Бокаси тут не виявилося: він був чи у бігах, чи десь-інде, а тому Аскарид пройшовся до місця. Головний Мо-Мо підійшов і почав щось жваво говорити до Аскарида, а той лише мружив вузькі щілини очей на сонце і ворушив синіми губами. Очі, що дивилися вперед і нічого не бачили, очі, що вічно говорили, але рухалися лише губи. Здавалося, що він починав думати, а Абрахам Лі вловив тінь тієї думки. Абрахам Лі слухав суперечку між Бобом, китаянкою і Мо-Мо.

– У неї мати зулуска. На неї упала тінь, її треба вбити.

Здавалося, Аскарид задумався. Абрахам Лі почухав перенісся, загнав чотири патрони у вінчестерку і сказав:

– Ми підемо, або ви всі тут ляжете!

Боб Аскарид був атеїстом, комуністом, ворогом усього, що приносить прибуток, та ще й тінню Бокаси. Він відрізав одним махом голову Мо-Мо. Запакувавшись провіантом, вирушили в дорогу під густий теплий африканський проливний дощ.

Чесно, я не чекав від педика таких викрутасів. Але він таки зробив це, і вони пішли через пустелі, савани, джунглі: Аскарид Боб, Абрахам Лі, китаянка і Рита, що борсалася у військовому мішку. Вони ночували під небом кольору кривавого м’яса в запустілих хижах. Вони сиділи у велетенських порожніх містах, що нагадували «Гранд-опера», Пізанську башту, повиті ліанами, удавами, жорсткою травою, каталися на венеційських гондолах – залишках розкошів алмазних та нафтових королів. Вони сиділи у недобудованих хмарочосах з відкритими стінами, дивились на зелені болота і маніжилися, як ігуани, під теплим сонечком.

– Це схоже на Париж. Маленький Париж, – сказав Абрахам Лі.

– Заткни пельку, розумнику, – визвірився Боб.

– Люди кращають від дурнів, бо нічого їм не лишилося. Розумієш? – відповів Абрахам Лі.

Тут би треба було і задуматися Бобу Аскариду, але він пропустив крізь вуха. Інтелігентішка в проламаних окулярах, з рогозовою оправою. З упертістю віслюка Боб рвався у Браззавіль, найбільший річковий порт, щоб потім вийти у відкрите море. Абрахам Лі та китаянка наполягли на Пуент-Нуарі. Що з’єднувало цих людей? Швидше за все, не алмази, а страх, що хтось інший переріже з-за них горлянку. За місяць, обідрані та голодні, вони дісталися найбільшого морського порту Конго Пуент-Нуар.

За кілька алмазів, що їх об’їдений паршею метис прийняв як мідяки, їм дозволено було переночувати у розвалюсі, де щури виросли завбільшки з людину, і якби було треба, то обов’язково заговорили б. Але вони і так були ситими, прямо-таки блищали від сала. Чиє те сало, ніхто навіть не хотів думати. Боб Аскарид пропав на ніч. Повернувся він, як завжди, врівноважений і спокійний.

– Збирайтеся.

І вони покірно пішли, не зронивши жодного слова. Від Аскарида пахло чимось незвичним. Потім, пізніше, Рита зрозуміла, що це запах крові, свіжої людської крові.

Власне, якщо людина затялася, тобто щось утовкмачила собі в голову, то і перекрити нічим. Задивившись на гнилі води океану, Абрахам Лі усвідомив свою місію. І тоді вперше і востаннє Рита побачила жовте, звірине ікло людини з-під синьої, аж до чорноти, губи. Далі він мав той же вигляд, що й раніше. Тепер він знав, що не програє. Абрахам Лі мав освіту, Боб – зарізяка, і треба зробити так, щоб вони трималися купи, доки один одному не переріжуть горлянки. Або хтось один. Без різниці. Смерть тут грала лише виконавчу функцію, яку давно відбувала на далеких посиденьках газових камер чи гільйотин.

Вони йшли просторими світлими вулицями, а не задрипаними закапелками з готичних фільмів; йшли довго, аж поки не зупинилися біля місця усіх нечистот, що його складали роздовбані яхти, катери, скутери; курсувало тут і кілька кораблів. Один, з обідраними боками, торжественно пускаючи гудки, входив у гавань.

– Я про все домовився, – сказав Боб і підвів чорномазого верзилу з подовбаним обличчям і дитячим виразом нещастя в очах. Йому простягнули жменю камінців, але негр відкопилив губу і сказав:

– Давай дєавочка на ночь…

Абрахам Лі перезарядив гвинтівку і прямо наставив у лоба верзилі.

– Тода сам плавай. – Негр розвернувся і, розвіваючи червоними, що з дня в день згадували прання, турецькими шароварами, подався до катера. Тоді рука у Боба Аскарида різко, наче крило птаха, що робить круте піке, врізала у горлянку Абрахама Лі. Потім він узяв дівчинку і повів її за руку до того дяді.

– Уйобок, ублюдок йобаний, вони ж заїбуть її до смерті! Розумієш ти, напівкитайська мавпо?!

Аскарид знову повернувся, зробив різкий рух, знову наче крилом звалив Абрахама Лі, котрий встигнув зіп’ятися на ноги.

– Ето я понімай… Ето здорово…

– Скажи своїм, щоб підняли цього придурка і віднесли в каюту.

– Ето я понімай…

Словом, у шестирічному віці Рита була позбавлена незайманості. Так що у добрі очі вона вже не вірила. Правда, капітан, чи шкіпер залишився без залупи, яку разом з блювотинням виплюнула Рита. Потім їх підібрало торгове судно. У них була не просто задача вижити – хто побував у такій ситуації, добре мене зрозуміє. І ось так, якимось робом вони потрапили до Амстердама. Саме слово «Амстердам» ні в кого аж ніяк не асоціювалося з Африкою. Світ, затиснутий маленькими чепурними квадратиками будинків, флегматичні люди, відчуття, що ти потрапив у велетенський акваріум, залитий желатином… а на вулицях, як не дивно, мало євреїв. А саме на них-то і розраховували Боб і Абрахам. Тиждень пошуку нічого не дав: лише колота рана, вибиті зуби і дешева наркота. А потім Риту відправили на панель для любителів педофілії і всіляких там штучок. Так вони проіснували три місяці, й одного ранку Абрахам Лі сказав:

– Треба щось вирішувати.

І сам за себе відповів:

– Я знаю, що робити.

Але було запізно – Рита висипала діаманти в унітаз.

І навіть на це Абрахам сказав:

– Я знаю, що робити, – дівчаток він розумів, і вони тягнулися до нього, як телята до вимені.

Вона приходила і приносила завжди айстри, гроші також. За квіти її шмагали, але вона продовжувала робити те саме. Абрахам Лі відшукав собі місце у гей-клубі. От саме після цього він і казав:

– Я знаю, блядь, що робити, двожопі крокодили.

Потім він зізнався:

– Але все було даремно, значить, з програшем. З цього нічого б не вийшло. Вийшло б, як із діамантами. Тож він кинув сірника навмання, а він візьми і стань на попа. Тоді він взяв її за руку і повів, так повів, що його тягла немислима сила, а груди розпирало, ох, як розпирало. Вони зайшли до кав’ярні і там зустріли шоколадно-молочного, як коктейль, метиса на прізвисько Ізраїль Бек. Привселюдно він цілував свій перст і хрестився мало не на кожного. Він запустив у свою густу чуприну п’ятірню, пошукав щось там.

– …так, просрався, як кінчив на бабі, такий от кайф, старий, – вловили вони рештки розмови.

Якусь підозру викликала ця розмова, вірніше, зацікавленість цим юродивим із жорсткою сірою шевелюрою, що в кабачку розвішував локшину на вуха тридцяти роззявам. Видно, що птиця ця – цабе невелике, але цабе. Чолов’яга був здоровенний, як діжа, але рухався легко, жести його були граційні і витончені, як у гомосексуаліста. У Абрахама Лі навіть у штанях піднялося. Він підсунув стільця ближче і сказав:

– Брате, нам є про що з тобою поговорити. Дуже щось важливе.

Ізраїль розвернув свою товсту сраку до зачарованих слухачів і відповів:

– Я завжди готовий поговорити з братом.

І ось їх стало четверо.

Ізраїль Бек займався тим, що заманював рейтирш-жінок у квартири, роздягав, ґвалтував, вигрібав усі коштовності і мобільники, і коли він йшов вулицями Амстердама, то дзвенів, як тисяча вуликів. Попервах це давало якийсь прибуток. Абрахам Лі зайнявся іншим бізнесом: він торгував неіснуючими АНами; коли діло доходило до контракту, він лускав себе по лобі і говорив: мовляв, забув кредитку вдома, тож чи не могли б ви під заставу дати триста-п’ятсот євро. Це спрацьовувало миттєво. Бездоганний одяг, вишукані манери, ексклюзивна краватка, сотовий у золоті чи то платині і всіляке таке. Але нікому в голову не приходило, що цей симпатяга телефонує своєму татусеві-мільйонеру не з власного сотового, а з офісного телефону компанії. І ось так нитка до нитки – голому сорочка. І от потрошителю кошлатих гаманців, Ізраїлю Беку, прийшов гаплик – він натрапив на німфоманку. На якомусь качку її пристрасне серце не витримало.