– Ні, жирний, ти віддаси нам наші алмази. Нам не потрібна чиясь фантазія, що нехай колись у майбутньому принесе нам мільйони доларів. Віддай те, що ти взяв у мене.

Джім Урлкок перевернувся на один бік, витяг з маленької кишені слоїка, витрусив кілька дрібненьких пігулок і поклав їх на білого язика.

– Нітрогліцерин, – сказав він.

Потім він встав і пройшовся вздовж освітленої карти:

– Коли я приїхав у Нігерію, то мені було менше, ніж вам зараз, і я був випускником Кембриджа, і прибув сюди з католицькою місією. І що ж трапилося? Я вірив, що можу допомогти вам, чорнопикі. Але природа – не така дурна штука. Бог дійсно створив одних такими, а інших такими. У цьому його велич і таємниця. Однак до того часу я вже відійшов від Бога і від вас, чорнопикі. Ви ніколи не вміли думати. Ви і просрали свій континент…

Боб непорушно стояв і дивився на Джіма; потім витягнув мачете й ударив об підлогу. Джім на це лише усміхнувся, розвів руками. Тихий спочатку, а потім нищівний крик військової сирени перекрив тишу, вовтузню у джунглях і завис над сивими пагорбами. Ці крики і ці погуки, наче дикі сови у ночі, наче провіщення, давно відомі в Африці двадцятого століття. Боб вигнув соломинку свого рота і підійшов до вікна, нібито намагаючись у чомусь пересвідчитися, і відхилив жалюзі: африканська ніч чорним сукровичним згустком самотніх вогнів відповзала до савани. Акуратні будиночки єлизаветинської епохи стояли в синьо-зеленому тумані. Це було б до чарівності дивним, аби Боб народився в Європі. Але зараз він побачив жінок. Його жінок, із широкими вилицями, жовтими обличчями, тугими животами, із смолянистими зірками очей, тугими ногами, що плавно переходили у вузький таз. Він ковтнув липку слину. Ще раз провів мачете по підлозі, показуючи, що нічого не змінилося. І Джім дійсно зрозумів, що це кінець: він сподівався на інтелект, на це останнє, на що можна спиратися

в джунглях.

– Срані людоїди, – прошипів він крізь зуби.

І тут почулося сопіння, й у повітрі запахло чимось таким, що викликає спокій і навертає на очі сльози. Мішок за спиною Абрахама Лі заворушився, краї його розсунулися, і на світ з’явилося двійко блискучих оченят, потім десять рожевих нігтиків, що міцно уп’ялися в краї. Чорноволоса голівка завертілася, шукаючи щось кімнатою, і нарешті зупинилася на Бобові, що стояв з витягнутою рукою, тримаючи синьої сталі мачете. І голівка з темними оченятами радісно засміялася, ну, десь так виходило. А Боб стояв і дивився то на вулицю, що якось підозріло шелестіла, то на Джіма, що перебирав жовтими пальцями слоїка з ліками.

– Забирайте і котіться до дідька в зуби! – Він помовчав і, наче подумавши, сказав: – Так, забирайтеся саме до дідька в зуби!

Він відкрив сейф і викинув на стіл дві великі коробки. Боб швидко перетнув кімнату, схожий на привида в сизому безликому ранку, ухопив коробки, наказуючи вільною рукою підійти Абрахаму Лі і двом китаянкам, що стояли біля дверей, – і передав коробки їм. Трохи повагавшись, і сам рушив до проходу, навіть не оглядаючись, навіть не думаючи, що куля сорок п’ятого калібру вивалить йому нутрощі. Ні, він цього не боявся, бо на батьківщині він був героєм, а зараз відчував себе засранцем, що майже ідентичне.

Десять пар розкосих очей на жовтих обличчях слідкували за дорогою. Вони, якщо відверто сказати, обрали не зовсім хороші часи, коли Африка і без того аж кишіла етнічними чистками, тож саме зараз вони потрапили на черговий бандюганський дерибан. Боб знав своє діло круто. Річка виглядала великим чорним жирним згустком, мов закипіла кров проти сонця. Звідси вона більше нагадувала жабу. Коли зачервоніла річка, всі відразу зрозуміли, що підпалили бунгало. А Боб і Амбруозі Сінонга продовжували іти собі далі під охороною невтомних китайських очей. Боб знав напевне, що свого доб’ється, хоч вирви гланди, й таке інше. Ні, він не був таємницею, він був створений в її теплих лабіринтах, повних людського калу та сечі. З ним Рита все життя жила і була переконана – у цьому їхня спорідненість.

У повітрі стояв неймовірно густий запах магнолій. Повітря повільно загойдувало, заколисувало чотирьох втікачів. Маленька Рита намагалася вибратися на поверхню, а злюща жовтопика і косоока жінка запихала її назад. Рита лише бачила, як на дорогу падають, піднімаючи багряну пилюку, люди, а над саваною і джунглями лунає ревіння немолодого горластого чоловіка з незрозумілою говіркою. Дика країна ніяк не бажала розбиратися зі своїм людоїдським минулим, а тому доповнила до всього ще кілька тисяч автоматів Калашникова і задрипані АНи з вичовганими червоними зірками на крилах. Потім, протягом дуже короткого часу, прогумована полотнина розсунулася навпіл, і Рита виставила свою цікаву пицю з яшмовими, як у породистих котів, очима. Вона подивилася на трупи, на мертву китаянку, що бовталася у брунатній багнюці, – півдовбні знесло, як годиться. Дівчинка повела поглядом і сказала, ткнувши пальчиком:

– Мямям! Мямя! Мямя!

Залишки спецохорони попадали з реготу. Але Боб відразу застрелив двох, наказав побілувати і розвісити на деревах, нехай шукають повстанців або комуністів. Затим вони рушили в дорогу. Абрахам Лі усміхнувся і взяв Риту на руки. Так їй сподобалося набагато більше. І дівчинка потягнула за вухо дядю.

Охорона, особливо вночі, хильнувши місцевої сивухи на опіатах, тихенько і чемненько запитувала:

– Пішли порозважаємося?

Або таке:

– Не підарюга ти часом, голубе сизокрилий?

Четвертого попутника, якщо не рахувати двох уцілілих китаянок, вони підібрали у савані, на водопої, де пили і сцяли зебри, срали слони, дрочили мавпи, чим близько нагадували комунарське вудстокське братство. Звали його Слим. Він стояв під деревом і плакав. Виявилося, у нього рак простати. Але він єдиний, хто знав кожну дірку в цій клятущій розпеченій сковорідці. Абрахам Лі чемно ділився морфіном, ну, звісно, за мінет. Користь повинна бути взаємна. Так їм жилося, доки не впала спека. Зникли вода і їжа. Слим пропонував іти в інший бік. Майже ніхто його не підтримував, хоча нікого особливо і не було. Савана закінчилася; починалися джунглі, але їм поки що передували мочарі. Сморід сірчаного газу стояв такий густий, що комару, а не лише птасі проскочити тут неможливо. В один із днів недорахувалися китаянки. Її було вбито. Кров розлито у фляги, а м’ясо ретельно розфасоване, хрящик до хрящика. І вони ввійшли на тяжку землю Бокаси. Бобу було нерадісно з цього факту, Бокасу він знав особисто, але навряд чи підтримував його гедоністичні звички…

Здавалося, у Боба не було пам’яті. Проте очі у нього – круглі котячі очі, чорні і далекі, як перегін від одного полустанка до іншого, наповнювалися маслом – чорна діжа, бездонна, як саме пекло. Такі були у нього очі. Молодість у пам’яті не зарахована: треба рвати штани, давати дьору, як ніде ще, – навіжений Бокаса, імператор Чорного континенту, наказав прийти дітям на випускний вечір у вишуканому дорогому вбранні. Дітей, що не з’явилися на свято у дорогих строях, на подвір’ї пороздягали, а потім металевими прутами розвалювали голови. Це при тому, що країна підчищала паразитів, варила опаришів, де тільки прийдеться; а ті, у свою чергу, обгризали людей. Такий-от взаємообіг, нескінченний колообіг життєвого буття, за котрий ніхто ніяк не бажав відповідати.

На одній утчі хтось бряцнув отруту диктатору у фужер. За що був моментально обезголовлений. А диктатор продовжував шествувати. Під вереск на кухні різали трупи, запопадливо відрубували органи, рештки скидалися у деревний отвір, а тиран у повній задумі жував, вибираючи найніжніші жіночі пальчики: з бабами півбіди, а от як із дітьми?

Йому, Бобу Аскариду, поталанило більше, ніж його побратимам. У незмінних зелених окулярах, з піхвами для широкого леза ножа, який він носив із собою між лопатками, він став справжнісінькою тінню Бокаси. Йому навіть дозволялося бути дегустатором. Мало того, Аскарид Боб придумав новий рецепт, що сподобався Бокасі: з різними духмяними приправами, спеціями, афродизіаками. По суті, Бокаса був добродушним французьким клоуном. З нього був добрий моряк, але ще ліпший інтриган. Бокаса, як і належить людожерові, був людиною хитрою і пронозливою, як тварина. Природний розум диктатора відмітав усе, що він вважав зайвим. Гедоністичні нахили диктатора призводили до естетських вчинків. Чудового серпневого дня, коли бриніла вся природа, він надумав запустити брасом команду плавців по сірчаній кислоті: хто доплив, той і переможець. Чарлз Буковскі описав в одному оповіданні, що, просравши військовий бюджет, він наказав зображати літаки обідраним воякам. Які там буряки, які там алмази!