А тим часом у Панагії розпочався розбій і пограбування. Грабували і їли падаль у надії, що там віднайдеться хоч якась крихта вакцини. Саламандри ловили і розстрілювали мародерів. Незадоволення жерцем і новим королем росло серед люду. Раніше доволі безтолкові і безпечні динозаври ставали лютими і непримиренними. За тиждень вдалося подавити три десятки бунтів. Кау-Кау говорив, що це лише початок. Абрахаму Лі світить те, що і Біг Коку, якщо він не дасть драла разом зі своїми падальщиками. Але нікому не хотілося покидати нагріте місце. Тим паче Тахо, Ізраїлю Беку, Абрахаму Лі. Золота жила під носом. А у народі зрів бунт громадянської непокори. Скрізь висіли плакати з мученицьким обличчям Біг Кока. Величезні демонстрації потягнулися від одного краю Панагії до іншого. Коли пустили сльозогінний газ, демонстранти лише попадали від реготу, сприйнявши його ще за один із видів задоволення. Колони рушили за колонами до верхівки піраміди, звідки їх поливали спеціальною смолою, від котрої динозаври впадали у сплячку. Абрахам Лі не на жарт зацікавився розробкою ядерної бомби. Тут-то і ми знадобилися з Мусієм. З великою помпою нас доставили в королівський палац Абрахама Лі. Ми заявили йому, що можемо хіба що склепати дитячий поїзд. О, це ідея! – заверещав Мусій як заядлий мультимедійник. Абрахам Лі вилупив на нього свої лаком відблискуючі очі.

Спочатку у нас виникла ідея склепати супермонстра: замовили купу платини, золота, дерева, нам понаганяли робітників, які ледарювали, а якщо справді, то нічого не робили, і нам довелося їх розігнати. Тоді я згадав систему поїзда «Прибуття царської родини». Швидко зліпили проектор, зняли на плівку мастодонта і при першій же демонстрації спроектували відображення на небі. Повсиралися зі страху навіть дракони на березі – такого здоровенного монстра від віків ніхто не бачив. Мастодонт попався злючий, а в сто разів збільшений він видався взагалі чудиськом невиданим. Але троянського коня довелося доробляти. Це зайняло цілий рік. Рита встигла народити дівчинку із зеленими величезними очиськами, ми її назвали Грей. На іноземний манір. У панянок свої примхи, а Рита, на додачу, іноземка, якщо ви, шановні, не забули. Тільки я пам’ятав ще осінній земний дощ, коли почалася ця історія. Тоді стояли дерева по коліна у воді… Ет…

Монстра викотили на площу столиці Панагії. Коли увімкнули, він заіржав, наче кінь, захвицався, наче віслюк, і заспівав арію з «Травіати», закінчивши поемою Маяковського «Облако в штанах». Від самих слів дами падали в істерику, чоловіки ховалися з малечею по схронах, а дерев’яний мастодонт походжав країною, топчучи все живе і неживе. Зіпсував усе дощ. Монстр був з дерева, а дощі тут лили тижнями. Він і промок до останньої дошки. Хтось врубив рубильник, і з троянського монстра посипалися іскри, пішов чорний дим і шугонуло полум’я. А на додачу монстр вибухнув, поховавши під собою чверть столичного люду. Абрахам Лі верещав від задоволення. Ось вам, каже, і бомба. Робіть потужні бомби. Ми їм покажемо, як воюють наші. Тахо, як жрець, схиляючись до людських цінностей, заборонив виготовлення зброї масового знищення.

– Ти хто, блядь, такий, – сказав йому Абрахам Лі. – Я король, а ти сраний піп. То йди кури фіміам, а не лізь носом у чужу дірку в сраці.

У країні знову запахло громадянською війною.

Перша ракета «Сини Панагії» вибухнула на старті, поховавши під собою чималенько робітників, але ніхто на це не зважав. Друга, вже з пілотами на борту, вибухнула в ста метрах від землі красивим фонтаном, феєрверком різноколірних вогнів, під аплодисменти динозаврячої знаті: вони гадали, що так воно і треба. Третя ракета зовсім не повернулася, і тоді Абрахам Лі обмежився військовими ракетами «Земля – Земля». Перш за все він зрівняв із землею кілька укріплень саламандр, показав Тахо, хто є хто, і на недовгий час замовк. Тахо не був дурнем. Він підсилав шпигунів, яких відразу ж лапали металошукачі, розроблені Мусієм. Їх з ганьбою відправляли назад. Це бісило Абрахама Лі, і він вішав їх на флагштоках своїх релігійних прапорів, де був зображений лев з розкритою пащею. Мені кортіло нагадати про Спасителя, але порахував це за богохульство або метання перлів перед свинями. Хоча я відчував себе не меншим хрюнділем. Я молив Бога, щоб це божевілля скінчилося. І надумав звернутися до драконів, які обіцяли підтримку. Але шпигуни донесли, і Риту з маленькою Грей відібрали у мене, а мене і Мусія посадили на цепи. Ми сиділи, завалені паперами, кресленнями, напівготовими деталями. Варта стояла біля нас у три кола. Я тужив за Ритою і Грей, кляв свою долю невдахи і клепав нові військові проекти. Щоб веселіше нам працювалося, нас посадили на хліб та воду. Добре, що не вставляли клепки кийками. До цього не доходило. Але ми переглянулися з Мусієм і замовили цілу гору аміачної селітри. Абрахам Лі купився на це, не знаючи навіть, що це за штука. Коли злетіла у повітря більша частина його храму від дріб’язкових пари кульок вибухівки, Абрахам Лі дременув зі свитою на острови, щоб пересидіти, але вчасно схаменувся, повернувся назад і попросив пробачення за своє свинське поводження з нами. Він стояв і горлопанив через голови цілої роти солдат. Ми не погодилися ні на які умови і сказали, що вибухівки у нас досить, щоб знести всю Панагію. Ми бажаємо працювати на волі і жити поближче до драконів.

– Фі, вони ж смердять, – сказав на це філософськи Кау-Кау.

Тоді Абрахам Лі сказав, що не відпустить ані Рити, ані Грей. Мені наплювати вже на все, я просто підірву Панагію і покладу цьому божевіллю кінець. Йому таки вдалося мене злапати вночі, а Мусій зник, прихопивши добрячий кошик аміачної селітри, електродів і всілякого причандалля. Я знав, що він подався до драконів і мене не полишить у біді. Хоча хто його знає? Мені таки дали волю, а Ізраїль Бек давно перестав облизуватися на мою Риту; принцеса тримала його під каблуком. Боба Аскарида зараз займала лише війна. Він марив нею до білої гарячки. Більше, ніж мастурбацією і запиханням дрючка в задній прохід. Я майстрував такі-сякі самостріли, абрахамівці виловлювали шпигів і вішали вдень на мурі, й обидві команди з реготом управлялися по мертвяках у стрільбі. Потім затишшя. Настало перемир’я. Мусій не з’явився, а на мене упав знову гриз Зеленої Квітки. Всі бажали на той бік прихопити щонайбільше скарбу. Тепер я з динозаврами-ученими засів за папери і чорнило. Динозаври не знали нічого, так само як і я, і ловили роздвоєним язиком велетенських мух, таким робом полуднуючи. У мене знову настали чисті дні. Ентузіазм зруйнує планету. Дайте тільки стимул. Рита і Грей були моїм життям. Але одного дня…

Але одного дня, як у всіх паскудних романах, я прийшов і застав Риту в сльозах. Грей пропала. Абрахам Лі божився, всі клялися, що до цього вони не причетні. Налаштували в погоню хортів-динозаврів, тих же троодонів, цілу зграю. Кмітливих, хитрих і підступних. Вони перерізали ледь не всю Панагію, але малу так і не знайшли. Я впав у дику депресію, дивився годинами, як сідає сонце за Панагією, як голубіє роса на світанку, падав, втрачаючи свідомість від прямовисного сонця, до солі, до крихти розжовував зуби, але так і не міг вийти з цього дикого ступору. Руки механічно робили проекти, з них – механічні брякала, що несли смерть і розруху. Рита замкнулася в собі, як змикаються кола свинцевих листопадових вод. До неї не можна було підступитися. І чим далі, тим гірше. Наші сили і наше кохання танули, як тоне голка, упущена у воду, а великі незграбні пальці намагаються її підхопити у склянці чистої води. Я, чесно кажучи, сам бачив Риту як крізь туман. Ми спали в різних кутках, їли кожен зі свого посуду; ми забували вітатися, а ходили по Панагії двома маніяками, під веселе гигикання динозаврів. Хлопчаки обкидали нас баговинням, тухлими яйцями, господині плювали, а ми мовчки тягли своє горе, хто куди міг. Нарешті я сказав: