— Я би так хотіла вивчити цю Пісню, — зітхала невгамовна Дівчинка. Але без допомоги і згоди Чарівниці зараз не могло нічого змінитися. Жоден птах чи дерево не хотіли переказувати їй цих таємничих омріяних слів.

«Ось нехай тільки я виросту, і тоді жодна, жоднісінька Чарівниця вже не матиме права мною верховодити! — гнівалась Дівчинка подумки. — Я вже незабаром вмітиму стільки ж, як вони, а може, й більше, і тоді покажу, на що я здатна…»

Коли такі думки мінилися на її ясному личку, Чарівниця поглядала на неї скоса і занепокоєно хитала головою. Лише раз, коли думки Дівчинки були надто вже бунтівні й гнівні, Чарівниця, прочитавши їх, спокійно промовила:

— Ти ніколи не матимеш чарівних, магічних знань у всій їх повноті. Тих знань, які мали Тринадцять Старших Сестер. Я одна з них, одна з тих нечисленних, кому пощастило вціліти. Ми виховуємо тебе не для того, щоб ти стала Чарівницею, і за кілька років перестанемо тобою верховодити. Аби тільки тобі й усім така самостійність не вийшла боком…

Дівчинка знітилася. З Меншої Книги їй вже небагато залишилось вивчати — лише останній розділ, присвячений подальшій історії розвитку Великого Королівства.

У Великій Книзі ця історія завершувалась описом правління найвідомішого з двадцяти чотирьох володарів — Люіля XXIII. Це саме він вирішив покласти край невгамовному прагненню до завойовницьких воєн, які терзали Велике Королівство ще до його об’єднання. Це він наказав знищити всю зброю, що належала його підданим. Чого не можна було спалити чи порубати на шматки — те закопали в землю на віки-вічні. Мати-Земля прийняла в себе тисячі сріблястих мечів з оздобленими руків’ями. Сталь цих мечів така міцна, що будь-які спроби знищити її були марні. А кожен із цих мечів належав одному зі славних лицарських родів із багатовіковими традиціями. Дехто з лицарів плакав, прощаючись із своєю зброєю, хтось намагався приховати її від пильних очей королівських гвардійців, але більшість пристала на те, що Ідея Миру має бути вищою за принади війни.

Той день назвали Днем Закопування Зброї, і відтоді щороку його врочисто святкували як свідчення шляхетності короля Люіля XXIII. Люіль XXIII покинув цей світ після сімдесяти семи років правління, і — як годиться родові Люілів — це сталося лише від старості, а не від хвороби чи з ще з якоїсь причини. Після його смерті День Закопування Зброї, що припадав на сам початок весни, і далі був одним із найбільших і найвеселіших свят. Новий двадцять четвертий король, якого також звали Люіль, завжди був покровителем цього свята. За легендою, Святий Камінь охоче прийняв його, благословивши тим самим на трон, але на одну-єдину мить зблиснув якимось понурим, зеленавим відблиском, що видалось всій юрбі людей — жерцям, лицарям, вченим і простолюдинам — понурим нагадуванням про Підземне Королівство Злої Смерті. Проте ця подія доволі швидко забулась.

Король Люіль XXIV, як всі з його роду, був ставним ясноволосим чоловіком. Згідно зі звичаєм, запровадженим Люілем VIII, обираючи дружину, він не мав керуватися політичними міркуваннями і шукати її серед принцес із бездоганним походженням. Однак його вибір упав на дочку давнього лицарського роду — лицарського вже лишень за назвою, бо ж всі родові мечі давним-давно спочивали, закопані в землю.

Красуня Аватія, така ж ставна й світловолоса, як її чоловік, народила йому двох синів і дочку. Обидва сини ще не отримали справжнього імені, бо ж лише Святий Камінь міг вирішити, кому з них судилося пізніше носити ім’я Люіля, а кому — чоловічий варіант імені матері. Коли королівські сини доростали до повноліття, їх по черзі ставили (залежно від того, скільки їх було, а майже завжди кілька) на Святому Камені. Порослий мохом Святий Камінь або стояв непорушно на своєму постаменті у глибині Великого Храму (ніхто не пам’ятав, ані відколи він там лежав, ані також звідки взявся), або легенько тремтів. Тремтінням Камінь вказував, хто з королівських нащадків більше заслуговує на титул наступника трону, а також на ім’я Люіль з відповідним числом. Часом Святий Камінь грубо скидав кандидата на трон або мало не вбивав його крижаним подихом із Підземелля. Траплялося таке вкрай рідко, проте траплялося — принаймні раз на кілька королівських поколінь, і майже завжди свідчило про те, що характер королівського сина має приховану, але серйозну ваду. Це була надмірна жадоба влади, часом згубна для королів підступність і хитрість або нездатність дотримувати обітниць підданим. Святий Камінь, що не мав ні початку, ні кінця, ніколи не помилявся.

— …але хтось же мав знати, звідки взявся Святий Камінь! — гнівно промовила Дівчинка до своєї вчительки, відклавши книгу.

— Запам’ятай раз і назавжди, що у кожному зі світів існують речі, події і явища, яких людина пояснити не може. Наймудріші вчені тут безпорадні, — всміхнулася Чарівниця. — І хоча добре знати відповіді на більшість загадок і таємниць, які несе зі собою життя, бодай кілька має залишатись нерозгаданими — для добра самої людини, щоб вона не стала надто пихатою, гадаючи, що дивиться на все зверху і все знає. А також, щоб життя було принаднішим, бо воно без таємниць — як хліб без солі. Однак можу тобі сказати, що дехто вважав: Святий Камінь упав із неба, бо саме там люди шукають відповіді на те, чого не можна розгадати.

«…однак цим разом жоден із королівських синів не дочекався до дня свого вісімнадцятиліття й не ступив на Святий Камінь, — читала далі Дівчинка. — Обоє братів, не відаючи нічого про свою майбутню трагічну долю, жили безтурботно, навчаючись разом зі своєю сестрою Люелле під пильним наглядом найдосвідченіших вчителів, лицарів і найобдарованіших Чарівниць».

— …Люелле? — спитала Дівчинка. — У тій книжці не було жодного слова про королівських дочок.

— Однак вони, звісно, народжувалися, — мовила Чарівниця. — І завжди носили ім’я «Люелле». Проте ніколи не ступали на Святий Камінь. Оскільки не бракувало нащадків-чоловіків, то не треба було коронувати дочок. А сини народжувалися завжди. Звісно, якби Святий Камінь відкинув усіх королевичів, дочка й сестра претендентів на трон також мали би право ступити на Камінь. Але такого ніколи не траплялося.

«…королівна Люелле встигла вийти заміж. За традицією, яку запровадив Люіль V, бажано було, щоб королівські дочки знаходили собі чоловіків серед королівських підданих, яких обирали лише з любові. Це був добрий і мудрий звичай, завдяки якому королівський рід із покоління у покоління шлюбними узами з’єднувався з усіма родами Королівства — чи то з лицарськими, чи з міщанськими або ж селянськими.

Діти королівських дочок — якщо це були дівчатка — мали право зберегти ім’я Люелле, яке могли носити лише нащадки королівського роду. Остання королівна у віці шістнадцяти років вийшла заміж за придворного мага Люіля XXIV. Її братам тоді було чотирнадцять і п’ятнадцять років.

Коли король Люіль XXIV прийшов до влади, все у Великому Королівстві було так мудро влаштовано і держава була така багата, що королю особливо не було чого робити. Все працювало майже як досконалий механізм. Отож король віддався своїм улюбленим заняттям у Королівському Звіринці. Він любив тварин і міг спостерігати за ними цілісінькі дні…»

— А він умів із ними розмовляти? Він розумів те, що вони казали? Читав у них з очей? — спитала Дівчинка.

— Ні, — відповіла Чарівниця. — За наказом короля Люіля XIII, отого, що заопікувався Чарівницями і заснував Велику Магічну Академію, чарувати чоловікам було заборонено. Це дозволялося лише жінкам.

— Чому?

— Бо тільки у жінок і в маленьких дівчаток є природний магічний інстинкт, хоча не всі це усвідомлюють. Чоловікам цей інстинкт не властивий, і не маючи такого інстинкту, вони могли би чарами завдати багато зла і шкоди.

— …себто Люелле?

— Так, як більшість королівських дочок, вона була наділена магічним інстинктом, який, зрештою, підсилювало ще й те, що вчительками королівських дітей також були Чарівниці. Але остання з королівських дочок мала до цього більші здібності, ніж решта. Власне, тому вона вийшла заміж за Придворного Мага.