколінь королів, ведучи працьовите життя учнів і заразом — коли йшлося про хлопців — життя лицарів. Королівни також опановували науку володіння зброєю, але передовсім пізнавали таємниці знання з книг, мистецтво ткацтва і лікування, вчились жити у гармонії з природою. А ще навчались співу, танців та придворних манер. Те, що замок був трохи віддалений від серця столиці та від Палацу, не ускладнювало королівським дітям спілкування з батьками і водночас ізолювало їх від надто бурхливого життя в Арджані. Тут, у Замку, у них було досить часу, аби вдосконалювати свої здібності — бо ж кожен з них міг колись стати королем.

Проте Урґх цінував цей замок зовсім за інше. Дві його стіни спирались на високі боки скель, яких не треба було охороняти, бо напасти звідти було неможливо. А дві інші стіни стояли за височенним муром. Вхід був лише один — через браму, до якої до того ж вів розвідний міст. Досить було поставити всього кілька вартових — і новий володар Імперії міг почуватися безпечно.

Через понад сімсот сімдесят років рабства прекрасна колись Арджана мала дуже дивний вигляд. Коли Урґх залишив Королівський Палац, перебравшись до Замку, зі столиці забралась також ціла ватага його лицарів, що перед тим розграбували там все цінне майно. Ніхто з нових правителів про місто не дбав. У Палаці тепер жили приблудні коти, щурі й змії. Дуже швидко Арджану покинули також її мешканці, що не хотіли жити надто близько до жорстоких правителів. Вони перебирались у села й містечка — аби тільки подалі від грізних переслідувачів. Спустошені малі й більші палаци та кам’яниці поволі почали руйнуватись. Водночас столицю помалу, але невблаганно, почали поглинати Нетрі. Рідкісні види екзотичних дерев і рослин, які свого часу завозили сюди королі й засаджували ними чудовий Палацовий Парк, тепер розрослися так, що потихеньку захопили кожен клаптик землі, кожну шпаринку у плитах на хіднику. І нарешті за кілька сотень років Нетрі перемогли раз і назавжди. І ось тоді Арджана стала предивним місцем — переплетінням руїн та зелені, що заполонила колишню столицю. Подекуди зелень творила такий густий живопліт, що людська нога не могла би переступити за нього. А ще у руїнах поселилися велетенські золоті змії. Було їх тут справді тисячі, і вони стали володарями колишнього Королівського Палацу, а радше того, що від нього залишилося. А що залишилося — цього не знав ніхто, бо вже ні в кого не виникало бажання заглиблюватись у ці дикі землі, що колись були цивілізованим прегарним містом.

Солдати Урґха не хотіли і не вміли нічого будувати. Їм подобалось користуватися вже готовим — бо ж здавалося, що це готове Невичерпне. І справді — минали сотні років, і всього вистачало. Коли запаси закінчилися, Арджана вже не була їм потрібна. Могла собі вмирати.

Багатства Імперії Люілів розкрадались сімсот сімдесят років, тож виглядала вона тепер дуже сумно. Але черговим поколінням Загарбників вона й тепер видавалась восьмим чудом світу. Бо ж їхні пращури не знали нічого, крім Великих Степів, вони постійно переселялись із місця на місце, не будували міст, не обробляли землі. Тому багатства Великого Королівства ще багато століть могли видаватись їм невичерпними, а міста — нехай і зруйновані — все одно ще залишались містами, за винятком Арджани, Зміїного Царства.

У храмах і невеличких палацах, що вціліли, Загарбники повідкривали фабрики, які працювали на них, — ткацькі, кравецькі, фарбувальні, чинбарські.

Біля фабрик звели такі-сякі бараки — щоби полонені, поневолені робітники недалеко мусили добиратись на місце роботи, де вони гарували з ранку до ночі. Війти, яких попризначали Загарбники, відбирали весь урожай, вирощений селянами, залишаючи їм лише стільки, щоб ті не сконали з голоду. Тільки Лісів не вдалося вирубати — бо лише вони зуміли дати належну відсіч варварам. Більшість озер і рік було отруєно, бо Загарбники перетворили їх на смітники — для відходів із фабрик та шахт.

…хибно було би стверджувати, що Загарбники захопили Велике Королівство, зовсім не проллявши крові. Піддані короля Люіля XXIV, позбавлені зброї, бились із ворогом чим могли і як уміли. Але вміли вони небагато — бо ж ніхто не вчив їх бойових мистецтв, а їхнім символічним дерев’яним мечам далеко було до справжньої зброї. Ворогам, закутим у залізні обладунки, вони спершу могли протиставити лише голі кулаки. Пізніше, кілька разів за сімсот років, вони намагалися розпочинати проти лютого Урґха та його наступників повстання й бунти — однак їх завжди швидко й криваво придушували. Останнє повстання відбулося сто п’ятдесят років тому — тоді було страчено понад двадцять тисяч повстанців та їхніх родин. І вже півтора століття у країні стояла мертва — на перший погляд — тиша. Здавалося, що уярмлені мешканці остаточно підкорилися трьом останнім Урґхам, що правили особливо жорстоко, — XI, XII, і нинішньому XIII. Ці правителі не чекали, поки хтось розпочне повстання. Притлумлювали все, схоже на бунт, там, де ним взагалі не пахло, і карали смертю, не зважаючи на міру провини. Досить було однієї підозри, одного доносу чи навіть свавільного бажання когось із Загарбників відрубати голову підданому, зазіхнувши на його хату чи дружину, або задля власної примхи, бо раби не так дивляться, як належить.

А погляди підданих все більше були не до смаку поплічникам Урґха XIII і йому самому, навіть якщо у них не було нічого іншого, крім страху. Загарбникам досить було пам’ятати про те, що країною гуляє Пісня Єдина — і це не давало їм вночі склепити очей.

Якщо барони й вояки Урґха XII спали відносно спокійно і слова Пісні викликали у них щонайбільше гнів, а не страх, то слуги Урґха XIII все частіше повторювали її собі в неспокійних і навіть ніби переляканих думках.