Одного дня вихованка й Опікунка розпочали довгі походи на поля. А там, присівши у густих кущах, спостерігали за щоденними заняттями Селян. Панянка спершу дивувалася: хоча на небі пражило сонце й піт стікав по втомлених обличчях людей, вони не полишали своєї праці, а й далі орали Землю-Матір, висівали в неї золотисті зерна, щоб потім, у серпневій спеці, поглядаючи з острахом у передгрозове небо, поквапно збирати врожай. Отак Панянка почала пізнавати сенс найтяжчої людської праці та її радості. Проте, не працюючи сама, не могла цього вповні збагнути.

— І це вони так щороку?.. Весь час те саме? І їм не обридне? Кажеш, що їм не може обриднути… І що вони любили би свою працю, якби її плоди належали їм. Але ж вони не їм належать, а насамперед Загарбникам…

Одного дня, коли вже западали літні сутінки, Селяни випростали втомлені спини і повсідалися навколо невеличкого багаття. За мить до Чарівниці і Панянки, що чаїлися в кущах, долинула тиха, чудернацька мелодія, яка легко лягала на слух.

— Пісня Єдина? — шепнула Панянка, а Чарівниця мовчки кивнула головою.

Слова Пісні, сповнені гідності, хоча й меланхолійні й пронизані якоюсь потаємною журбою, лилися серед щойно вив’язаних снопів, поставлених півколом. А вогонь роз’яснював втомлені, але напрочуд урочисті обличчя Селян:

Невиразні, туманні, як дим багаття, що спершу густий, а потім розпливається по полях ріденькою, ледве вловимою імлою, — слова Пісні долинали до Панянки:

Слова ставали все невиразнішими й тихішими. Голови декого з Селян хилились на груди, немовби вони задрімали, і ось тільки невеличка дрібна Селянка співала сама тоненьким голоском, а вітер, що раптово зірвався, розпорошував слова Пісні темними полями. До Панянки, що напружено дослухалася до співу, тепер долинали вже тільки уривки Пісні:

— Ходімо, — озвалася Чарівниця.

— Коли я нарешті почую цілу Пісню? — спитала Панянка.

— Коли цього захоче Доля, — відповіла ухильно Опікунка. — Якщо вітер заглушив слова Пісні, то, певно, він знає, що робить.

— А може, то був твій вітер, Чарівний, — шепнула сама до себе Панянка.

Коли надійшла осінь і поля спорожніли, Чарівниця подалася у Село. Повернулася звідти з прядкою і кроснами. Вечорами, що тепер починалися рано, Панянка вчилася прясти й ткати — спочатку це заняття видалося їй дуже марудним. Перший метр власноруч випряденої вовни приніс її величезну радість, перший метр витканого полотна — ще більшу. Це було навіть цікавіше, ніж вичаровування маленького клубочка вовни із безпорадного павучка тоді, коли вона перебувала під опікою Першої Чарівниці.

— Ти пізнаєш радість праці, — сказала їй Опікунка. — Однак запам’ятай, що праця — це також втома і поразки. Щасливі ті, яким дарована любов до своєї праці. Бо ж є такі, що її ненавидять.

— Хто це ненавидить свою працю? — здивувалася Панянка, замиловано роздивляючись чергові сантиметри рівно витканого полотна. — Мабуть, ледарі.

— Ой, не тільки. Подумай про своїх співвітчизників — рабів, змушених працювати у рудниках, за спинами яких стоїть наглядач із батогом… Є також такі, що люблять музику чи гарно малюють, а у житті мусять шити взуття чи працювати на землі. Вони не отримали шансу. А коли праця не дає задоволення, то її рідко роблять добре.

Коли надійшли осінні холоди, Чарівниця показала своїй вихованці, як усе живе, передчуваючи наближення зими, починає шукати для себе сховку. Деякі птахи відлітали далеко на південь, інші ж вимощували свої гнізда пір’ям, мохом, гіллячками, затуляючи всі дірки й щілинки. Павук у хатньому кутку снував все товщу й товщу павутину. Мурашки укріпляли свою оселю, затикаючи всі зайві отвори.

Щоранку Панянка, почуваючи себе старшою та самостійнішою, вирушала на довгі прогулянки. Однак пам’ятала про перестороги Опікунки й уникала наближатись до Села.

Одного ранку побачила на лузі пастушку, що пасла овець. Сховавшись за товстим стовбуром дерева, Панянка з цікавістю спостерігала за нею. Згадала раптом першу в своєму житті зустріч з іншою дитиною, а потім другу — багато років тому, за часів Першої й Другої Чарівниць. Згадала, як вони потім тікали.

«Такі зустрічі ніколи добре не закінчувались», — зітхнула, не зводячи очей з пастушки. А та якраз тим часом розпалювала вогнище, голосно наспівуючи. «І що мені може загрожувати, якщо я тільки порозмовляю з цією дівчинкою», — міркувала далі Панянка, тужно дивлячись на ровесницю, вівці якої мирно поскубували миршаву, майже вижовклу траву. «Я завжди тільки з Чарівницею. У мене ніколи не було приятельки, я ніколи ні з ким не гралася», — міркувала далі Панянка свавільно, й поволі, поволеньки висовувалася з-за стовбура. Пастушка довго не помічала її, зосередившись на своїх заняттях, і лише тоді, коли якась галузка тріснула під ногами Панянки, сполохано підвела голову. Коли побачила ровесницю, її личко, порожевіле від холоду, засяяло усмішкою:

— Агов! Ходи-но сюди! — озвалась весело. — Я ще тебе не знаю. Ти десь тут живеш?

— Так, — відказала Панянка. — Он там… — і кивнула на дах їхньої теперішньої оселі, що виднівся поміж дерев.

— Там перед вами жила родина Брадоків, але вони не сподобались війтові, — мовила Пастушка.

— А чому?

— Не знаю. Ніхто не знає, хто й чому не подобається війтові. А війт слухає тільки Загарбників, і йому добре з ними ведеться, тож нікому поскаржитись, коли когось скривдять, — оповідала по-дорослому Пастушка. — Так що Брадоки переселились у в’язницю, а їхні корови, вівці й гуси — до війта. А як тебе звати? Мене — Аґна.

Панянка перелякалася.

— Ну це… що ж… Ну так, вона звертається до мене «Панянко»…

— «Панянко»? — здивувалася Аґна. — Панянки живуть у палацах, а не в покинутих старих хатах. І ще одежа у них не така пошарпана, як твоя. От я раз у житті бачила справжню панянку. У Містечку. То була дочка Загарбника. Гарнюще так одягнена, сіла на коня, а якийсь вояка її підсаджував і казав до неї: «Сідайте, коли ваша ласка, панянко…» Чи, може, ти колись була дуже багата, а Загарбники у тебе все відібрали?

— Ні, я ніколи не була багата, — прошепотіла Панянка. — Може, колись буду?

— Багата ти була би тільки тоді, якби твої батьки пішли на службу до Загарбників, — сказала Аґна і відразу пошепки додала: — Мої батьки їх ненавидять, і тому в нас тільки оцих шестеро овечок — і все. Навіть корови у нас нема. Війт забрав. А ти оце тільки що казала «вона». Про свою маму ти, мабуть, так не сказала би.