— Ні. Вона це… це моя тітка. Мама померла.

— Ой ти бідолашна. А хочеш, дам тобі шматок хліба?

— Ні, дякую, я не голодна.

— Я тобі заздрю. Я майже весь час голодна, — зітхнула Аґна. — Але зараз спечу кілька картоплин. Хочеш?

— Я ніколи такого не їла, — мовила Панянка.

— Ну то зараз побачиш, яка це смакота. Тільки допоможи мені…

Аґна навчила Панянку, як класти картоплю у жар, коли вогонь уже догорить. Тепер обидві дівчинки балакали й чекали, коли ж картопля спечеться. Панянка про себе говорити не хотіла, Аґна ж охоче розповідала їй про своє життя. Зі слів дівчинки виходило, що воно вбоге й тяжке — робота з ранку до ночі, а нажите важкою працею забирав війт для Загарбників. І попри це все Панянка заздрила Аґні. Заздрила, що в неї є справжня мати, батько, брати, дім, сповнений гамору, життя і любові. Усвідомила, що вона, Панянка, завжди була сама, тільки з однією з Чарівниць. І ніколи не знала материнської чи батьківської любові, дружби ровесників, доброзичливості сусідів. Коли з’являлись інші люди, це означало лише одне — треба тікати. І раптом завдяки Аґні Панянка вперше в житті усвідомила, що незвичайність її Долі — а вона колись так цим пишалася — не завжди приємна. Особливо тоді, коли перебуваючи так близько від людей, майже у самому Селі, вона все одно чужа для них.

Коли дівчатка вже з’їли картоплю, Панянка вирішила, що треба повертатись додому, щоб не викликати підозри у пильної Чарівниці.

— А приходь сюди завтра, — запропонувала Аґна. — Я тут буду о цій же порі. Пограємось?

— Прийду, — пообіцяла Панянка, і дала собі слово, що не розповість Чарівниці про цю зустріч. Бо їй не хотілося нікуди тікати. Вона прагнула ще раз зустрітися зі своєю ровесницею і далі слухати її оповіді про життя у Селі. А ще вона хотіла гратися, хоча й не знала, що це. Але в той же час була певна: щось дуже приємне.

— Де ти була так довго? — поцікавилась Чарівниця, коли Панянка повернулась, і та, відвернувши голову, щоб Опікунка нічого не могла прочитати з її обличчя й очей, спокійно відповіла:

— Я спостерігала за кротами, отам на лузі, недалеко від нас…

Чарівниця кивнула головою і заспокоїлась.

Отож назавтра Панянка без найменших перешкод знову подалася на віддалене пасовисько. Аґна зустріла її радісно. Вона знала всіх дівчаток у Селі, тож це нове знайомство дуже її тішило. Їй не заважало, що Панянка не хоче нічого розповідати про себе. Вирішила, що, мабуть, їй нема чого цікавого розповісти. А погратися можна було й удвох. Аґна навчила Панянку грати у квача, навчила її шукати чотирилисну конюшину й ворожити на ній, і пускати в озерці маленькі човники з кори.

Кілька днів Панянка, ховаючись від Чарівниці, приходила на пасовисько, і вперше відчула дивовижний, неповторний смак гри з ровесницею. Це було чудове відчуття, і Панянка була готова багато віддати, аби це щастя тривало й далі. Отож одного дня, коли дівчатка вже десь з годину бавились, побачила нудьгу на обличчі Аґни, занепокоїлась:

— Що сталося? — спитала.

— Та не знаю, що б нам іще зробити, — стенула плечима Аґна. — Якби були ще інші дівчата, можна було би в піжмурки пограти, а вдвох воно нудно. У квача мені вже грати набридло, у ставку не покупаєшся, бо надто холодно, і я вже все тобі розповіла, що можна було розповісти. А ти нічого розповідати не вмієш. Шкода, що в нас немає м’яча…

— Я зроблю м’яча, — заявила завзято Панянка.

— Ой, ти хочеш зробити м’яч із ганчір’я? Щось таке? — зневажливо мовила Аґна. — Не хочу. Я думала про справжнього м’яча. Якби ти тільки знала, який гарний м’ячик у війтової дочки! Ґумовий, весь червоний, і на ньому зелено-білі квіти! Я нічого не бачила гарнішого за цей м’яч…

Панянка, недовго думаючи, підняла з трави невеличкий камінчик, й підкинула догори. Камінь спав на землю… м’ячем, що вигравав усіма барвами веселки. Він високо підскочив кілька разів і врешті упав на землю Аґні прямо під ноги. Аґна аж нетямилась від подиву:

— Ох!.. це щось неймовірне! Як ти це зробила? Чарами чи що? Давай, будемо кидати м’яча одна одній!

Дівчатка довго гралися м’ячем, що літав від однієї до другої, як барвистий птах. На прощання Панянка подарувала м’яч Аґні.

Того вечора, коли Чарівниця розпалювала вогнище у грубці, в двері їхнього дому хтось постукав. Тихо й обережно. Але все одно на засмаглому обличчі Чарівниці промайнула хмарка неспокою. А у Панянки душа сховалась у п’ятах. Нутром відчула, що ці несподівані відвідини пов’язані з її забороненою дружбою.

Чарівниця відчинила двері — і до хати зайшов присадкуватий, вже трохи сивий Селянин. У руці тримав м’яча.

— Доброго здоров’я, — озвався несміливо. — Не хотів я вас турбувати, та й не знав, що тут хтось живе, але… Певно, це ваше, — показав на м’яч.

Панянка кинула оком на Чарівницю, зрозуміла, що та вже все знає, і її личко застигло від гніву й страху.

— Якщо по правді, то моя Аґна каже, Панянка їй подарувала ось це, але я волів би, щоб у нас удома цього не було, — вів далі Селянин. — Ні в кого у Селі немає такого гарного м’яча, тільки у війтової дочки, і я так собі думаю, що війт відразу зауважив би. Ну, й крім того, це не звичайний м’яч…

Обличчя Чарівниці все більше й більше похмурніло.

— За такого м’яча можна і до в’язниці потрапити. Або й на вогнище, — закінчив чоловік пошепки.

— Дякую, — тільки й мовила Чарівниця, — забираючи у нього м’яч.

— Це ще не все, — продовжив Селянин, незграбно переминаючись з ноги на ногу. — Я би на вашому місці пішов собі геть звідси і не барився би. Аґна — ще дитина, і не знати, кому вона що розпатякає, самі розумієте, правда?.. Я би не хотів, щоб вас, саме вас якесь лихо спіткало через нас. У нас ціле Село таких, як ви, шанує. І хтозна, може, ви ще інакші, ніж я думаю… може, ви… самі знаєте хто, правда? І я цілим серцем хотів би вам допомогти, але єдине, що можу, — порадити вам тікати. Наш війт у всьому Загарбників слухає, тож краще нехай вас тут не буде, коли якісь чутки дійдуть до його вух…

— Ви добра і мудра людина, — прошепотіла Чарівниця. — У нагороду візьміть оцей золотий гріш. Хай він вам трохи допоможе у вашій нужді. З ним проживете по-людськи рік, а то й більше.

— Я сюди не задля грошей прийшов! — обурився Селянин, але коли Чарівниця всунула йому монету в руку, радість розіллялася по його лиці.

— Хай вас Бог благословить, — мовив на прощання і швидко вийшов.

Панянка мовчки очікувала докорів, але коли підняла очі на Опікунку, та дивилась на неї лише з жалісним смутком:

— Ти сумуєш за людьми, — шепнула. — Я тебе дуже добре розумію. Але ми поки що мусимо їх уникати. Не переймайся, врешті-решт ти зустрінешся з ними, і хай то буде добра зустріч.

Удосвіта вони покинули свою оселю. А коли Село вже майже зникло з їхніх очей, Панянка обернулась і кинула останній погляд на місце, де вона вперше відчула дивовижний смак дружби з іншою людиною.

Розділ 11

Уже вечоріло, коли Чарівниця з Панянкою нарешті добрались до Лісу. Лише там вони зітхнули з полегшею. У Лісі завжди почувалися в безпеці, тут не могли з’явитися непрошені гості.

Уже сотні років уся природа давнього Великого Королівства наче змовилася проти Загарбників. Рікам подобалося несподівано розіллятися так, щоб залити дороги, по яких досі можна було їздити. Невеличкі болітця раптом розширювалися, погрожуючи затягнути у свої глибини кожного, хто б до них наблизився. Але найбільше збунтувалися ліси. Оті самі Великі Ліси давнього Великого Королівства, які Загарбники збирались дощенту вирубати, аби будувати з колод свої житла і палити поліна у вогнищах.

Великі Ліси були особливою гордістю роду Люілів, і ніхто у всьому королівстві не мав права їх рубати або нищити без дозволу короля. Загарбники ніскілечки не цінували того, чим можна було би одразу скористатися. Отож, озброївшись величезними сокирами, вони почали вдиратись у Ліси навалами. І тоді Ліси збунтувались. Могутні дуби розгортали свої крони, і в затінку під ними ставало темно й моторошно, і навіть підходити до них було страшно. Буки, в’язи, сосни і смереки викручували свої корені так, що люди раптом спотикалися і падали на безпечній начебто стежці. Розлючені корені тут же впивалися непроханим гостям у волосся або хапали за ноги. Лісові птахи й звірята, побачивши чужих, змінювали свої голоси — і навіть жайворонок зловісно ухкав, наче пугач, а ведмідь страхітливо ревів. Однак найбільше розважалися стриги і літавиці, що зазвичай ховалися від людських очей. Проте, коли в Ліс наважувались в’їхати Загарбники, вони кидали свої болота, мочарі, спорохнявілі дупла і зі зловісним хихотінням, прибравши жахливої подоби, тут як тут з’являлись перед зайдами. Ба, траплялося навіть, що упирі, неохоче, щоправда, допомагали своїм далеким родичкам стригам і виходили на землю, хоча й ненадовго, зі свого Підземного Царства, зненацька перегороджуючи дорогу нахабам. Дерева, зрубані сокирами — майже завжди — падаючи, несподівано змінювали напрямок і привалювали своїм тягарем убивць лісу. Коли розлючені Загарбники вирішили, що поспалюють Ліси, то їм самим рідко вдавалося врятуватись від вогню, бо лихий вітер спрямовував його не в глибину Лісу, а на самих Загарбників. Несподіваний дощ, що брався не знати звідки, відразу гасив пожежу. Отож нічого дивного, що Загарбники дуже швидко дали Лісам спокій і вже більше не намагались туди потикатись. Не підкорившись Загарбникам, Ліси здобули перемогу і стали останніми острівцями свободи.