…отож хлопець з гордістю думав, що він один у цілому Замку знає те, що, мабуть, хотіли би знати всі. Він один — оцей Айок, з якого всі сміялися і зневажали! Він, чий батько побивався над тим, що у його сина немає ніякісіньких талантів. А його син знав те, за що сам могутній Урґх готовий був віддати половину маєтку!

Айок уперше в житті відчув, що значить бути кимось важливим, кимось, розумнішим за інших — і подумав, як легко він міг би розпалити гордість свого батька, якби тільки захотів. І йому зробилось трохи шкода, що він не може так вчинити, бо тоді Чари Пісні могли би не здійснитись. Могла би розірватись найважливіша її ланка, пов’язана з тією істотою, що зараз перебуває в Арджані.

Тим часом одного похмурого зимового ранку настав день народження Урґха. Вислухавши настанови набридливого Буду, Айок плентався до батькових покоїв, щоб його привітати.

— Обіцяй, Принце, що ти невдовзі навчишся стріляти з лука і їздити верхи, — торохтів ненависний слуга. — Знаю, що ти ніколи цього не навчишся, але навіщо будити батьківський гнів? Бо він страшний у гніві. І я тобі таки раджу: пообіцяй йому щось, щоб він не кричав і не кидався тебе бити. Бо ж коли ти його розгнівиш, то пізніше він б’є тих, хто потрапить йому під руку. Передовсім мене. І це все лише з твоєї вини. Принце, ти одна з причин його люті й смутку. Тож пообіцяй йому все, що… — дзижчав Айокові на вухо Буду, майже волочачи хлопця за собою.

Айок зітхнув. Завжди, коли йшов до батька, відчував панічний, всеохопний страх. І завжди нагайка Урґха боляче ранила його тіло. Тож Буду мав рацію. Треба сказати будь-що, аби втихомирити батьків гнів. Цей гнів, у якому батько перебував майже завжди.

Великий Урґх міряв свої покої великими кроками. З гривою волосся над низьким чолом і маленькими злими очицями він був подібний до лева.

— Нащо ти його притягнув? — гаркнув до Буду, побачивши сина. — Хочеш мені нагадати, що у мене, крім інших клопотів, є ще й цей?

— Сьогодні день твого народження, о пане, тож твій син… — улесливо прошелестів Буду.

— Нагадуючи про день народження, хочеш дати мені зрозуміти, що за два роки нас уже тут не буде? — люто рявкнув Урґх. — Що кляті чари цієї землі проженуть нас звідси і за два роки будемо вітати одне одного у Великих Степах або у пеклі?!

— Татусю, я хотів тобі пообіцяти, що… — почав недоречно Айок тоненьким тремтячим голосом, не помічаючи розпачливих знаків Буду: «негайно вийди звідси».

— Якби ти був моїм справжнім сином, справжнім Урґхом з плоті й крові, ти би не скімлив оце тут зараз тоненьким голосочком, а переміг би Зло, яке нам загрожує. Мені й тобі, моєму єдиному спадкоємцеві! — проревів Урґх, беручи зі столу нагайку. — Ти би знав, де його шукати, малий дурню!

Нагайка засвистіла над головою хлопця, що якраз у цю мить прошепотів:

— Але я якраз знаю де.

Рука Урґха затремтіла. Буду висунув голову з-за крісла, де він сидів скулившись, як зазвичай.

— Що ти знаєш? — загримів батько.

— Я знаю, де воно, — прошепотів переляканий Айок.

— Що?

— Ті Чари, які тебе погублять, батьку…

— Кажи!

— Коли я… я так насправді… — заникувався Айок, лише тепер збагнувши, що сказав, аби порятувати власну шкуру.

— Кажи негайно, або так тебе відлупашу, що тебе звідси винесуть мої слуги, — пригрозив Урґх, підсунувши нагайку хлопцеві під носа. Залізні кульки на її кінці затремтіли, ніби нагадуючи про те, для чого вони призначені.

— Це не я, — прошепотів переляканий тим, що відбувається, хлопець. — Це не я знаю, це Пісня Єдина. Досить тільки уважно вслухатись у її слова, розгадати їх…

— Давай, говори ті слова, — наказав Урґх. Буду вибрався з-за крісла і також нахилив до хлопця свою лисячу фізіономію. Хлопець задрижав і майже несвідомо, безвільно, почав проказувати:

— Годі! — обірвав його Урґх, і його губи всміхнулися з тріумфальною жорстокістю. — Решта цих дурниць мене не цікавить. Буду, ти був бовдуром. А я ж велів тобі думати! Це ти мав бути спритний і мудрий, така була твоя робота. Ти добре знаєш, що я сам вмію лише меч у руках тримати. А однак це не ти, мій найвірніший і найхитріший слуга, але він, мій син, оцей розтелепа, зрозумів, де і що треба шукати! Я розсилав вояків по всій країні — шукати вітра в полі, ми переслідували Чарівниць там, де їх зовсім не було, а мій синаш…

…Урґх замовк і стусонув Айока по спині так, що той мало не впав.

— Я пишаюся своїм сином! — зареготав, наче грім загримів, Урґх. — І подумаю про якусь винагороду для нього! А тепер, Буду, склич моїх найкращих людей і вигадай, як добратись до серця Арджани так, щоб вас не пожерли ті змії…

— Вони взимку сплять, володарю, і зовсім не страшні…

— Тоді відразу вирушаємо у ті кляті нетрі! Я сам стану на чолі війська! Приготуй гармати й арбалети!

— Пане, — шепнув Буду, — даруй, але цей план — величезна помилка. Якщо та Істота справді перебуває в Арджані, то вона не сама, а з Чарівницею. Це очевидно з Пісні, бо ж і я її знаю, хоча, либонь, пропустив певні важливі речі. Твоє військо наробить такого галасу, що перш ніж ви підійдете до Палацу Королів, ці істоти будуть вже далеко. А щось мені підказує, що коли ми і маємо їх шукати, то лише там.

— З усього їхнього Палацу Королів тепер тільки руїни залишились. Руїни і бур’яни!

— Цього ми не знаємо напевно, володарю. Залиш цю справу мені. Дозволь я сам спробую привести до тебе цю Істоту. І хтозна, може, також Чарівницю.

— Цього разу Чарівниця менш важлива, — буркнув Урґх. — Але пам’ятай, Буду, що це твій останній шанс. Я дам тобі все, що захочеш, але ти маєш привести до мене Істоту з Пісні. Скільки ти хочеш вояків?

— Вояки, пане, нехай лише оточать нетрі і не заходять у них. І нехай будуть тихо… — відповів Буду, випростовуючи на повен зріст своє покручене тіло. Айок, про якого забули, стояв як вкопаний у кутку, похнюпивши голову. По його обличчі котились сльози. Сльози розпачу і страху. Розпачу — бо він убив те, що було його єдиною любов’ю. Він убив Пісню Єдину — її найслабшу і в той же час найважливішу частку. Вказав дорогу до серця Чарів, що мали народитись. Хлопець побивався над самим собою і своїм безсиллям. Це з безсилля він зрадив Пісню. Саме він, той, хто її відкрив і захоплювався нею. Той, хто відчував себе Піснею.

— …згадай-но Містечко, пане, — далі торочив Буду. — 3 тобою були найхоробріші лицарі, твоя гвардія, а Чарівниця і так втекла разом із хлопчиськом. Не здивуюсь, якщо це він — та Істота, про яку співається у Пісні. Я тобі вже про це казав.

— То як ти хочеш діяти? — обірвав його Урґх.

— Твоїм воякам там немає чого робити, нехай вони тільки оточать стіною всю Арджану і не здіймають галасу. А я візьму десяток, не більше, найкращих воїнів, що вміють пересуватись тихо й нечутно, як коти. Підемо вночі, щоб нас не було видно на снігу, й прихопимо сіті. Бо тільки в сіть, і то в дуже густу, можна спіймати справжню Чарівницю й ту Істоту, що з нею разом. Навіть якщо Чарівниця у густих сітях перетвориться на мишу чи птаха, то все одно не втече. Але якщо вдасться, то Чарівниці взагалі не будемо чіпати, а тільки оте щось із Пісні. На щастя, взимку по нетрях можна ходити. Ми проберемось до Палацу Королів, зачаїмось там, і будемо чекати доти, доки Істота з Пісні або і вона, і Чарівниця не потраплять нам у руки.

— Бажаю тобі, Буду, щоб це сталося якнайшвидше, — мовив Урґх. — Але коли щось зіпсуєш… Горе тобі!

Буду затрусився весь і замотав головою:

— Присягаюся, пане, що цього разу все вдасться. Я це відчуваю. Не забувай про те, що я знаю: твій кінець — це мій кінець. Тож я все зроблю… все!..