Абрахам Лі, Боб Аскарид і китаянка розвели-таки цілий мілітарний бізнес. На кінці острова лежали великі озера нафти. Але була лише одна заковика – як перебратися у свій світ і повернутися у цей з немалими баришами.

Розділ третій

Король

Знать острова виділялася пишнотою свого одягу, хоча казна була давно порожня, а армія разом із жебраками просила милостиню у велелюдних місцях. Усе вижебрачене старші офіцери відбирали, і гроші йшли на нужди королівської свити. Тож по прибутті нежданих гостей їм влаштували велику учту. Попереду йшла королева – безхвоста, руда, як лисиця, із загнутими донизу кутиками уст. Праворуч і ліворуч йшли чорненькі дівчатка. Оскільки королева була холоднокровною динозаврихою, то дівчатка зігрівали її своїм теплом, що випромінювалося в радіусі ста метрів. Король плівся позаду – буркотливий і реготун, бо міг сміятися навіть із сірникової коробки. За ним дріботіли пажі, а все це сталевим кільцем оторочувала охорона у досить неохайній формі. Гостей теж взяли у кільце, і найогидніша з фрейлін показувала мовчки, без коментарів, пальчиком. Говорили: «Ось де, ось там, ось тут мало бути…»

Між боротьбою інтересів прилипла справжня війна. Абрахам Лі експатріював нафтові озера, тільки динозаври не знали, що з ними робити. Нафту пробували пити, але велика кількість динозаврів склеїла ласти. Абрахам Лі мав на своєму (вже) острові велику кількість хруму. Але на цьому острові не було металу, ані якого там причандалля. Проте на тому кінці озера малося багато залізної руди, платини, золота і всіляких там коштовностей. Ось на цей хрум Лі і вимінював мідь, золото і платину. Коксу і вугілля тут було вдосталь. Спочатку виріс маленький, як залізнична будка, будиночок, а через рік до неба тягнулися хмарочоси, фортечні стіни, а сам Абрахам Лі потопав у розкоші, давно забувши, що був проповідником. Його провідником по життю були гроші. Ну, нам це було відомо із самісінького початку.

Ізраїль Бек щось задумав. Хода у нього зробилася важкою, а очі – налиті кров’ю, як у інсультика. Мені і Риті це не сподобалося, вірніше, нам не сподобалося те, що замислив Ізраїль, і те, що ми про це нічогісінько не знали. Потім він подався на сусідній острів, де переважно вешталися волоцюги, п’яниці і проститутки. Але він попав на острові у досить неприємну ситуацію, що ледь не помер. Ізраїль Бек їхав на острів з однією метою – склепати одну-дві бригади башибузуків, скинути задрипаного короля, заручитися підтримкою у короля маленького острова, а скопом Абрахама Лі, що задовбав усіх у печінку.

Рита дивилася на рожевий захід. Їй подобався цей маленький острівок з нікчемним монархом, і вона на черепасі перепливала на цей клаптик землі, завалений іржавими машинами, кістками травоїдних, купами сміття, де понаривали собі нори для нічліжок мешканці острова 2. Але першим, хто прокинувся в бурштинових відблисках обсидіану, був мер-невдаха. Цього разу йому таки поталанило, бо з вікна він побачив справжню оголену красуню, від якої йшло тепло. Мер трохи зазівався, глянувши на себе в дзеркало, – він мав ніс з полтавську картоплину, сірі вирячені очі і слину на губах. Ось тут-то він і побачив дивовижну ватагу людей, чимось схожих на нього і неподібних до динозаврів. І сказав: «Угу! У нас, видно, великі гості. До нас привалило щастя, жінко, ану готуй найкращі наїдки і питво!» Але за хвилину він передумав, бо з-за обсидіанової скелі вигулькнула орава чотириногих динозаврів з голеними головами, а попереду, ну, таки трохи збоку, стояв Боб Аскарид. Рита якраз виходила з води, і мер замахав їй руками. Та лише посміхнулася і пішла уздовж берега, де стояли напівпорожні супермаркети із зіпсованим хрум-хрумом. Але Аскарида не цікавили порожні фаст-фуди, забиті тліючими трупами, що їх рвали тиранозаври. Його цікавила невеличка фортечка біля самого океану. Трохи осторонь сиділа Рита, втиснувши підборіддя в коліна. Потім вона повернула голову, стрімголов кинулася тікати уздовж берега і додумалася сховатися за обсидіанову скелю. Ізраїль Бек вискочив з оравою блохоносців і перетяв горлянку відразу двом. Цього Аскарид не очікував. Він випустив наперед арбалетників, і вони повалили чи не з половину блохоносців Ізраїля Бека. Тут і почалася різанина. Ізраїль брав по троє, а то й по четверо супротивників. Аскарид орудував своїм мачете так, що на крок до нього годі було підступитися. Кров фуркала фонтанами, над островом стояло ревище, а король, королева, субтильна принцеса сиділи на валізах. І тут у гру вступив Абрахам Лі. Як теплий добрий чорношкірий самаритянин. М’який, теплий і поважний. Одним порухом руки він зупинив бійню. Він запропонував ґешефт: оскільки йому цей хрум-хрум до сраки, він може поділитися з островом 1 по бартеру, якщо це так кого влаштовує, інакше ми продовжимо лити безневинну кров. Тут чотириногі динозаври витягнули велетенську катапульту, куди заряджалося по чотири камені щонайменше, і пустили одну четверть острова на дно океану.

Динозаври задумалися. Нарешті найстаріші зробили висновок, що Абрахам Лі, хоч і не динозавр, але досить поважна і статечна людина. Пішло все по бартеру. Нафту, мате на хрум-хрум і п’ять капсул від імунодефіциту, що теж було липою. Для чого масні гидкі калюжі і металобрухт були потрібні людям, їх не стосувалося.

О цій порі 20013 року на суперконтинент, зелений, як аптечний спиртовий розчин, під назвою Панагія, на берег зійшов чоловічок, поставив твердо срібну валізку, а вже потім обітер спітнілу лисину. Рундучок цей був прикований до руки, як у гангстерських бойовиках, і невідомий готовий був скоріше лишитися руки, аніж саквояжика, бо ціль та мета втрачали для нього сенс. Звали людину Люмінал Капусняк. Він з’явиться в нашій історії в самому кінці, так що можна вірно сказати: ми бачимо його вперше і востаннє. Перед ним врізався в океан цілий клин зелені. Задоволено мугикаючи, він усе повторював: «Он воно як… Он воно як… Он воно як…» Щось пролетіло у небі, і Люмінал Капусняк помахав поважно рукою. Він глянув на сталевий косяк мегаполіса, складеного зі стометрових будівель, і здивувався, що динозаври бувають менші і хитріші, ніж курчата. Взагалі там було багато невиданого звіра: і маленького, і великого. Люмінал спробував з ними заговорити людською мовою, але нічого не почув, окрім писку, але той писк був йому зрозумілий. І замовивши равлика-таксі, він покотив до першого-ліпшого бару вкинути у шлунок дві-три порції сімдесятиградусного пійла. Від чого щасливо потягнувся.

У Рити з’явилися прихильники і прихильниці. Вона, я і Ізраїль мали успіх у динозаврячому світі. Нас запрошували на гостини, частували хрум-хрумом. Риту негайно захотіли спарувати з принцом, подібним до зеленої жаби, з чоловічою головою, ластами і п’ятьма кінцівками. Але Рита сказала «фі». Їй подобався я, принаймні сподівався на це. Ми роздавали автографи, фотографувалися і фільмувалися. Ізраїль ходив надутий, як гагара з обрубаним вухом. Але плану свого не видавав, хоча в кожному кутку знали, що він замислював. «Щось недобре», – бурчали старезні динозаврихи і ховали від нього онуків. Словом, ми попали в аристократичну спільноту й отримали відразу по титулу динозавра 1, 2, 3 ступеня. А потім були бал і фуршет.

Над обсидіановим островом Абрахама Лі удень і вночі стояв чорний дим. Лі на цьому тлі виглядав зовсім білим чоловіком, настільки чорний дим був темний. Тріщали пилки, скрипіли каркаси, робочі стягували якісь незрозумілі предмети. Завозячи хрум-хрум на острів, прибульці або торговці привозили всілякі дрібнички – намисто, браслети, сукні. І все це мало бралося до уваги. Кинулися лише тоді, коли у місті почали з’являтися супермаркети Абрахама Лі, де продавали розкішні костюми, сукні, чудернацьку зброю. Помалу у моду серед молоді входила говірка Абрахама Лі. З цим боролися, проколюючи язики великими і грубими шпильками, але нічого не допомагало. Кільце людської цивілізації стискалося все вужче і вужче. Дівчата, у яких не було пухнастих хвостів, штучно собі прирощували; інші, навпаки, ампутували і походжали алеями, що тобі пава. У цьому блискучому, з польоту, нікелевому мегаполісі мешкали цивілізовані динозаври, десь до ста різновидів. Діти заможних динозаврів бавилися на повітряних скутерах, або їх ще називали металевими гойдалками. А за обсидіановим перевалом мешкали гіпи, що не мали шерсті, натягали на себе металеві крила і час від часу, коли хотілося пожерти смачненького, вони відправлялися у мегаполіс. У мегаполісі лише споживали хрум-хрум, були чемними і делікатними ханжами до чорноти. За окрему плату Абрахам Лі пообіцяв (ви ж мене знаєте) захистити бідних і нещасних динозаврів. Старого короля під веселі вигуки, під хрум-хрум віддали диким гіпам, що сиділи у клітці і тільки на те й чекали. Але короля вони не доїли, надто старим і смердючим було його м’ясо. Нам довелося дати драла. Всі тепер користувалися – від сірника до автомобіля – виробленим на заводах Абрахама Лі, щоб незабаром лишитися голими і босими.