Ви навіть не можете собі уявити, яким кумедним було це пташеня епіорніса! Від самого початку воно не відходило від мене ні на крок. Зазвичай воно стояло поруч і дивилося, як я ловлю рибу в лагуні; я ділився з ним усім, що виловлював. До того ж воно було розумником. На березі, у піску, зустрічались якісь огидні зелені бородавчасті штучки, схожі на мариновані корнішони; воно спробувало проковтнути одну з них, і йому стало зле. Більше пташа на них навіть не дивилося.

І воно росло. Зростало ледь не на очах. І позаяк я ніколи не був особливо товариським, його спокійна приязна натура цілком улаштовувала мене. Майже два роки ми були щасливі, як можна бути щасливим на такому острові. Знаючи, що в Доусона накопичується моя платня, я відкинув усі ділові турботи. Часом ми бачили вітрила, однак жодне судно не наблизилося до нашого острова. Я розважався тим, що прикрашав атол візерунками з морських їжаків і різних чудернацьких мушель, а вздовж берега виклав із каменю: «Острів Епіорніса» – дуже акуратно, великими літерами, як то роблять із кольорових камінчиків у нас на батьківщині, біля залізничних станцій. Окрім того, я розмістив на піску математичні обчислення й різні малюнки. Іноді я лежав і дивився, як ця пташка поважно походжає біля мене і все росте, росте. «Якщо мене коли-небудь заберуть звідси, – думав я, – цілком можна буде заробляти на життя, демонструючи мого птаха». Після першого линяння він став гарним – із чубчиком, блакитною борідкою і пишним зеленим пір’ям у хвості. А я ламав собі голову над питанням, має Доусон право претендувати на нього чи ні. Під час шторму або в період дощів ми затишно лежали в курені, побудованому із залишків каное, і я розповідав П’ятниці всілякі побрехеньки про своїх друзів на батьківщині. А після шторму ми вдвох обходили острів, перевіряючи, чи часом не викинуло хвилею чогось на берег. Словом – ідилія. Якби ще трішки тютюну, ну просто було б райське життя.

Але наприкінці другого року щось стало не гаразд у нашому маленькому раї. П’ятниця виріс тоді приблизно до чотирнадцяти футів заввишки; він мав велику широку голову, котра за формою нагадувала край кирки, і величезні брунатні очі з жовтим обідком, посаджені не по-курячому – по обидва боки, а, як у людей, близько одне до одного. Оперення в нього було красиве: не напівжалобне, як у всіляких страусів, а швидше, за кольором і фактурою, як у казуара. І ось він почав стовбурчити гребінець, побачивши мене, й величатися, проявляючи ознаки кепської вдачі.

А потім одного разу, коли рибний лов виявився досить невдалим, мій птах став ходити за мною з якимось дивним замисленим виглядом. Я гадав, що, можливо, він наївся морських огірків або ще чогось такого, – але ні, він просто показував мені своє невдоволення. Я теж був голодний і, коли нарешті витяг-таки рибу, хотів з’їсти її сам. Того ранку ми обидва були не в гуморі. Птах дзьобнув губана і схопив його, а я став проганяти його геть і вдарив по голові. Тоді він і накинулася на мене. Боже милосердний!

– Він почав із цього. – Чоловік показав на свій шрам. – Потім став хвицатися – наче тягловий кінь! Я підхопився й, бачачи, що птах не вгамовується, помчав щодуху, затуливши обома руками лице. Але це кляте створіння, попри свою незграбність, бігло швидше за скакуна, встигаючи при цьому бити мене ногами та дзьобати своєю головою-киркою в потилицю. Я кинувся до лагуни й заліз у воду по самісіньку шию. Птах зупинився на березі, щоб не замочити ніг, і почав кричати пронизливо, як павич, але тільки більш хрипко. А потім він став походжати берегом туди-сюди, чатуючи на мене. Чесно кажучи, таки принизливо було бачити, що ця викопна тварюка почувається господарем становища. З моєї голови й обличчя точилася кров, а все тіло було в синцях.

Я вирішив переплисти лагуну й ненадовго залишити свого птаха на самоті, щоб він угамувався. Потім я заліз на найвищу пальму і взявся обмірковувати ситуацію. Зізнатися, ніколи в житті я не почувався таким скривдженим. Яка чорна невдячність! Я був для нього ближчим за рідного брата. Висидів його, виховав. Отакого великого, незграбного, допотопного птаха! Я – людина, цар природи й таке інше.

Я гадав, що через якийсь час він сам це зрозуміє й засоромиться. Сподівався, що, коли мені вдасться піймати смачних рибок і я, ніби випадково, підійду й почастую його, він схаменеться. Минуло чимало часу, поки я довідався, якою мстивою і сварливою може бути вимерла порода птахів. Утілена підступність!

Не розповідатиму про всі виверти, до яких я вдавався, аби знову змусити птаха слухатися. Я просто не в змозі згадувати про це, бо навіть зараз паленію від сорому. Ви не уявляєте, як зневажливо поводилася зі мною ця музейна дивина, як вона лупцювала мене! Я намагався застосувати силу і став кидати в птаха уламками корала – з безпечної відстані, але він тільки проковтував їх. Потім я спробував жбурнути в нього розкритим ножем і… ледве не розстався з ним, хоча ніж був занадто великий, отож птах не міг його проковтнути. Була в мене спроба зморити його голодом, і я припинив ловити вудкою рибу. Але епіорніс навчився відшукувати на березі, після відливу, хробаків, і йому цього цілком вистачало. Половину часу я проводив, стоячи по шию в лагуні, а другу половину – вгорі, сидячи на пальмах. Одного разу пальма виявилася не досить високою, і тоді птах, наздогнавши мене там, поласував моїми литками!

Ситуація стала вкрай нестерпною. Не знаю, чи пробували ви коли-небудь спати на пальмі. Мене мучили найжахливіші кошмари. І до того ж яка ганьба! Ця вимерла тварина блукає по моєму острові з бундючним виглядом, немов якась герцогиня, а я не маю права ступити ногою на землю. Я навіть плакав від утоми й досади. Я прямо заявив йому, що не дозволю такому дурному анахронізмові ганятися за мною безлюдним островом. Нехай розшукує якого-небудь мореплавця зі своєї власної епохи та клює його, скільки заманеться. Але птах, ледве вгледівши мене, відразу ж клацав дзьобом. Отака величезна потвора, самі ноги й шия!

Скільки це все тяглося, навіть не хочеться говорити. Я вбив би його раніше, та не знав як. Зрештою я таки зметикував, як мені його прикінчити. Так ловлять птахів у Південній Америці. Я з’єднав усі свої рибальські волосіні, зв’язавши їх стеблами водоростей та іншими штуками, і зробив міцний канат, ярдів у дванадцять, навіть більше, завдовжки; до кожного його краю я прив’язав по шматку корала. На це в мене пішло досить багато часу, тому що постійно доводилося то влазити в лагуну, то видиратися на дерево – залежно від обставин. Потім я швидко розкрутив цей канат у повітрі, у себе над головою, і запустив ним у птаха. Першого разу я схибив, але вдруге канат спритно оповився навколо його ніг і обплутав їх. Він упав. Я кидав канат, стоячи по пояс у лагуні, і тільки-но птах звалився на землю, вискочив із води й перепилив йому горло ножем…

Мені навіть тепер неприємно про це згадувати. Тієї хвилини я почувався вбивцею, хоча все в мені так і кипіло від люті. Я стояв над птахом і бачив, як його кров текла на білий пісок, як його могутні довгі ноги й шия смикалися в агонії… Ех, та що там!..

Після цієї трагедії самотність нависла наді мною, як прокляття. Боже милостивий, ви навіть уявити собі не можете, як мені бракувало мого птаха! Я сидів біля його тіла й побивався; мене проймало тремтіння, коли я оглядав свій сумовитий атол, на якому панувала німа тиша. Я думав про те, яким славним пташеням був цей епіорніс, коли вилупився, і які симпатичні, кумедні звички були в мого П’ятниці, поки він не сказився. Хто знає, якби я тільки поранив птаха, мені, ймовірно, вдалося б вилікувати його і навіть прищепити йому дружні почуття. Я не мав змоги вирити яму в кораловій скелі, і тому не міг поховати епіорніса. Мені здавалося, що я розлучився з людиною, а не з птахом, а тому нізащо не погодився б з’їсти його. Тому я опустив П’ятницю в лагуну, де риби начисто пообгризали його. Я навіть не залишив собі пір’я на згадку.