Дівчинка нічого не відповіла, а Чарівниця подумала, що це правда — її вихованка десь утричі переростає сподівання всіх Сестер Чарівниць, але як немає радості без смутку, а правди без брехні, так немає досконалості без вади.

— На щастя, у нас ще є П’ята Сестра, а вона на цьому знається, — шепнула Чарівниця сама до себе.

Коли минуло дві доби, про які згадувала Оникрс, Чарівниця з Дівчинкою всілися серед ночі на камені перед входом до печери і зосередили всі свої думки, всю увагу, ба, навіть все своє єство на Планеті Велетнів. Заплющили очі й з усіх сил посилали в Космос до Оникрс думку, щоб Велетні вдосконалили свої летючі кораблі настільки, аби можна було долетіти до двох сусідніх планет і дізнатись, що там — прекрасні умови для життя. Їхні думки відлітали в Космос, а оскільки саме у цей час Космічний Шлях не був зайнятий жодними іншими сигналами — пучок космічних хвиль швидко ніс їх до Оникрс. Лише за кілька годин, коли темно-синє небо на сході почало рожевіти, готуючись до сходу Сонця, Оникрс, що поволі блідла, переказала: їхні думки якраз до неї дійшли, і тепер вона відбиває їх у напрямку Планети Велетнів.

— Завтра вночі… завтра вночі… — встигла ще сказати Оникрс своїм миготінням, блиманням і змінною пульсацією, перш ніж світло дня сховало її світло у глибині неба, що хутко ясніло. Наступної ночі велика космічна самітниця справді переказала Дівчинці, як і обіцяла, що їхні думки дійшли до Планети Велетнів, які не стали гаяти часу і думати, звідки такі думки взялися, а одразу почали перебудовувати свої сонячні кораблі (які літали у Космосі за допомогою сонячної енергії, зі швидкістю сонячного світла). Дехто з Велетнів однак невдовзі почав казати, що ця прекрасна й рятівна для них ідея зродилася у їхніх власних головах. Бо ж хоча більшість розумних думок приходить до істот, що живуть у Космосі, від Зірок, вони одразу сприймають їх за свої власні. Часом лишень згадують про «натхнення» або стверджують, що ці думки «осінили їх уві сні».

— Велетні таки врятовані, а я зовсім не чекаю від них подяк. І Оникрс також, — сміялася Дівчинка.

Ось так у всяких приємних справах сплив для Дівчинки ще один рік, і Чарівниця одного дня спокійно заявила, що її вихованці сповнилося вісім років.

— Зорі відкрили тобі більшу частину своїх таємниць, — почала вона серйозно, але Дівчинка перебила її:

— Тільки маленьку частинку, вони зовсім не хочуть відкривати все…

— Так чи інакше, з Другим розділом Меншої Книги ми впоралися, а ти самостійно зробила значно більше, ніж те, про що в ньому йшлося. Отож цей рік присвятимо читанню думок…

— То я таки буду Чарівницею? — спитала нетерпляче Дівчинка.

— Ні.

— А ким же?

— У слушний час ти дізнаєшся.

— А ти не думаєш, що я могла би спитати у Зірок про моє майбутнє і про те, хто я насправді така?

— Не думаю. Навпаки, я певна, що зараз навіть Зорі цього не знають.

— Але якщо ти навчиш мене читати чужі думки, тоді я у твоїх думках прочитаю все, що захочу!

— Ой ти ж моя мудрагелько! По-перше, з очей справжніх Чарівниць ніхто не може нічого прочитати.

По-друге, ця думка схована дуже-дуже глибоко, а до того ж — це незавершена думка. Повір мені: зараз ще ані я, ані мої Сестри, ані Зорі не маємо певності щодо того, ким ти будеш. А мрій читати не можна.

— То я — тільки твоя мрія? — спитала напівдошкульно, напіввичікувально Дівчинка.

— Так. Ти Мрія. Ти Надія. І не тільки моя, — відповіла поважно Чарівниця.

— Якщо це залежить від мого навчання у вас, Чарівниць, то я думаю, що вчуся старанно! — вигукнула докірливо Дівчинка.

— Так, але у всьому є своя таємниця. Навіть у тому, що, як нам здається, знаємо досконало.

Відтоді кожну мить вони присвячували мистецтву читати думки. Дівчинка прочитала у першому розділі Меншої Книги, що для цього потрібно всю свою силу й волю зосередити на очах людини, думки якої хочеш прочитати. Очі Чарівниць для цього не найкращі, з них не можна прочитати хоча би щось, бо вони нерухомі. Чарівниця поволі й ретельно навчала вихованку, які цяточки зіниць про що кажуть, як зі зміною кольору райдужної оболонки, розширення і звуження кольорових цяточок змінюється зміст думок. Є також думки, які взагалі неможливо прочитати, бо вони дуже невизначені й миттєво зникають. А думки чіткі, емоційно забарвлені — гнівом, любов’ю, ревнощами чи ненавистю — прочитати неймовірно легко.

— Та ж не йдеться про те, щоб прочитувати всі чужі думки, — наголошувала Чарівниця. — Нас цікавлять тільки найважливіші. Скажу тобі ще більше, але пам’ятай, що тебе це також стосується, бо так сказано в одвічних Правилах Магічних Законів: взагалі не можна читати чужих думок, бо це само по собі погано. Бо ти, чужинка, береш і вриваєшся, не питаючи, у чиєсь серце й розум, як непрошений гість. Натомість бувають ситуації, коли можна врятувати життя — своє власне або чиєсь, хто живе у давньому Великому Королівстві. Тоді й тільки тоді ти маєш право скористатися своїм даром. Не можна вдаватись до нього задля розваги, бо тоді його у тебе взагалі відберуть. А тепер для навчання будемо скликати до себе різних тварин, щоб ти, дивлячись їм в очі, могла дослідити можливості свого хисту.

Спершу Чарівниця чарами прикликала Лисеня. Як не дивно, це було саме те Лисеня, вичаруване з великої сухої шишки, яке відвело псів від входу в печеру.

— Прочитай в його очах, чи воно хоче залишитись Лисеням, чи воліє знову стати шишкою. Закони магії велять повернути його первісну подобу, але оскільки воно зробило нам величезну послугу, хай саме вибирає…

Дівчинка уважно зазирнула в очі звірятка, що, зовсім не перелякане, присіло біля її ніг.

— Ти тільки уяви собі, воно саме ще цього не знає, — мовила вона врешті, не відводячи погляду від примружених бурштинових зіниць. — Воно думає, що є миті, коли прекрасно бути шишкою і відпочивати донесхочу на м’якенькому моху. Проте не менш прекрасно бігати Лісом. Тоді, коли воно голодне, коли йому доводиться тікати від більших за себе хижаків, або коли мисливці вийшли на полювання, або коли селяни ставлять на нього капкани — воно мріє про те, щоб знову стати шишкою. Але не знає, чи якщо нею стане, то не засумує за безмежним Лісом і свободою. Воно дуже розгублене… — повідомила Дівчинка Чарівниці.

Чарівниця замислилася.

— Воно допомогло нам врятуватися, — вирішила вона врешті. — У моїх силах наділити його рідкісним даром перетворюватись на шишку тоді, коли воно цього захоче, а потім знову ставати Лисеням. Однак скажи йому, що у житті воно матиме право лише на три такі перетворення. Коли воно їх використає, то вже назавжди залишиться тим, ким у той час буде…

Дівчинка передала це все Лисеняті, що вдячно махнуло пухнастою трубою хвоста і ще раз заглянуло їй в очі.

— Лисеня дуже тобі дякує, Чарівнице. І каже, що якщо йому вдасться, то в миті небезпеки воно двічі перетвориться на шишку, а третю спробу збереже на пізню старість, коли вже не могтиме швидко бігати Лісом. Тоді воно знову стане шишкою, чиє життя довше, бо з її зерняток колись може вирости гарне молоденьке дерево. Воно, Лисеня-шишка, буде тоді якоюсь його часточкою.

За мить рудий хвіст Лисеняти зник між дерев. Наступного дня Чарівниця чарами прикликала Орла з Високих Гір. Могутній і гордий птах спокійно опустився на камінь і взявся чистити пір’я. На поданий Чарівницею знак Орел милостиво, хоча й неохоче, дозволив Дівчинці заглянути у свої випуклі очі.

— Не люблю, коли мені щось наказують. Я сам собі володар, — прочитала Дівчинка його горду думку. — Шкода мені людей, що постійно прив’язані до землі і не можуть здійнятися догори — народжуються на землі і вмирають, живучи марно й по-рабськи. Вони ніколи не бувають вільні по-справжньому. Хоча, щоправда, я чув про такі планети у Космосі, мешканці яких навчилися літати не за допомогою крил, а за допомогою машин…

— Скажи йому, що, живучи на землі, також можна бути вільним, і що, можливо, такі дні знову настануть і для мешканців давнього Великого Королівства, — промовила Чарівниця.