– Будемо тікати, інакше ми не знайдемо Грей.

Рита відмахнулася рукою, як від набридливої сонячної тіні. І все продовжувалося далі. По колу, по колу, по колу, по колу там, звідки немає початку і вороття, а є одна досконалість смерті. Ніхто зараз нікому не заважав і не був потрібним. Нікому не було ніякого задоволення робити добре одне одному. Тільки не вистачало комусь могутньому, як Тінь, сказати: «Убий!», і ми, не вагаючись, повбивали б одне одного. Ми втратили віру, віру у все, що рухалося, у все те, що, гарне, чекало нас попереду, все, що приводило наші нікчемні механізмики у життєздатні фігури нашого з нею людського карнавалу. Її сумні котячі – ні, кошенячі – очі оберталися до мене, наче хотіли щось сказати, а потім голова падала на плече, і Рита тихо-тихо плакала. Маленькі дракончики в жалобі жалили надокучливих мух, що витали навколо хатини, лизали її руки язиками, але вона лишалася до всього байдужою. Я потопив себе в роботі, а вона стала пропадати в шинках, де п’яні динозаври за порцію хрум-хруму могли відтрахати по повній програмі. Любов з’єднала нас, а зараз вона пропала разом з маленьким теплим клубочком Грей.

А над Панагією зашастали дракони. Вони обсмалювали оранжевими язиками полум’я стіни піраміди, комусь грозилися, а потім летіли собі далі. Зараз я стовідсотково знав, що Грей жива і вона у драконів разом з Мусієм. Рита повз вуха пропустила цю новину, продовжуючи мляво возити ганчіркою по столу. Мене більше нічого не тримало. Я подався до Кау-Кау і попросив у нього упряж для подорожі. Він глянув на мене своїми сором’язливими волошковими очима і сказав філософськи:

– Таємниця.

Як мандрівника підтримував вітер допомоги у спину, так і я відчув Ритине дихання, воно проходило крізь мене, як сталь крізь шовк, і до мене повернувся сум, і сльози самотності і скорботи полилися з моїх очей. Десь за десять кілометрів до океану, коли я почув його ревіння, я відпустив тварин назад, побоюючись помсти їхніх сородичів.

Океан крутило мідною тарілкою. Гудів у скелях вітер, і дурні іхтіозаври били крилами. Я йшов по запаху, але поки що, окрім гнилісного духу океану, мій ніс не чув нічого. Від фіолетового мороку, паркого повітря, нестачі кисню я взагалі вибився із сил. І я втратив свідомість, відчуваючи, що перед цим надзюрив у штани. Коли я прокинувся від дикого реготу і ядучого смороду, то зрозумів, у чиїй компанії я опинився. Вони тицяли у мене своїми ратицями і реготали:

– Диви, живий, ги-ги-ги… А ми думали, не прийдеш…

– До твого чорного двоногого ми хотіли дістатися, але він заховався так глибоко, що його ніяка сила не видряпає. Твій брат у нас. І дуже задоволений. Збудував халабуду і щось там варить… Хто вас зрозуміє…

У Панагії почалася громадянська війна. Динозаври колупали брук, ламали дерева, вибивали вікна; озброювався хто чим міг: вилами, кремневими гвинтівками, справжньою зброєю динозаврів, нашою новітньою, склепаною нами з Мусієм. Ізраїль Бек пристав до опозиції й очолив її. Зібравши усіх докупи, він повів на штурм піраміди Тахо. Їх в одну мить змело шквальним вогнем. Атака була повторена. Динозаври, затято волаючи: «Свобода!», лізли на верхівку піраміди. Бій тривав до ранку, вкривши підніжжя піраміди незчисленними трупами. Живі від утоми падали і засинали прямо на місці бою. Але за три години все повторилося. Цього разу повстанцям вдалося підірвати шматок піраміди, і туди хлинула хвиля динозаврів, що її зупинити не міг ніякий вогонь. Тоді Абрахам Лі застосував артилерію, яку тримав до кінця. Купи розірваного м’яса, руки, ноги, тулуби, що ще вібрували, посипалися з крихтами піраміди на землю. Вереск, крики, дим і вогонь. Але хвиля не зупинялася. Хтось підкинув їм наші бомби, які рознесли повністю лівий бік піраміди, й абрахамівці відійшли, відстрілюючись отруйними стрілами, вглиб, заваливши прохід трупами, меблями, статуями і різним мотлохом. Кулемет Ізраїля Бека не втихав ані на хвилину. Двоє його ординарців уже загинули, але підійшли нові. Ставало зрозумілим, що відступати буде нікуди і ніхто не відступить. Народ усе прибував і прибував. І йшов просто голіруч на цитадель. У дію йшли вила, зуби, кігті, вогнепальна зброя і зброя динозаврів, заряджена отруйними комахами. Не затихав кулемет Шоша у Ізраїля Бека. В одній із печер він відшукав цілих три ящики патронів. Уся зелень навколо піраміди була червона. Динозаври по груди ходили в крові, наче у червоній річці. Ворогові не давали передихнути ані на хвилину. Динозаври з фанатизмом ішли на смерть, аби дістати жерця і чорного, щоб у них було багато хрум-хруму. Вал накочував за валом. Гухкали з піраміди гармати, і снаряди лягали рівно, але майже усі не в ціль. Стрілки вони були нікудишні. Абрахам Лі явно програвав у людях, але не в позиції. Але він знав, що надовго цього не вистачить, і подумував, як викрутитися з цієї ситуації.

Про революцію ми дізналися на третій день. Драконів довго вмовляти не довелося. Ми з Мусієм завантажили кошики з гранатами завбільшки з великий біб, почепилися самі на Капу, молодого і найзавзятішого дракона, і полетіли в глиб Панагії. Піраміда до половини плавала в озері крові. Ізраїль Боб навіть змайстрував плоти. І вал за валом ішли динозаври. Я не думав про Риту і Грей. Мені самому мізки затягнуло червоним. Насамперед ми сипонули нашого граду на самісіньку верхівку піраміди. В лічені секунди вона перетворилася на порох. Як нарив, що лопнув, а в ньому копошилися живі істоти. Мусій закрив очі й жбурнув туди ще жменю. Фонтан крові обдав пузо динозаврові, і той лише радісно гигикнув. Ми бомбардували їх дві години, доки від піраміди не лишилася чорна діра. Решта урядовців сховалася у підземеллях і викинула білий прапор. Першими витягли Абрахама Лі, Боба Аскарида, Кау-Кау із сором’язливо опущеними, але наляканими очима. Сановникам доводилося тримати голови в руках, бо їхня обслуга перейшла в опозицію. У кого голова не витримувала, то шия ламалася, як сірник. Я шукав Риту і Грей. Але жодної не міг знайти. Хіба що перерити гори трупів, і то ніякої втіхи і наслідків. Усе закінчилося. Хтось затягнув «Героїчну» Бетховена. Хтось додумався навіть затягнути «Інтернаціонал», але, на диво, на нього всі зашикали. У кого першого прокинулася свідомість – у людини чи у динозавра?

Риту я знайшов напівживу в калюжі крові, де плавали мізки бронтозаврів. Я легенько взяв її на руки і пішов шукати знахаря, котрий займався рихтуванням своїх соплемінників.

– Черга, – різко прошипів він, за що отримав під гузно, а для більшого остраху я гранатою висадив у повітря десяток ялицевих дерев. Це його заспокоїло. Він завертів своїм гузном, покривлявся, оглянув швидким оком, хряснув якоюсь кісткою і ткнув мені жмут трави.

– Тричі на день. Не більше. – І став приймати далі поранених.

Перед цим я знайшов каучукового дубця і подався до гурту сановників, що їх оточило коло саламандр. Звідти я витягнув Абрахама Лі і став гамселити що було духу дубцем, доки він не захарчав і не втратив свідомість. Коли його привели до пам’яті, я повторив процедуру. І так тричі. Він уже не просився, а благально вилуплював свої зеньки.

– Дівчинка у хуралів. Вони з неї знімуть тінь… – сказав і вирубився навіки, як видавалося.

Кау-Кау зараз називався ТОЙ, ЩО ДАРУЄ ЖИТТЯ.

Розділ дванадцятий

Хурали

Хурали – це дике нецивілізоване бидло, яке харчувалося трупами своїх ворогів. Іншого вони не визнавали. Чим вони ще займалися, щоб далеко не ходити, – практикували магію. Рухалися вони на трьох кінцівках, бо четверта була маленькою і нагадувала культю. Хурали мали гострі, як індуські шаблі, зуби, дикий норов, довгу шерсть, що волочилася разом з членами (вони були гермафродитами). Мали високий інтелект, охотилися зграями, і їх побоювалися навіть дракони. При своєму зрості метр сімдесят вони могли організуватися і напасти на найкривавішого динозавра. Зняти тінь – це зняти шкіру, висушити і з’їсти. А потім в екстазі молитися своєму ідолу цілих три тижні, помираючи від виснаження. Першими вони помітили нас. Хурали сиділи колом і медитували над Грей. Блиснуло ікло. І дракон з розпореним пузом поволочив тельбухи землею. У центрі кола лежала дитина, і стріляти не було ніякої можливості. Дракони відгонили їх вогнем, даючи змогу мені пробратися до них. Кілька хуралів зайнялися вогнем і несамовито верещали, чим зіпсували магічне коло. Я увірвався досередини і став розкидати гранати, а дракони хапали їх кігтями і нанизували, як шашлик, на тисові дерева. Від гранат їх рвало в клоччя, але набої закінчувалися, а хурали і не думали відступати. Однією рукою я тримав дитину, другою розкидав бомби, що клали їх по цілому десятку. Нарешті дракон підхопив мене, і ми піднялися високо над Панагією, що спливала кров’ю і димом.