На подвір’ї Палацу досить довго панувала тиша. Але ось знову з нього долинають голоси. Буду весь напружується, але не може розрізнити слів, чує тільки два голоси: молодий мелодійний, і старший, набагато суворіший, холодний.

«…от якби вони розділились! — благає Буду свого Бога. Його Бог — це Бог хитрості, у нього так само, як і у Буду, невеличке лисяче личко. З його допомогою Буду вдалося зайняти привілейоване місце під боком Урґха. Це не було важко, адже Урґхи не обтяжені розумом. Їхній Бог — це Бог лише сили. Але що ж може сила без розуму? Тому Буду став для Урґха незамінним, попри те, що зазнав стількох невдач, стежачи за ознаками краху, який все наближався, і намагаючись йому запобігти. Однак зараз, якщо нічого не вдасться, слабості Урґха до Буду може прийти кінець. Ба, він може позбавити свого слугу життя! Від страху, який щодня і щоночі пронизує його все більше й більше, Урґх втрачає голову, стає все різкіший, дикіший, брутальніший. І непередбачуваніший».

«…от нехай вони розділяться… хоч на хвильку, — молиться Буду. — Нехай Вона вийде сама, а Чарівниця хай залишиться там, у Палаці. Нащо мені Чарівниця? Чарівниці знають надто багато способів уникнути своєї долі. І вони страшні. От якби їй захотілось вийти самій, сюди, за браму. Тоді вона вже буде наша…"

Один з голосів чути все ближче. Отой, що вищий і молодший. Буду напружує слух і подає знак своїм людям. Усі тепер стоять непорушно за стовбурами дерев. Четверо при брамі, по двоє з кожного боку. На снігу лежить сіть. Її не видно — Буду подбав про те, щоб присипати її снігом.

Тепер обидва голоси замовкли… чути лише кроки… легкі, швидкі. Ніби хтось біжить — спритно, радісно. «Так бігають тільки молоді», — думає Буду. Він весь у напрузі. Той, хто біжить, уже за кілька метрів від брами… ось він уже біля неї… зараз він вибіжить за браму…

Бура сітка, яку рвонули догори вправні сильні руки, хапає струнку жваву постать. За мить у блідому зимовому сонці виблискує золоте волосся, видно ясне, перелякане обличчя й сіро-блакитні очі. Перш ніж рот розкривається, щоб закричати, сильна рука Буду затуляє його і затикає брудною ганчіркою.

А потім Буду точно, не засильно, але й не заслабо, б’є Дівчину по голові. Істота у сітях, яка щойно ще борсалась, завмирає. Тепер тіло стає важчим, але нести його легше. Десятеро людей квапливо пробираються хильцем між стовбурами дерев.

«Треба поспішати, — думає Буду. — Хоча й зима, а будемо у дорозі через нетрі та руїни щонайменше два дні. Аби тільки ота, що залишилась, нас не наздогнала. Чого це її ще досі тут немає? Може, спить? Але хіба Чарівниці взагалі сплять?»

Чарівниця лежить нерухомо на одній з лавок у кам’яній тронній Білій Залі. Очі її заплющені, обличчя поблідле, риси його дивно витягнулися. Якби хтось її зараз побачив, подумав би, що вона мертва. Однак вона жива, просто Дух її далеко-далеко звідси — блукає у Підземному Царстві, поблизу таємничих і грізних Прадавніх Сил. Хоча Вони постійно дрімають, однак сама їхня близькість додасть сил Духові Чарівниці, і він відновить свої чудесні дари та якості. Адже дари магії та чарів походять саме звідси, із серця землі, із Могутності Прадавніх Сил Підземного Королівства, що дрімають.

Повіки Чарівниці легенько дрижать. Її Дух, що перебуває глибоко під землею, починає непокоїтись. Йому здається, що хтось його кличе. Хто? Прадавні Сили? Ні, бо ж вони сплять. Тоді хто? Людина. Де ця людина і чого вона його гукає? Гукає нетерпляче, зі страхом і з неймовірною силою. Звучання цього голосу може завдати шкоди ніжному мозку Чарівниці — така сильна у ньому напруга. Значить, це не голос жодної із Сестер. Вони вміють користуватися даром телепатії, діють легко й тихо. Повіки Чарівниці тремтять усе швидше. Її Дух ще не напився з криниці Мудрості Прадавніх Сил, але він відчуває, що мусить повертатися, причому якнайшвидше. Повертатись так зопалу небезпечно — і для Духа, і для тіла Чарівниці. Дух ослаблений виснажливою і страшною мандрівкою у Підземне Царство, він ще не встиг оновити свої сили. Чарівниця розплющує очі. Вона така слабка, що не може встати. Не можна безкарно кликати Духа, що блукає під землею. Він повернувся надто швидко і надто раптово, тому Чарівниця спершу не знає, де вона. По її обличчі котиться піт, все її тіло тремтить. Вона хвора. І вже не чує ніяких криків. Може, їй тільки здалося, що хтось її кликав? Невже її мозок так сприйняв розпачливий сильний людський крик, що досі біль відчуває кожна його клітина? Якщо вона справді чула крик, сповнений переляку, — це могла кричати тільки Дівчина. Лише її мозок, що не опанував мистецтва телепатії, міг переслати такий надто сильний, тривожний сигнал. Але ж зараз панує тиша. Ніхто не гукає. Мабуть, Дівчина вільно бігає по руїнах і нешвидко повернеться. І забавляється новою іграшкою, яку їй подарувала Четверта Чарівниця, — телепатією, незважаючи на прохання якийсь час не вдаватися до неї. Так, це на неї схоже — показати Опікунці, що не послухається.

Тепер Чарівниця хвора, і знає, що тільки одна річ може її врятувати. Зараз не лише її тіло слабке, Дух також ослаб і втратив свою силу. З такої Чарівниці вихованці користі ніякої. Що буде, якщо Дівчина раптом повернеться і знову розбудить її зі сну й мандрівки Духа? Не можна, щоб таке сталося. Нізащо. З Дівчиною нічого не трапиться, якщо вона трохи побуде сама у безпечній Арджані. А вона, Чарівниця, знову скерує свого Духа у Підземне Царство, але цього разу на довше. Інакше вона остаточно втратить свій чарівничий дар.

Отож Чарівниця з величезними зусиллями зводиться з кам’яної лави і, ледь шкандибаючи, волочить своє ослабле тіло до кам’яного трону Люілів. Тільки вона знає, що під ним є сховок, вхід у таємне приміщення, де ніхто не перешкодить її чарівному сну. Чарівниця пробирається туди бліда, мокра від поту, і майже відразу западає в летаргічний сон. Вона прокинеться з нього лише тоді, коли її Дух дасть знати, що він уже готовий, що вже час, що він наново народився, могутніший, ніж раніше. Дівчина почекає. Та й куди вона могла би піти?..

Тіло Чарівниці завмирає, і вона навіть не чує, як до сховку заповзає зелено-жовта змія і, шукаючи тепла, притуляється до її тіла. І також засинає. Жінка, що спить, — не звичайна людина, а Чарівниця. Змія це відчуває, і їй не заважає навіть сильний запах карадорму. Коли зима й холодно, найважливіше — тепло. Змії по-справжньому приємно від дивних імпульсів, від яких здригається це тіло. Хтозна, може, вона, змія, тепер стане змією-чарівницею і буде серед змій кимось важливим?..

Розділ 21

Під час виснажливого переходу через руїни Арджани Дівчина двічі опритомнювала і двічі непритомніла знову. Коли вона цілком повернулась до тями й розплющила очі, навколо якраз запала темрява. Лише тепер вона відчула, що її тіло сковує міцна густа сітка, через яку навіть миша не прошмигне.

Тепер її несли вояки — сильні, брутальні, галасливі. Адже люди Буду нарешті добрались до місця, де руїни закінчились і де їх хвацькими окриками вітали гвардійці Урґха.

— До короля, мерщій! — наказав Буду, передаючи їм безцінний тягар. Один із вояків кинув здобич на коня і галопом помчав попереду. За ним скакав другий кінь, осідланий Буду. На всяк випадок вершників зусібіч оточило майже все військо. У Замку світилося, а Урґх стояв в одному з вікон. Кілька днів і ночей, довго і нетерпляче, майже без сну, він виглядав, коли ж повернеться його слуга, аж нарешті почув звіддалік тупіт численних коней. Зведений міст упав, і за мить знову піднявся, надійно зачинивши єдиний вхід на замкове подвір’я. Вершники вже знімали з коня свою бранку.

— Ви спіймали його? — заревів Урґх, голосом ошалілим від хвилювання.

— Ми спіймали її, — відповів Буду пихато. Його згорблене тільце цього разу було цілком випростане, хоча й він не став набагато вищим. Очі його дивились просто в лице Урґхові з похмурою радістю й гордістю. Це він, Буду, сьогодні герой дня. Він, кого завжди вважали за хитрого боягуза й зрадника, на відміну від лицарів, що йшли на герць із ворогом лице в лице. А тепер він був справжнім богатирем.