— Тут нам буде добре, — позіхнула Чарівниця, стомлено потягуючись. — Тепер можемо спокійно перепочити і навіть виспатись після цієї довгої і виснажливої дороги з Високих Гір. Напевно, ти втомилась, моя мала…

Дівчинка широко позіхнула і відчула, що їй неймовірно хочеться спати. Вона заснула майже відразу, втискаючись у легке лляне полотно, під яким шелестіло, заколисуючи її, сухе листя.

З обличчя Чарівниці сонну млявість відразу як рукою зняло. Вона присіла над ложем Дівчинки і почала уважно її роздивлятися.

— Гм… горіхова мазь приховує риси, але цього вже не досить. Бо ж вона вже не Дитя, а Дівчинка, і її обличчя стає все виразнішим, — мурмотіла про себе Чарівниця. — Надто багато у цьому личку розуму й гордості. Їй треба ходити серед людей з опущеною головою і часом не піднімати очей, щоб ніхто не бачив цього гордовитого погляду. Це волосся… щось потім з ним треба буде зробити, ще не знаю що. Хоча би весь час ховати його під відлогою… Торкнімось твоєї голівки і перевіримо, чи справді вона, як казала моя Сестра, вміщає вдвічі більше, ніж можна було сподіватися…

Ніжними, але сильними пальцями Чарівниця обхопила голівку Дівчинки, що спокійно спала, і на якусь хвилю завмерла, ніби душа її витала десь-інде. За мить прошепотіла:

— Голівка у тебе вразлива і містка, моя маленька, дуже багато можна у неї вкласти — навіть без твого відома. Бачу тут також ще щось… невеличка випуклість, що приховує не знати що… У тебе великі й незвичайні можливості. Хтозна, може, справді послали тебе добрі Боги, хоча ти лише Дівчинка. Аби тільки ніяких несподіванок не було від цієї дивної невеличкої випуклості на потилиці…

Дівчинка прокинулась із глибокого сну, зі смаком з’їла трохи хліба із сушеним м’ясом і запила джерельною водою.

— Що будемо робити? — спитала по-діловому своєї Опікунки, сівши — сита й бадьора — на великому камені біля входу до печери.

Весна підкоряла землю все швидше, з усім своїм нестримним завзяттям. Промені призахідного сонця все ще були теплі, а сніг уже всюди розтанув. Однак молоденькі зелені галузки дерев і кущів згортали назад крихітні листочки в очікуванні холодної ще ночі, що западала на землю.

— Будеш далі вчитися. Ти ще небагато вмієш, — відповіла Чарівниця.

— Я знаю напам’ять усю Велику Книгу, — обурилась Дівчинка. — Можна було би навіть сказати, що тепер я — ця Книга!

— Велика Книга — це лише початок твого навчання.

— А звідки взялася Велика Книга? — зацікавилася Дівчинка.

— Я не відаю цього напевно — все про Книгу знають Перші Чарівниці. Моя Сестра, на жаль, — остання з них. — Обличчя Чарівниці на мить спохмурніло, але вона відразу продовжила: — Однак гадаю, що Велика Книга виникла так само, як Менша Книга, яку переписували Другі Чарівниці. Вони почали її переписувати давно — півтори тисячі років тому. За часів короля Люіля XIII і пізніших королів з цієї династії то були основні книги, за якими навчались обдаровані дівчатка в Магічній Академії. З плином часу наше знання розвивалося і вдосконалювалося, і тоді до них дописували нові розділи або ж переписували старі, куди додавалося все найновіше.

— Виходить, ці Книги не мають кінця? — здивувалася Дівчинка.

— Не мали би кінця, — поправила Чарівниця. — Коли прийшли Загарбники, Магічну Академію знищили, а Чарівниць, які не змогли втекти, спалили на вогнищі…

…очі нової Опікунки застигли і Дівчинка подумала, що та воскрешає у пам’яті страхітливу долю своїх Сестер. Однак Чарівниця не воскрешала її, а бачила. Ще раз перед її очима палахкотіли багаття, вона знову бачила прив’язаних до високих жердин своїх Сестер і перші язики полум’я, що лизали їм підошви. Бачила, бо сховалась у натовпі. А потім утекла у Високі Гори. І було це рівно сімсот шістдесят п’ять років тому.

— …ні, ні, — відповіла мимоволі думкам Дівчинки. — Це все в мене перед очима стоїть.

— Ти прочитала мої думки? — поцікавилася Дівчинка.

— Так, — мимохідь відповіла Опікунка. — І пам’ятай про те, що Загарбники і досі спалюють на вогнищах кожну жінку, яку підозрюють у чарах. Рідко, справді дуже рідко, раз на сто або більше років, це справжні Чарівниці, бо залишилось їх лише декілька і вони добре переховуються. Найчастіше жертвами стають безневинні бідолашні жінки й дівчата, що не знають нічого про магію і не вміють чарувати. Лише кільком нашим Сестрам вдалося тоді у День Біди втекти, прихопивши вцілілі Магічні Книги, у Високі Гори. Книги переходили потім із рук в руки, і вдалося зберегти лише дві: Велику Книгу і Меншу Книгу. Мені належить Менша Книга.

— То нам також доведеться її спалити, коли я вже знатиму її?

— Так, моя маленька, — сумно мовила Чарівниця. — Мені також шкода. Її так довго писали, і цінність того не передати словами. Вже стільки років мені вдавалося її ховати… Але краще, щоб ти сховала її у своїй пам’яті, аніж вона мала би потрапити у руки ворогів, і хтозна, як вони би нею скористалися.

— Покажи хутчій цю Книгу! — попросила зацікавлена Дівчинка. Вона досі пам’ятала прегарні довгі вечори з Великою Книгою і сподівалася, що Менша Книга також буде цікава, а то й цікавіша.

Чарівниця всміхнулася і зникла на мить у печері. За мить повернулася з пошарпаною Книгою, оправленою у м’яку чорну шкіряну палітурку. Дівчинка шанобливо взяла її з рук своєї Опікунки і взялася гортати пожовклі ламкі сторінки. Книга була значно тонша за попередню і мала лише три розділи. Перший називався «Як читати думки», другий — «Як читати по Зорях», третій і останній — «Продовження історії Великого Королівства».

— З чого почнемо? — спитала спокійно Чарівниця.

— Ох, почнімо із Зірок! — вигукнула Дівчинка з радісною цікавістю. — Відколи себе пам’ятаю, їхнє сяйво наповнювало мене дивним неспокоєм. Так ніби я передчувала, що колись зможу збагнути їхню мову! Отож почнімо з них, бо гадаю, що мистецтво читання думок доволі легке і ми швидко з ним упораємось…

Чарівниця розсміялася — добродушно й ледь глузливо. «Справді, — подумала про себе, — ця дитина була би дуже кумедна, якби не була саме тією дитиною».

— Гаразд, — промовила вголос, а її вузькі вуста усміхнулися. — Але можеш бути певна, що ані перше, ані друге нелегко. І не сподівайся від Зірок надто багато. Наше мистецтво не полягає у тому, що ми собі вільно розмовляємо із Зорями, як оце я з тобою. Доклавши багатьох зусиль, здобувши складні й глибокі знання, ми можемо з розташування Зірок розпізнавати їхні дуже мінливі провіщення про наше майбутнє, ближче і далеке.

— …і що, це все? — прошепотіла Дівчинка розчаровано. — Але ж це зовсім мало! Трошечки! Я би хотіла розмовляти із Зорями!

— Не будь вперта і зарозуміла, — скартала її Друга Чарівниця. — Зорі — не для розмов, а щонайбільше для того, щоб захоплюватись їхнім блиском і оцінювати те, що віщує нам їхнє розташування.

— Якщо я можу розмовляти з дубом, із птахом, з мишкою, то чому я не могла би розмовляти із Зорями? — тупнула ногою Дівчинка.

Чарівниця докірливо похитала головою:

— Твоя перша Опікунка, моя Сестра, казала, що ти здібна, причому вдвічі більше, ніж можна було сподіватися, але не згадувала, що ти зухвала й затята. Це недобрі риси характеру. Ну, але твій характер, це, на щастя, — не моє завдання. Добре, якщо хочеш почати із Зірок, то розгорни Книгу на другому розділі.

— Поглянь… — шепнула у захваті Дівчинка. — Ген там, на краю темно-синього неба, якраз сходить перша Зоря. Починаймо…

Відтоді майже кожну хвилину, що не була призначена на їжу, сон і прогулянки в Лісі, Дівчинка читала сторінки другого розділу Меншої Книги. Там було безліч химерних малюнків, математично-магічних прикладів і складних назв. Вона замріяно вдивлялась у всіяне зорями небо, а потім роздратовано поверталась до читання, докладаючи всіх зусиль, щоб увібрати в себе складне і мало ким ціноване знання. Хоча вона й відчувала нетерплячку, всі приклади, навіть найважчі, засвоювала легко, назви ж запам’ятовувала заввиграшки. За кільканадцять днів посиленого навчання, ще з певними сумнівами, але вже могла показати й назвати на синьому небі сузір’я зірок і окремі великі Зорі. Надзвичайно цікавили її вони — величезні самотні Зорі, що пульсували могутнім світлом. Уночі Дівчинка часто дуже довго вдивлялася у них з великою напругою.