— Ох, вони і туди також добираються. Гадаю, що цілком безпечно вам буде йти тільки вночі. А зараз вибачайте, мушу з вами розпрощатися. Трохи я знудився від вашого товариства. Люди, навіть і незвичайні, для орлів не надто цікаві.

І благородний птах величаво здійнявся вгору на своїх могутніх крилах.

— Дочекаємось сутінків і вирушимо. Якщо йтимемо швидко, доберемось до місця на світанку. Якраз вчасно, — мовила Чарівниця. — А зараз я спробую задрімати, та й тобі раджу, бо перед нами ціла ніч дороги.

Поки Чарівниця спала, Дівчинка бавилася: перетворювала шишки на вивірок, і перш ніж вони встигали вискочити на дерево, відчаровувала їх. За одну мить коричнева шишка ставала пухнастим рудим клубком і блискавично, як живе звірятко, видряпувалась на стовбур найближчої сосни. Однак перш ніж вона встигала добратись до першої гілляки — безпорадно спадала шишкою на мох. Дівчинка вдоволено всміхалася і розпочинала гру заново, тільки тепер шишковивірка добиралась до другої гілляки. Коли шишка втретє впала на землю, Чарівниця розплющила очі й кинула сухо й холодно:

— Припини цю гру. Вона жорстока.

— Жорстока? — здивувалась вихованка. — А що ти в цій грі бачиш жорстокого? Я її вигадала і, як на мене, вона дуже кумедна.

— Ця вивірка, яку ти вичаровуєш на кілька секунд, справді жива. А ти даєш їй життя граючись і граючись забираєш. А Святі Закони кажуть, що до чарів ніколи не можна вдаватись у трьох випадках: задля розваги, з бажання помсти і задля власної вигоди. Так навчали у Магічній Академії, а Святі Закони набагато давніші. Магія має служити лише добру людей, тварин, рослин і всього живого. Можна також вдаватись до чарів, коли треба захистити себе, але тільки від злої, несправедливої сили. Хіба ти не читала ці істини у Великій Книзі, коли жила у Першої Чарівниці?

— Ні, — крижаним голосом відповіла Дівчинка. — Там про це нічого не було. Ані слова.

— Мабуть, Перша Чарівниця думала, що ти сама це зрозумієш, — зітхнула Чарівниця ніби стомлено і поглянула на свою вихованку. Погляд її був уважний і стурбований. Однак Дівчинка не встигла цього зауважити — Чарівниця відвернулася.

Сутінки запали швидко. Поволі затихав пташиний щебіт на галузках дерев, мурашки позникали зі своїх вузеньких доріжок, які вони старанно протоптували у лісовому покривалі. Барвисті метелики позасинали попід листям. Із спорохнявілих дупел почали спроквола вилізати стриги. У Лісовій хащі, поблизу боліт, пересміювались літавиці. Їхні миготливі невловимі постаті з’являлись то там, то сям як мандрівні вогники.

Чарівниця і Дівчинка вирушили у глибину Лісу. Тепер вони постійно спускались додолу з іншого боку гори. Хутко перейшли узгір’я — і невдовзі вже простували поспішним кроком спорожнілими луками, а потім межами між полями. Хоча й була ніч, вирішили, що краще оминути два Села, що трапились їм по дорозі. За кілька годин мандрівниці вже підіймались на наступну гору. Чарівниця всю дорогу мовчала, і Дівчинка також не озивалась.

Лише коли мандрівниці сіли на хвильку перепочити на вершині, прислухаючись до ухкання сов і спостерігаючи за стригами, що вигинались у танку, видавалось, що це мандрівні вогники танцюють, Чарівниця спитала начебто байдуже:

— Ти ще пам’ятаєш свою першу опікунку?

— Ой, ну, мабуть, так. Здається, — відповіла так само байдуже Дівчинка.

— Ти її не любила? — спитала, помовчавши, Чарівниця, чомусь видобуваючи слова з горла з дивною важкістю.

— Любила?.. Я не знаю, що означає це слово, — замислилась Дівчинка. — Ти маєш на увазі, чи я щось до неї відчувала? Думаю, що вона мені подобалась, хоча… хоча, мабуть, не завжди. Ні, я вже не пам’ятаю, це було так давно.

Морок приховав в очах Чарівниці смуток, який її вихованка навіть не намагалась помітити.

Ось і узгір’я також залишились позаду. Це була остання вершина, поросла Лісом. Вона відділяла дикі краї від місць, де жили люди. Несміливий ще світанок помалу відкривав перед мандрівницями незвичну красу природи цього краю. Красу, якої ще не зачепила рука людини — ані в доброму, ані в поганому сенсі. Якщо тут лежали повалені дерева — то вони впали, бо їх повалили вітри, бурі або ж старість підтяла їхнє спорохнявіле коріння. Схилами, кам’яними природними ринвами збігали вузенькі струмочки і біля підніжжя гір зливались у бистрі, дзюркотливі потоки. Біля одного з них спинилось стадо диких кіз і, тамуючи спрагу, спокійно роззиралось довкола. Трава видавалася тут зеленішою, а дерева — сильнішими й вищими.

Перші промені сонця зненацька розсіяли сірість досі понурих Високих Гір та видобули всі барви з квітів і всипаних цвітом кущів, що росли довкола.

— Якби ми весь час жили тільки тут, нам би не загрожувала жодна небезпека, — промовила Дівчинка. — Не розумію, чому ми завжди опиняємось так близько від людських домівок і нам постійно доводиться тікати?

— Так, — погодилась Чарівниця. — Тут ми справді були би у більшій безпеці. І стали би лінивіші від того, що почувались би безпечно. Сюди не доїжджають Загарбники, але тут не чути пророчої мелодії Пісні Єдиної. Ніщо не порушує спокою того, хто прибув сюди. Тут можна жити і померти, не відчувши страху і ніколи не пізнавши історії величі й занепаду Великого Королівства. І саме тому ти мусиш жити у постійній небезпеці, зате — ближче до правди про світ. Про твій світ — світ людей. А тут — царство орлів, диких кіз, вовків і ведмедів. Так що залишмо його для них. Бо не тут вирішується наша Доля, а там — у долинах. Щоправда, серед Високих Гір також живе Царство Духа й Традиції, тут також б’ється серце Великого Королівства. Але це вже зовсім інша історія і вона стане для нас важливою набагато пізніше.

Дівчинка і Чарівниця йшли вузенькими стежинами, витоптаними твердими копитцями сарн, вздовж скель. В одному зі струмочків обмилися й напилися чистої кришталевої води.

— Я вже бачу твою Сестру, — озвалася Дівчинка, показуючи на темну постать, що сиділа на великому білому камені біля підніжжя найбільшої з високих скелястих гірських вершин.

— Так, це вона, — підтвердила Чарівниця, і щось схоже на зворушення затремтіло в її начебто холодному голосі. Але зазвичай тонкий слух Дівчинки не вловив цього нового відтінку. Всю її переповнювала лише цікавість — яка ж вона, оця третя Опікунка?

— Вітаю вас, — спокійно промовила Третя Чарівниця, підводячись зі свого каменя. — Ви прийшли разом з першими променями сонця. Певно, вас не спіткали ніякі лихі пригоди і все сприяло подорожі?

— Особливих пригод справді не було, — кинула недбало Друга Чарівниця. — Мені довелося використати лише два з трьох чарівних перетворень, що нам належать для захисту. Може, про всяк випадок пожертвувати тобі останнє?

Третя Чарівниця звела на переніссі густі темні брови:

— Сама не знаю, що робити… Але ні, не забиратиму в тебе останнього, бо я би хотіла тебе ще побачити, коли настане Час. Тож залиш його собі. Значить, це вона? — спитала, окинувши бистрим оком супутницю своєї Сестри, так ніби оце тільки щойно звернула на неї увагу.

— Так, це Дівчинка.

— …Панянка, — виправила її Третя Чарівниця. — Наша Перша Сестра до семи років виховувала Дитя, але до тебе привела Дівчинку. А я приймаю Панянку. Бо ж їй вже сповнилося тринадцять років. Сподіваюся, вона тямуща?

— Тямуща аж понад міру, — з притиском промовила Друга Чарівниця. — Плід, коли передчасно дозріє… Сама знаєш, моя Сестро…

Третя Чарівниця й далі уважно вдивлялася в Панянку, а та, без сліду несміливості, також придивлялась до неї з ледь глузливим виразом сіро-блакитних очей.

— Побудь тут трошки, — сказала Третя Чарівниця Панянці, взявши свою Сестру попід руку. Вони відійшли стежкою між скелі. Стали за великим каменем і перешіптувались, насупивши брови.

Панянка стенула плечима й підкинула догори маленький камінчик, перетворивши його на мить на птаха — і той, не встигнувши розпростерти крила, знову впав каменем на скалисту землю.

Коли Сестри повернулися, Панянка лежала, безтурботно спершись спиною на гладенький камінь. На яскравому сонці її волосся виблискувало золотом.