Дівчина якийсь час мовчала, пильно дивлячись на Чарівний Меч, що сріблом виблискував серед трав, а потім тихо шепнула:

— Якби ти сказала мені, ким я буду, може, я би тоді згодилася з тим, що не всі Чари будуть мені доступні…

— Уже зовсім швидко, — заспокоїла її Чарівниця. — Коли тобі сповниться сімнадцять років, наша П’ята Сестра все тобі розповість…

— Це майже цілий рік.

— Тільки десять місяців, — промовила лагідніше Опікунка. — За цей час ти вивчиш кожен камінь Арджани і кожну кімнату давнього Палацу Королів. Ти справді почуватимешся тут, як удома. І на тебе зійдуть Чари, набагато важливіші, ніж Чари, що перетворюють Ніщо на Щось. Це будуть Чари Минулих Віків, що видаються далекими й нереальними, але насправді вони — вічно живі. Людина мертва без свого минулого. Її сьогодення мертве.

Чарівниця вклякла на одне коліно й обережно взяла до рук Чарівний Меч, що заіскрився сріблястим внутрішнім світлом. Мандрівниці рушили вперед у такі густі нетрі, у які не вдасться зайти без сокири. Годі зайти, не повирубувавши на своєму шляху всі рослини. Могутні дерева стояли впритул одне біля одного, між ними все було поросле густими колючими кущами. І все це — і дерева, й кущі — було обвите гнучкими стеблами, творячи щільну зелену стіну, через яку годі було продертись.

Нетрі співали. Виспівували голосом мільйонів комах: бджіл, ос і джмелів, голосом майже всіх видів птахів, тихим і мелодійним шипінням змій, дрижанням листя на вітрі. Цей спів — дикий і вільний — навівав Дівчині думки про Прачаси, про добу панування на землі Прадавніх Сил. У цих заростях, що займали простір колишнього Королівського Палацу, ніколи ще не ступала нога людини. Вони були тут перші. Вони перші за сотні років мали потрапити у Палац Королів. Або туди, що від нього залишилось.

Блискучий клинок Чарівного Меча наблизився до густої зеленої стіни — і безболісно пробив її. Ні, не пробив… Скрізь там, куди доторкалося вістря Меча, зелена стіна покірно розступалась. Чарівниця і Дівчина стали на вузеньку стежку, а стіна відразу зімкнулась за ними. Йшли повільно й схвильовано. Зусібіч мандрівниць оточувала непрохідна стіна зелені, і лише там, де її торкався Меч, знову й знову з’являлась вузенька стежинка.

Спершу Дівчина роздивлялась довкола з неспокійною цікавістю, але незабаром, ніби на чийсь поклик, перевела погляд на блискучий Меч — і відразу втратила відчуття часу. Їй здавалося, що минають століття і що вона сама поволі заходить у незвичайне зачароване Королівство, невидиме для людських очей. Спершу вона думала, що це Королівство Пітьми, бо ж втрачаючи з-перед очей зелень, побачила, що її оточує цілковита темрява, глибока і чорна. Проте коли погляд вже з нею освоївся, почала розрізняти легенькі тремтливі, хоча й могутні обриси. Видавалося, що вони пливуть у мороці — як у воді — у якомусь лінивому сповільненому ритмі. Вони були темніші за Темряву, що їх оточувала. Дівчина напівсонно подумала, що їй хочеться злитися в Єдине ціле з отим найчорнішим і наймогутнішим невизначеної форми і попливти разом із ним у Незнане. Через доторк цієї нематеріальної, але явно реальної форми, відчула себе безмежно щасливою.

— Я йду, — голосно промовила, не усвідомлюючи, що каже. — Я йду до вас…

Раптом Чарівниця шарпнула Дівчину за плече, грубо й боляче впившись нігтями у її тіло:

— Не дивись на Меч… Негайно відвернись від Нього! Подивись на зелень… швидко… Тобі загрожує величезна небезпека!… швидко… швидко!

Спершу Дівчина не відчувала болю, хоча нігті Чарівниці впивались їй у тіло і не чула її голосу. Однак поволі, помалу почала відчувати біль і чути слова. З величезними зусиллями відвела очі від Чарівного Меча і подивилась на зелену стіну нетрів. Але не бачила її. Зелене було сірим. А Дівчина була хвора. Поволі ледве-ледве почала розрізняти форми дерев і кущів. Ще довго-довго вони були сірі, поки нарешті не перетворились на зелені. Спершу вона відчула величезну тугу за Королівством Пітьми, з якого так несподівано вийшла, а згодом — таке ж величезне полегшення, що вона знову тут, поруч зі своєю Опікункою. Та весь час ішла вперед, але неспокійно спостерігала за обличчям вихованки. Врешті заспокоїлась.

Обидві саме стояли під високою стіною з білого каменю, яка раптом перегородила їм дальшу дорогу. Нетрі вже не були тут такими всемогутніми, тож Чарівниця опустилась на коліно, тримаючи Меч у простягнутих перед себе руках, і знову почала шепотіти свої закляття. Її обличчя, неймовірно зосереджене, поблідло і вкрилось крапельками поту. Сріблястий клинок помалу почав бліднути. Спершу поволі зникло світло, що наповнювало його. Потім почали зникати його обриси. За мить від Меча залишився лишень вузький срібний промінь. А ще за одну мить і він розтанув. Чарівний Меч повернувся у своє Ніщо.

Лише тепер Чарівниця полегшено зітхнула і стомлено опустилась на землю:

— Це з моєї провини тобі загрожувала найбільша небезпека. Я забула тебе попередити, що в жодному разі не можна дивитись на Чарівний Меч. Взагалі не можна дивитись на те, що сотворене з Нічого. Підземні Сили справді сплять, але все одно вони набагато могутніші, ніж ми, навіть сплячі. І в своєму сні вони можуть підкорити твій розум. Вони чинять це майже несвідомо, мимоволі… Ти задивилась на Чарівний Меч і втратила відчуття часу. Це був твій перший крок до них. Ти ще була зі мною, але частиною твого розуму ти вже була по їхній Бік, у їхньому Царстві. Якби ти дивилась на Меч ще довше, твоє тіло і далі би йшло тут, біля мене, але насправді ти була би вже там, і я би вже ніяк не могла тебе прикликати назад. Їхня Сила набагато могутніша за нашу. Вона також походить звідти, але це лише крихітна частка всіх їхніх можливостей. Якби ти залишилась розумом там, то стала би Арґхілом — істотою, яку шанують як святу, хоча насправді це нещасне створіння, що випадково потрапило у полон Прадавніх Сил. Душа Арґхіла ніколи не повернеться у земний світ, хоча його тіло таке, як наше, людське, і перебуває серед людей. Арґхіл блукає без мети Підземним Царством і не може знайти дороги назад. Бо її немає. Лише ми, Чарівниці, її знаємо.

Дівчина здригнулась.

— Я вже не мрію створювати Щось із Нічого, — мовила Опікунці. — А ще там, на руїнах Академії Наук, я дала собі слово навчитись цього всупереч твоїй волі. Сама. З їхньою допомогою. Тепер я знаю, що ти мала рацію. Я була за крок від Них, і це було страшно, хоча водночас прекрасно. Якби не ти, я би вже була Арґхілом…

— Бачу, що Стіни Арджани перетворюють тебе. Ти вперше визнала помилку. Здається, ти не любила цього.

— Не любила, — згодилась Дівчина.

— Так, але зараз тобі вже більше шістнадцяти років. Ти дозріваєш, дорослішаєш, а рисою дорослості є вміння визнавати помилки. Інакше навіть у п’ятдесят років ти й далі будеш дитиною. А ось одна зі стін Палацу Королів. Ми повинні знайти ворота. Я би хотіла, щоб це були головні ворота…

Вони йшли вздовж високого муру з білого каменю. Праворуч тяглися нетрі. Мур на диво дуже добре зберігся. Здавалося, що він веде неустанну війну з природою і виграє її. Він не дозволив себе знищити, і — про що все свідчило — не підпустив чагарі у глибину подвір’я палацу. Чарівниця на ходу розповідала Дівчині історію Палацу Королів. Почав будувати його вже Люіль І після того як жерці й племінні князі коронували його. Раніше рід Люілів був одним із численних князівських родів у країні, в якій жило кілька тисяч невеличких племен. Це були осілі племена, що будували свої поселення й обробляли землю. Вони мали також лицарські загони. Однак, на противагу до кочових диких племен Великих Степів, не воювали між собою, а намагались жити у гармонії.

— Щиро кажучи, Велике Королівство утворилось завдяки Загарбникам, — засміялась Чарівниця. — Їхні войовничі предки постійно нападали на мирні племена нашої країни, забирали у полон дітей, жінок, рабів, зброю і майно. Щоб дати їм належну відсіч, маленькі племена об’єднувалися у більші, ті, своєю чергою, єдналися з іншими — і так утворився великий сильний народ, пов’язаний духом спільних інтересів: потребою захищати своє спокійне життя. Тоді й вирішили обрати короля. Князі з’їхались у Високі Гори, де з прадавнини стояв Великий Храм, в якому було Святе Місце. Навіщо воно, тоді ще ніхто не розумів. Тільки найбільш утаємничені жерці підозрювали, що воно якось пов’язане із вибором короля. Спершу князі сварились між собою, але врешті найстаріший жрець, якому привидівся таємничий сон, наказав кожному князеві ставати на Святий Камінь, який сам мав показати, кому бути королем. Запальні князі так і чинили. Але Камінь або міцно спав, або скидав декотрих майже зі злом. Чимало князів тоді заявило, що це звичайнісінька нісенітниця, що жоден Камінь, навіть найсвятіший, не може визначити короля! Але тоді, коли на Камінь одним із останніх ступив нащадок роду Люілів, Святий Камінь легенько затремтів, немов з полегшею, і замерехтів теплим посвітом. Отож ніхто не був проти, аби на голову саме цього князя покласти корону і назвати його Люілем І. Усі, навіть найбільш спраглі влади, збагнули, що боги сприятимуть тільки владі Люіля. І так воно й сталося.