Але, на диво, Ізраїль Бек швидко очуняв. Він біг геть голими вулицями Амстердама, з торбою, повною мобілок у руці, потрясаючи могутнім своїм тілом, і несамовито репетував, доки не дійшло, що зараз краще помовчати і десь сховатися. Кращого, ніж розваленого будинку в стилі а-ля готика, метис не знайшов. Накрившись ганчір’ям, він так просидів ще одну ніч, а потім виліз на лови. Всього-на-всього він помишляв пограбувати своїх співтоваришів і дати дьору. Його план, котрий роками, цеглинка по цеглинці, складався у черепі, дійшов довершення. Храм, цілий храм мрій! Тихо він пробрався у їхнє житло, відколупав диктину і тут відчув на горлянці холодне лезо ножа.

– Не жартуй, жирняй, – почув він у себе за спиною голос Боба Аскарида.

– Я, брат, нічого. Я нічого, брат…

Виявилося, що водогін, точніше каналізація, була забита, і всі діаманти осіли в засохлому лайні. Хитрий міщух Ізраїль знав це напевне. А тому, дочекавшись слушного моменту, вишкріб їх і сховав під лежанку Рити, де найменше можна запідозрити.

Так вони опинилися в Штатах, збувши всі коштовності за півціни, і заснували Братство єднання, що не користувалося ніяким попитом. У країні володів думами і душами пан Кошковський, маг і просвітитель. І Абрахам Лі, зібравши всю компанію, подався знову в інший кінець океану, тобто до колишнього СРСР.

Спочатку це був бродячий цирк, де Ізраїль Бек випускав з дупи вогненних драконів, Рита крутила сальто-мортале, а імпресаріо був сам Абрахам Лі, котрий ворушив у роті язиком, як лопатою у загуслому цементі. Мастаком у цьому, звісно, був Ізраїль Бек. Але Абрахам Лі тримав його на відстані, не допускаючи з його рота навіть писку мишачого. І все теж закінчилося трагічно: слон здох від дизентерії. А вся нелегальна банда потрапила в кутузку, – їх випустили на другий день, коли ветеринар поклав звіт про те, що його слон задушився глистами. Інше міліцію не цікавило. Вони знову були вільні. Був сталевий листопад, була мідна від ліхтарів площа, будило тріскотіння листя бруком. І тут Ізраїль Бек став посеред майдану і почав проповідувати, вібруючи усім тілом, наче великою гумовою колбою. І несподівано, одне за одним, почали сходитися люди: з пивничок, дорогих кав’ярень, автівок, потягнулися горбаті баби з базарів, а Ізраїль усе говорив і говорив, простягнувши руки до небес.

– Досить, Ізраїлю. Бог почув, почув нас, і нам пора забиратися, бо інакше кранти, – прошипів Абрахам Лі, а Рита ходила з простягненим капелюхом, куди сипалися купюри, дрібні монети, всіляка їжа. Звична на той час історія.

Паскудні спогади про дитинство у дорослих викликають спазми, швидше неприємні. Рита вже давно вирішила спокусити долю і втекти від цих придурків. Десь у дванадцять років вона відчула в собі непотрібність запахів, не їхню чуттєвість чи чутливість, а саме непотрібність їх. Те саме стосувалося її мрії. Нею практично ніхто не займався, окрім Абрахама Лі. Спочатку вона шепотілася з ними, щоб вони полишили її, потім її заставали у дикій істериці, з розідраним обличчям або виверткою у руках, якою вона хотіла проткнути собі вушну раковину. Але звуки і запахи не полишали її. Фони, як нав’язливі фантоми, переслідували вдень, уночі, серед будня. І тоді вона бігла і кричала – маленька дівчинка з блискучими очима мокрою бруківкою Амстердама…

У СРСР все наразі змінилося. У промерзлій трубі, наминаючи «Снікерса», вона зустріла пару очей. Я міг би поклястися, що то були її очі: в тих очах не було печалі, радощів, одне розчарування і бридливість ненависних звуків та запахів міста… Можливо, то була не вона. Але Рита запам’ятала ті очі і кожного дня стовбичила на тому ж куті, запихаючись шоколадом, щоб через годину виблювати його на брук. Щоб побачити мене, того чоловіка.

Зранку на неї одягали золочений обруч на голову у вигляді віночка; вона підіймала свої милі очка до неба і ревла віслючим ревом уривки псалмів, котрих так до кінця і не вивчила. Ізраїль Бек одягав на себе щось подібне до сутани, але перед цим говорив: «Треба спершу добре набратися, бо інакше нічого не вийде…» Абрахам Лі лише хитав головою: «Ага». Під завивання Рити торжественний голос Абрахама Лі звучав ще пафосніше: «…Обачність світу, бруд грошей і розпусти. Підніміть свої важкі очі до неба, і воно втішить вас!» Через місяць компанія вирішила дати дьору, але справи несподівано пішли вгору.

Ще тиняючись серед зулусів, жеручи червів та комахокрилих, Абрахам Лі дечого навчився. На одному з прийомів (їх почали запрошувати на прийоми та гостини вельми поважні пані та панове) стався інцидент. Син губернатора передозував з героїном, а вірніше, з його найпаскуднішою підробкою. Словом, уже пускав піну з рота на банкетному паркеті. Абрахам Лі пантерою підійшов до хлопця, що пінився, наче вогнегасник, і дриґав ногами, як уся пожежна команда, нахилився і став щось шепотіти на вухо. Тривало це недовго, хвилину, не більше, але цього було досить, щоб синаш мера зіп’явся на свої цирла. Так почалося його сходження.

Ці релігійні циркові вистави нагадували Риті реакцію натовпу на смерть. Удар кулі сорок п’ятого калібру, що розніс на друзки голову китаянки, стікаюча густа рідота – народу все більше і більше. Вона не відчувала страху, а навіть втіху від того, що прийде момент, коли вона втече звідси, звідусіль втече. Вже у десятилітньому віці вона написала до зошита: «Вони дають уроки моралі, будучи самі аморальними». І от, коло за колом, збираючи милостиню, вона все більше і більше думала про все це. Та і про інше думала: втеча може бути з тюрми, із закритої зони, а з резервації кульки планети Земля – річ неможлива; але юність переконувала її в іншому. На небі тріскали зорі, місяць уповні, а вона, затиснувши пальці між коліньми, дивилася у глухий чорний простір, прошитий скалками зірок.

Що не кажи, Абрахам Лі мав хист. Він, хоч частково, а вилікував сина мера від наркоманії. Вийшло так, що після цього чорт звалив хлопцю на голову інший гріх, може, ще страшніший: тепер синок мера уподобав содомський грипок і проводив час у безпробудному пияцтві, поглинанні всіляких страв та шампанського «Кристал». Але усі знали – Абрахам Лі таки вилікував його. Благі наміри ведуть у пекло – колись вошивий хлопчисько з Чорного континенту підійшов надто близько до своєї мети.

Абрахам Лі котив у шестисотому «мерседесі» до мерії. Поважний, він спостерігав з висоти свого лету, бачив, як перед ним розсувалися карти будівель і кварталів; сталеві нитки метрополітену різали місто на шматки. Так і він розпанахає його, як весільний чи різдвяний торт, щоправда, в ніякі свята і святця Лі не вірив. Спаситель лише був гарним малюнком для нього у Володимирському соборі. Естет і в Африці естет.

Містом стояв ванільний туман, з якого велетенські ракоподібні будинки виривалися, як щербаті зуби дракона. Місто на сьогодні втратило люмінесцентне сяйво починаючої пройди. Місто тремтіло у ртуті повітря, зовсім невисокого, наче втратило гравітацію. Лі здавалося – доторкнися міста рукою, і воно розсиплеться, як кубики або карти для покеру. Скоро прийде час, і він повірить, що це може бути так насправді. Він повірить у вірність невірного.

Як людина, що зазнала багато лиха в своєму житті – здебільше зі своєї норовливої або, треба сказати, паскудної вдачі, – Абрахам Лі ненавидів жеброту, панічно боявся знову спуститися до низу. Маючи хисткий розум, він скористався наївністю і глупством людським. Головне, щоб повірили, а там воно саме піде. Так помалу виростало Братство спасіння.

А потім – дзвінок Мусія, що перевернув і без того перешкереберчене наше життя. Мусій хихикав на тому кінці дроту: зараз прийдуть усім нам кранти, а якщо не нам, то Абрахаму точно, все у мене на флешці, все на флешці, старий. Приїду і розкажу потім, ага, о’кей. І ось ми на дачі і розглядаємо кольорові картинки життя Абрахама Лі, правої руки президента і лівої – мера. Спочатку це мене не вразило. Я відмахнувся від усього, але Мусій підготував інший формат: педофілія з асфіксією. Харчове діло у нас, але пахне довічним. Алі – хлопчик десяти років, араб чи не араб, відсмоктував у дяді Лі, нишпорив по кватирках, виносячи потрібне і непотрібне барахло. Ось так. Під час оргазму Абрахам Лі просто загриз його.