– За скляні кульки ми грошей не беремо, – люб’язно відповів продавець. – Вони дістаються нам, – тут він упіймав іще одну кульку в себе на лікті, – задарма.

Третю кульку він спіймав у себе на потилиці й поклав її на прилавок поруч із попередньою. Джип неквапливо оглянув свою кульку, потім ті, що лежали на прилавку, і звернув запитливий погляд на крамаря.

– Можете взяти собі й ці, – сказав той, посміхаючись, – а також, якщо не гидуєте, ще одну, з рота. Ось!

Джип зиркнув на мене, очікуючи поради, а потім мовчки згріб усі чотири кульки. Після цього, намагаючись знайти підтримку, він схопив мене за палець і приготувався до подальших подій.

– Так ми здобуваємо весь наш дрібний товар, – пояснив продавець.

Я засміявся й, підхопивши його дотеп, запитав:

– Замість того, щоб купувати його на складі? Воно, звичайно, дешевше.

– Мабуть, – відповів продавець. – Хоча зрештою й нам доводиться платити, але не так багато, як гадають інші. Більші товари, а також їжу, одяг і все, що нам треба, ми дістаємо ось із цього капелюха… І дозвольте запевнити вас, сер, що на світі зовсім не буває гуртівень справжніх чарівних товарів. Ви, сподіваюся, помітили нашу марку: «Справжня чарівна крамниця».

Він витяг із-за щоки прейскурант і подав його мені.

– Справжня, – сказав він, указуючи пальцем на це слово, і додав: – У нас без обману, сер.

У мене промайнула думка, що його жарти не позбавлені послідовності.

Потім, ласкаво всміхнувшись, крамар звернувся до Джипа:

– А ти, малий, непоганий хлопчак…

Я здивувався, не розуміючи, як він міг здогадатися. В інтересах дисципліни ми тримаємо цей факт у таємниці навіть серед домочадців. Джип вислухав похвалу мовчки та, як і раніше, уважно подивився на продавця.

– Тому що тільки гарні хлоп’ята можуть увійти в ці двері.

І тієї ж таки миті, ніби на підтвердження його слів, пролунав стукіт у двері й почувся пискливий голосок:

– Ги-и! Я хочу ввійти туди, тату! Тату, я хочу увійти! Пхи-и-и!

Й умовляння змученого батька:

– Але ж зачинено, Едуарде, не можна!

– Зовсім не зачинено! – зауважив я.

– Ні, сер, у нас завжди зачинено для таких дітей, – сказав продавець, і цієї хвилини ми побачили хлопчика: крихітне хворобливо-бліде від поїдання надміру ласощів личко, що скривилося в черговому капризі, личко безсердечного маленького себелюба, який дряпав зачароване скло.

– Не допоможе, сер, – мовив крамар, помітивши, що я із властивою мені послужливістю зробив крок до дверей.

Незабаром плаксивого розпещеного хлопчика забрали.

– І як вам це вдається? – поцікавився я, полегшено зітхаючи.

– Магія! – відповів продавець, недбало махнувши рукою. Й – о, диво! – з його пальців посипалися різнобарвні іскри, що вмить згасли в напівтемряві крамнички.

– Ти говорив на вулиці, – сказав продавець, звертаючись до Джипа, – що хотів би мати нашу коробку «Купи й дивуй друзів».

– Так, – зізнався Джип після героїчної внутрішньої боротьби.

– Вона у твоїй кишені.

І, перехилившись через прилавок (тіло в нього виявилося надзвичайно довгим), цей дивний суб’єкт із кривляннями справдешнього фокусника витяг коробку з Джипової кишені.

– Папір! – вигукнув він і дістав великий аркуш із порожнього капелюха з пружинами. – Мотузку! – І в його роті з’явився клубок мотузки, від якого продавець відмотав нескінченно довгу нитку, перев’язав нею згорток, перекусив зубами, а клубок, як мені здалося, проковтнув. Потім об ніс однієї із черевомовних ляльок запалив свічку, запхав у вогонь палець (який миттєво перетворився на паличку червоного сургучу) і запечатав покупку.

– Вам іще сподобалося «Зникоме яйце», – зауважив крамар, витягаючи це яйце з внутрішньої кишені мого пальта і загортаючи його в папір разом із «Дитиною, що плаче зовсім як жива». Я передавав кожен готовий згорток Джипові, а той міцно притискав його до грудей.

Джип говорив дуже мало, але погляд його був більш аніж красномовний, як і руки, що стискали подарунки. Душу хлопчика опанувало невимовне хвилювання. Воістину, це була справжня магія.

Та раптом я здригнувся, відчувши, що в мене під капелюхом ворушиться щось м’яке, тремтливе. Я схопився за капелюх, і голуб із зім’ятим пір’ям випурхнув звідтіля, побіг по прилавку й шаснув, здається, у картонну коробку, що стояла за тигром із пап’є-маше.

– Ай-ай-ай! – зойкнув крамар і спритним рухом відібрав у мене головний убір. – Скажіть, будь ласка, цей дурний птах улаштував тут гніздо!..

І він став трясти мій капелюх, поки не витрусив звідтіля два чи три яйця, мармурову кульку, годинник, із півдесятка непозбутніх скляних кульок і зім’ятий папір, потім іще папір, іще й іще, увесь час нарікаючи на те, що дуже багато людей зовсім даремно чистять свої капелюхи тільки зверху й забувають почистити їх ізсередини, – усе це, зрозуміло, дуже чемно, але не без особистих натяків.

– Нагромаджується ціла купа сміття, сер… Звичайно, не у вас одного… Таке зустрічається ледь не в кожного покупця… Чого тільки люди не носять із собою!

М’ятий папір ріс, здіймаючись над прилавком вище й вище, і незабаром зовсім заслонив його від нас. Тільки голос продавця звучав як і раніше трохи глумливо:

– Ніхто з нас не знає, що ховається іноді за пристойною зовнішністю людини, сер. Усі ми – тільки удавана видимість, тільки труни полаковані…

Його голос завмер, достоту як у ваших сусідів завмер би грамофон, якби ви поцілили в нього спритно кинутою цеглиною, – таке ж раптове мовчання. Шурхіт паперу припинився, і стало тихо.

– Вам більше не потрібен мій капелюх? – запитав я нарешті.

Відповіді не було.

Я подивився на Джипа, Джип глянув на мене, і в чарівних дзеркалах відбилися наші перекривлені обличчя – загадкові, серйозні, тихі.

– Я гадаю, нам час іти! – вигукнув я. – Будьте ласкаві, скажіть, скільки з нас… Послухайте, – мовив я, підносячи голос, – я хочу розплатитися… І, будь ласка, мій капелюх…

Із-за купи паперу буцімто почулося сопіння.

– Він глузує з нас! – обурився я. – Нумо, Джипе, подивімося за прилавок.

Ми обійшли тигра, що хитає головою. І що ж? За прилавком нікого не було. На підлозі валявся мій капелюх, а біля нього в глибокій задумі, скулившись, сидів білий капловухий кролик – звичайнісінький, найдурніший із вигляду кролик, саме такий, які бувають тільки у фокусників. Я нахилився за капелюхом – кролик відскочив від мене.

– Тату! – прошепотів Джип винувато.

– Що?

– Мені тут подобається, тату.

«І мені теж подобалося б, – подумав я, – якби цей прилавок раптом не витягнувся, загороджуючи нам вихід». Але я не сказав про це Джипові.

– Покажи Джипу фокус! – Син простяг руку до кролика.

Кролик шаснув у двері, яких я раніше чомусь не бачив, і тієї ж таки миті звідтіля вийшов чоловік, у якого одне вухо було більше ніж друге. Він як і раніше посміхався, але коли наші очі зустрілися, я помітив, що в його погляді затаївся чи то виклик, чи то глум.

– Чи не бажаєте оглянути нашу виставку, сер? – ніби нічого й не трапилося запитав він.

Джип потягнув мене за палець. Я глянув на прилавок, потім на продавця, і очі наші знову зустрілися. Я вже почав думати, що чародійство тут, мабуть, занадто вже справжнє.

– На жаль, маємо не дуже багато часу, – почав я, не помітивши, що ми вже увійшли в іншу кімнату, обладнану під виставку.

– Усі товари в нас однакового ґатунку, – давав пояснення крамар, потираючи гнучкі руки, – найвищого. Справжня магія, без обману, іншої не тримаємо! З порукою… Перепрошую, сер!

Я відчув, як продавець відриває щось від мого рукава, й, озирнувшись, побачив, що він тримає за хвіст малюсінького червоного чортика, а той звивається і смикається, намагаючись укусити його за руку. Продавець безтурботно жбурнув його під прилавок. Звичайно, чортик був гумовий, але на якусь мить… І тримав він його так, як тримають у руках яку-небудь кусючу гадину. Я подивився на Джипа, але погляд сина був спрямований на чарівну дерев’яну конячку. Мені відлягло від серця.