— Спробуй їм поспівчувати. Навіть коли тобі здається, що вони заслуговують лише на зневагу, — радила Чарівниця. — Це жорстока Доля змушує їх так принижуватись. Вони доносять на інших зі страху за власне життя і за життя своїх родин. А в них немає нічого, крім життя. Тож спробуй їм також поспівчувати…

— Не можу, — відповідала Панянка.

— Спробуй їх полюбити тоді, коли вони не зважають на батіг і допомагають слабшим і шепочуть слова Пісні, хоча за це їм загрожує смерть.

— Спробую, — шепотіла Панянка. Її очі мимоволі наповнювались слізьми, коли вона бачила, як батіг опускається на спину чоловіка, що підхопив жінку, яка заточилась. Але за мить той самий чоловік, колінкуючи перед наглядачем, благав, щоб той більше не шмагав його.

Життя за цей довгий-довгий рік стало для Панянки монотонною мукою важкого дня і суперечливих почуттів, що огортали її. День починався о п’ятій рано, незалежно від того, чи було вже видно, як влітку, чи зовсім темно, як взимку. Разом з юрбою мешканців Містечка, що збирались удосвіта на Ринку, всі йшли до Ріки, де чекала важка робота. Могутній кам’яний міст ріс поволі, але арка за аркою наближався до протилежного берега. З високого узбіччя каменоломні день за днем падали більші й менші камені, які залізними ломами в поті чола вирубували найсильніші чоловіки. Каміння котилось широкою лавиною до самого долу, до русла Ріки, де юрба, серед якої була й Панянка з Чарівницею, переносила їх до мосту. На самому мості працювали умільці, які отримували більший, ніж інші, кусень хліба. Дехто з них захланно ховав хліб за пазухою або жадібно з’їдав. Дехто ділився цим хлібом із слабшими. Хліб роздавали в обід і ввечері. А після заходу сонця понура, втомлена процесія поверталась до Містечка. У вікнах домівок тоді загоралось тьмяне світло свічок чи ламп, які, однак, хутко гасли, бо ж усіх чекав наступний виснажливий день, і треба було знайти нові сили для роботи.

Так монотонно тягнувся цей довжелезний рік. Цей незмінний щоденний ритм. Незмінний — і повний болю.

Водночас кожен з цих днів приносив із собою щось нове. Якусь нову крихту знання про складну людську природу. Спершу Панянці здавалося, що кожна нова крихта витісняє стару, і в усьому її заперечує.

«Люди боягузливі», — думала Панянка, бачачи вже втисячне, як покірно ті падають навколішки перед наглядачем. І вже за мить дивувалась відвазі чоловіка, що відсунув убік жінку, яка надривалась біля надто важкої брили, і попри те, що батіг шмагав його по спині, залишаючи криваві смуги, забрав брилу в неї і тягнув її сам.

«Люди заслуговують презирства», — думала Панянка, бачачи сильного молодого чоловіка, що бив дитину, намагаючись вирвати у неї шмат хліба. За мить вона вже прислухалась до свого найближчого сусіда, що тихо мурмотів Пісню Єдину.

— Люди добрі й злі, відважні й боягузливі, шляхетні й варті зневаги, — казала, всміхаючись вузькими вустами Чарівниця, що бачила подив в очах Панянки. — А найдивніше те, що здебільшого всі ці риси відразу поєднуються в одній людині. І лише тоді вона справді цілісна. Цілісна — тобто водночас слабка й сильна, варта поваги і варта співчуття. Ось така людина і є. Велика — і в той же час — мала.

— Виходить, що тоді людина — найдивовижніша у цілому всесвіті, — дратувалася Панянка. Ну не могла вона цього збагнути, хоча це чудово розуміла кожна дитина, що з самого початку виховувалась серед людей. А її виховували Чарівниці, ізолюючи від людей, і до п’ятнадцятого року життя вона мала справу лише з їхнім холодним розумом, глибокими знаннями, лагідною, хоча й трохи прихованою добросердістю. Чарівниці були для неї звичайні, а от люди… люди були незбагненні — і незвичайні.

— Саме тому ми тут, — відповідала Чарівниця її неспокійним думкам. — Щоб ти зрозуміла, що помиляєшся, бо світ людей — це, попри все, твій світ. Ти належиш йому, а не нам, Чарівницям.

До закінчення будівництва залишилось вже зовсім трохи. У Панянці від цього раділа кожна часточка її єства. Вона вже думала тільки про той день, коли вони разом із Чарівницею покинуть Містечко. Сумувала за просторими лісами, де було безпечно, за затишними лісовими печерами, думала про відчуття свободи, яке дають непрохідні пущі й клапоть безмежного неба над головою. Рахувала кожен день і ніч, що відділяли її від весни. Бо навесні — кінець. Тоді мало завершитись будівництво мосту, тоді минав рік їхнього перебування у Містечку і тоді ж мав настати новий день народження Панянки: їй сповниться шістнадцять років.

Розділ 14

…нарешті надійшла весна, а радше — провесінь. Тут, у понурому Містечку, не дуже її було видно. Зелень майже не росла. Загарбники за сотні років поступово повирубували дерева, а на місці дерев, на спорожнілих площах будували свої бараки, де зберігали зброю, інструменти, а часом навіть у них ночували. Завдяки голосу крові колишнім кочівникам дах над головою був не конче потрібний. Часом його могло зовсім не бути — і їм також було добре. Згідно з традиціями прадавнього життя у Великих Степах — розлогій порожній рівнині, порослій висохлими травами й низенькими кущами, кочовики вважали, що дерево потрібно лише для будівництва, кущ — тоді, коли він родить їстівні ягоди, а квіти взагалі були зайві.

…отож зелені не було. Разом із зеленню непомітно, але остаточно з Містечка зникли птахи і навіть комахи. Залишились тільки мухи й павуки. Тому про початок весни не сповіщали ні бруньки на деревах, ні жваве радісне щебетання птахів чи шум комашиних крилець — лише небо, все блакитніше, з білими, прояснілими від сонця хмарами. А ще повітря пахло цілком інакше — цей запах вітер приносив аж сюди з далеких лісів та полів. Окрім передвесняного неба, все у Містечку було понуре, брудне, занедбане.

— Ах, оце би зараз до Лісу… — зітхала Панянка. — Там весна — це весна…

Коли врешті настала остання ніч перед останнім днем роботи на будівництві мосту, Чарівниця спитала свою вихованку:

— Ти вже навчилась розуміти цих людей і співчувати їм?

— Так, мабуть, так. Але не всім, — нетерпляче відповіла Панянка.

— Ти вже вмієш бачити у їхньому стражданні гідність і гордість? Хіба ж не повинні вони колись бути вивищені — взамін за їхнє теперішнє приниження?

— Ох, так, але не всі, — покрутила головою Панянка.

— Ти полюбила цих людей за їхню нужденність, вбогість, за їхнє тяжке життя?

— Не знаю, — неохоче відповіла Панянка. — Я би хотіла їх полюбити, але не знаю, чи я здатна охопити всіх любов’ю. Не зможу. І не хочу! Не вдасться мені! А якщо чесно — то я вже ними сита по саме нікуди і не можу натішитись думкою, що вже завтра нас тут не буде.

Чарівниця зітхнула наче засмучено. За мить обидві заснули, стомлені важкою працею.

Останній день перебування у Містечку надійшов разом із похмурим світанком. Небо було буре, а сонце сховалося за густими хмарами. Накрапав дрібний дощик. Якби не сподівання, що вже сьогодні ввечері вони залишать це сумне місце, встати було би набагато важче. Проте Панянка радісно зірвалася на ноги, і навіть думка про кільканадцять годин тяжкої роботи, що чекали на неї, не псувала їй настрою.

Уже за мить вони поволі брели у мовчазній сумній юрмі робітників до Ріки. У ритмі вереску наглядачів розділилися на три великі гурти. Один з них почав підійматись на каменоломню, другий залишився внизу, а третій мав працювати на мості. До протилежного берега Ріки залишалося щонайбільше півметра. Засвистів батіг — просто так, без жодної причини, Загарбник, аби розім’яти руку, опустив його на спину чоловіка, що стояв найближче, — і розпочалася виснажлива праця.

Час тягнувся для всіх надто повільно — як усі дні останнього року. Кожна година аж до болю чітко ділилась на шістдесят хвилин, а кожна хвилина складалась із шістдесяти дуже добре відчутних секунд. Тільки Панянці сьогодні працювалося легко й швидко, а кожна хвилина наближала її до миті, коли вони разом із Чарівницею накинуть на плечі свої жебрацькі плащі — і по новому мості вирушать ген далеко, до свободи, яку дає самотність і безмежність Лісів.