— А як вони їх розпізнають? — спитала Дівчинка.

— Розпізнати вони їх не можуть, тому спалюють на вогнищах безневинних жінок, бабусь і молодих дівчат. Інколи лише, вкрай рідко, їм вдається схопити справжню Чарівницю. Все-таки вдається. І тому за сім століть рабства нас залишилося лише п’ятеро. Ти вже знаєш двох із нас.

— А з іншими я познайомлюсь?

— Якщо Доля дозволить, — відповіла Чарівниця і лице її спохмурніло. — Часом, коли ти спиш спокійно, я бачу перед очима, як палахкотять багаття, в яких гинули наші Сестри. І молюся щоночі до наших Богів, щоб решту чотирьох ніколи не охопили язики полум’я або принаймні, щоб це не сталося раніше, ніж прийде Час.

— Який Час?

Чарівниця загадково всміхнулася:

— Час завершення нашого завдання, місії, яку ми на себе взяли. Я мала відкрити тобі Меншу Книгу. І відкрила. І тепер я вже не боюся вогнища аж так дуже. А може, навіть мені вдасться його уникнути, якщо моя сила ніколи не ослабне і я користуватимусь нею так, як належить. Бо ж наша чарівна сила час від часу слабне, вичерпується, особливо, коли ми живемо у великій напрузі. Тоді мусимо на якийсь час спуститись у Підземне Королівство Упирів, Королівство Прадавніх Сил, що Сплять, і, не збудивши їх, напитися з Криниці їхнього Прадавнього Знання. А зараз постарайся пригадати все, що ти прочитала у Меншій Книзі — так, щоб ти не тільки могла завжди, в будь-яку мить відтворити з пам’яті кожну її сторінку, а щоб сама стала Меншою Книгою. Бо ж невдовзі нам доведеться її спалити, аби вона не потрапила у ворожі руки…

Розділ 8

…коли рожево-помаранчеві пломінці вогню ласо лизнули пожовклі сторінки Меншої Книги, а потім взялися жадібно її поглинати, розгораючись пурпуром, Дівчинка відчувала такий самий смуток, як тоді, коли на попіл перетворилася Велика Книга. Щось невблаганно закінчувалось і в той же час розпочиналось. І було в цьому багато неспокою й мало радості. Так, наче незбагненне магічне знання, що жило всередині Дівчинки, вся правда про долю Великого Королівства і невідома причина, задля якої її виховують Чарівниці, були важчі, ніж це видавалося на перший погляд. Усе більш незбагненні — тим-то й важчі. Обидві її опікунки — перша й друга Чарівниці — всесильні й премудрі, знали, що Дівчинка, яка перед тим була Дитям, ніколи не мала справжнього дитинства, не відчула смаку ігор з ровесниками, не пам’ятала тепла й безпеки материнських обіймів. Проте обидві Чарівниці — попри всі свої великі знання — не усвідомлювали, наскільки тяжкий той тягар, що ліг на плечі їхньої вихованки.

— Завтра вирушаємо, — повідомила Чарівниця. — За три дні тобі сповниться тринадцять. І приблизно стільки ж часу будемо в дорозі, нас чекають три дні довгої мандрівки. На місці зустрічі, яке вже тобі відоме, там, у Високих Горах, ми маємо бути саме у день твого народження.

— …народження, — пробурчала Дівчинка. — Раз я вже народилася, то маю, як кожна дитина, щось знати про свою матір. Ким вона була і яка була?

— Була… це ти добре сказала. Була і вже її немає, — відповіла сухо Чарівниця. — Загинула, коли тобі ще й року не виповнилось. Померла, так як померло безліч рабів жорстокого володаря — Загарбника. А єдиною провиною цих людей було те, що вони жили, що їхніми далекими предками були вільні громадяни Великого Королівства і що вони знали слова Пісні Єдиної. Вони й загинули за цю Пісню. Тебе врятувала кмітливість наших Сестер Чарівниць. У кожному разі тепер тобі небагато дасть те, що можеш дізнатись про матір, бо ж ти і так її ніколи не побачиш. Тобі досить знати, що вона була вродлива, розумна й добра. А тепер гарно виспись, бо нас чекає довга і небезпечна дорога. Нам доведеться проходити повз одне з містечок. А там порожні поля, яких ніхто не обробляє, і ніде сховатись. Тож радій, що шість довгих років ми справді жили у спокої.

Ніч промайнула швидко. Холодного й росяного ранку Дівчинка зі своєю Опікункою назавжди залишила зручну й безпечну печеру. Перш ніж вийти з лісу, Чарівниця пильно роздивилася довкола, прислухаючись до шуму високих дерев — їхні крони, що тягнулися до сонця, вже бачили на далекому небокраї обриси найближчих будиночків у Містечку.

— Небезпечно, — зітхнула.

— Там великий загін Загарбників, — додала Дівчинка, також прислухаючись до співучого шелесту крон.

— І вони заберуться звідти нешвидко. Принаймні не цього тижня. А ми не маємо часу. Моя Сестра почне непокоїтись, якщо ми прийдемо пізніше. Тож мусимо ризикнути. Якщо раптом Доля нас розділить — ти зможеш сама добратись до Високих Гір, там, де вперше мене побачила? — спитала Чарівниця.

— Якщо ти покажеш мені, в якому напрямку йти, то певно так, — відповіла Дівчинка.

— Ти маєш туди потрапити. Цілий час будеш орієнтуватись на північ. Зірки допоможуть тобі в цьому. Подолаєш кілька менших гір, порослих лісом, і відразу потрапиш у дике царство природи, яке тобі вже знайоме. А звідти здалеку вже видно найвищу скелю, біля підніжжя якої чекатиме наша третя Сестра. Вирушаймо…

І мандрівниці подались вниз полониною, що полого спускалась до Села.

— У Селі, либонь, немає нікого чужого, — мовила Чарівниця, вдивляючись у маленьку різнобарвну пташку, що сиділа на приземкуватому кущі. — Заховай волосся під каптур і не забувай, що ти маленька дурненька жебрачка, яка разом зі своєю тіткою мандрує до містечка. Не дивись нікому в очі, бо твій погляд каже надто багато. Малі жебрачки не бувають такі гордовиті й такі впевнені у собі. А ще вони не довіряють перехожим…

Село виглядало так, буцім вимерле. Де-не-де лишень хтось стояв на порозі хати і без надмірної цікавості поглядав на подорожніх. Чарівниця брела, згорбившись і шкандибаючи, а її обличчя — коли Дівчинка крадькома зиркнула на неї — зненацька стало, як у старої жінки.

— Жебраєте, матінко? — байдуже озвалась до неї якась Селянка. — Тут нажебраєте небагато, бо ми й самі голодні й бідні. Кусень сухого хліба, кухоль води — ото й все, на що можете сподіватись…

Чарівниця мовчки кивнула головою і промурмотіла щось незрозуміле.

— А ця Дівчинка — то ваша дочка? — далі розпитувала жінка доволі мляво, радше знічев’я, ніж з цікавості.

— Німенька, вона, пані, — прошепотіла Чарівниця. — Я сирітку пригорнула, як сестри моєї не стало. Від чуми, бідолашна, померла…

Селянка відсахнулась з мимовільним переляком.

Мандрівниці йшли далі і більше вже ніхто їх не зачіпав. Лишень за селом озвався до них пастушок, що пас корови:

— До Містечка йдете?

— Еге ж, — відповіла Чарівниця старечим хрипким голосом.

— Краще не йдіть, — порадив хлопець. — Учора на ринку спалили Чарівницю, і там ще й зараз Загарбники сидять. Не думаю, щоб ви їм сподобались…

— Чарівницю спалили? — спитала Опікунка, стискаючи руку своєї вихованки. — А що ж вона такого зробила? Якими чарами себе видала?

— Та наче зачарувала коня пана Бургомістра. Він, коли сідав на нього, то ногу зламав…

Дівчинка почула, що Чарівниця ледве помітно й приглушено полегшено зітхнула.

— Це справді, мабуть, була велика Чарівниця, — пробубоніла й прискорила крок. Коли вже вони вийшли з села, Дівчинка запитала:

— Ти не оплакуєш свою спалену Сестру?

— Оплакую в глибині душі, але не мою Сестру, а бідолашну безневинну жінку, — відповіла Чарівниця. — Мої Сестри таких дурниць не роблять і зовсім не прагнуть виставляти напоказ свій чарівний дар або розтринькувати його на те, щоб когось зурочити. Кінь Бургомістра, мабуть, просто перелякався, а тій бідній жінці, яка зазнала такої страшної смерті, не поталанило, що вона опинилась десь поряд. Однак мусимо бути обачні, бо це означає, що Загарбники не просто сидять у Містечку, а ще й прагнуть крові і винюхують Чарівниць там, де ними зовсім не пахне…

Перед Містечком, що вже виднілося на обрії, мандрівниці зупинилися трохи перепочити у затінку великого дерева.

— То ми справді не можемо це Містечко якось обійти? — спитала стривожено Дівчинка, поглядаючи на перші будинки Містечка.