Через ту нервову усмішку, з якою Гібберн вимовив ці слова, я зрозумів усю важливість його зізнання. Про свої досліди вчений заговорював тільки тоді, коли вони наближалися до кінця.

– І можливо… можливо, мій препарат прискорюватиме навіть більше, ніж удвічі.

– Це грандіозно, – сказав я не дуже впевнено.

– Так, грандіозно.

Просто мені здається, що тоді Гібберн навіть сам іще не усвідомлював усієї грандіозності свого відкриття.

Пам’ятаю, ми кілька разів поверталися до цієї розмови. І Гібберн завжди говорив про «Новітній прискорювач» – так він назвав свій препарат – дедалі з більшою переконливістю. Іноді він починав турбуватися, чи не спричинить його «Прискорювач» якихось непередбачуваних фізіологічних наслідків; відтак раптом із неприхованим користолюбством починав обговорювати зі мною комерційний бік справи.

– Це – відкриття! – вигукував Гібберн. – Велике відкриття! Я дам світові щось неймовірне й маю право розраховувати на пристойну винагороду. Висоти науки – своєю чергою, але, по-моєму, мені мусять надати монополію на мій препарат хоча б років на десять. Зрештою, чому все найкраще від життя мають отримувати якісь ковбасники!

Моя цікавість до нового винаходу Гібберна не слабшала. Я завжди мав схильність до метафізики. Мене захоплювали парадокси часу й простору, і тепер я починав вірити, що Гібберн готує нам не більше й не менше, як абсолютне прискорення нашого життя. Уявімо собі людину, яка регулярно користується цим препаратом: дні її будуть насичені до межі, але до одинадцяти років вона вже досягне зрілості, у двадцять п’ять стане літньою, а в тридцять почне старішати. Отже, думав я, Гібберн зробить зі своїми пацієнтами те саме, що робить природа з євреями й мешканцями країн Сходу: адже в тринадцять-чотирнадцять років вони зовсім дорослі люди, до п’ятдесяти – старі, а мислять і діють швидше за нас.

Магія фармакопеї незмінно вражала мене. Ліки можуть зробити людину божевільною, можуть і заспокоїти; можуть наділити її неймовірною енергією та силою або ж перетворити на безвладну ганчірку; можуть розпалити в ній одні пристрасті й загасити інші! А тепер до арсеналу пляшечок, які завжди в розпорядженні лікарів, додасться ще одне диво! Але Гібберна такі думки мало займали: його цілковито поглинула технологія власного винаходу.

І нарешті сьомого чи восьмого серпня – час збігав хутко – професор Гібберн повідомив мені, що поставив дослід дистиляції, котрий повинен вирішити, що на нього чекає, перемога чи поразка; десятого все було завершено – і «Новітній прискорювач» став реальністю. Я йшов у Фолкстон по Сендґейт-гілл, здається, до перукарні й зустрів ученого – він поспішав до мене, щоб поділитися своїм успіхом. Очі його блищали більше ніж звичайно, обличчя розпашілося, і я відразу ж помітив невластиву йому раніше стрімкість ходи.

– Готово! – крикнув професор і, схопивши мене за руку, швидко заговорив: – Усе готово! Ходімо до мене, подивитеся самі.

– Невже правда?

– Правда! – вигукнув Гібберн. – Це просто неймовірно! Ходімо, ходімо хутчіш!

– І прискорює… удвічі?

– Більше, набагато більше. Мені навіть страшно. Та ви побачите. Спробуйте його самі! Випробуйте на собі! У житті нічого схожого не було!

Він схопив мене за лікоть і, не припиняючи схвильовано говорити, потяг за собою з такою силою, що мені навіть довелося бігти. Назустріч нам їхав омнібус, і всі, хто сидів у ньому, ніби за командою вп’ялися в нас, як це зазвичай роблять пасажири таких екіпажів.

Був один із тих ясних, спекотних днів, на які багате літо у Фолкстоні, і всі барви здавалися надзвичайно яскравими, а контури – надзвичайно чіткими. Дув легкий вітерець, але хіба цей легіт міг освіжити мене зараз? Нарешті я заблагав пощади.

– Невже занадто швидко? – здивувався Гібберн і перейшов з клусу на маршовий крок.

– Ви що, вже прийняли свої ліки? – ледве вимовив я.

– Ні, – відповів він. – Тільки випив трохи води з тієї мензурки, малесенький ковточок… Але мензурка була ретельно вимита. Учора ввечері я справді прийняв невелику дозу. Але це давня справа.

– І прискорює вдвічі? – уточнив я, спітнілий підходячи до його будинку.

– У тисячу разів, у багато тисяч разів! – вигукнув Гібберн, театральним жестом відчиняючи навстіж різьблену – у стилі Тюдорів – хвіртку свого садка.

– Фіть! – присвиснув я й пішов за ним.

– Я навіть не можу встановити точно, у скільки разів, – додав професор, виймаючи з кишені ключ.

– І ви…

– Це кидає нове світло на фізіологію нервової системи, це перевертає шкереберть теорію зорових відчуттів… Одному Богові відомо, у скільки разів. Ми займемося цим пізніше… А зараз треба випробувати на собі.

– На собі? – перепитав я, ідучи за ним по коридору.

– Неодмінно! – заявив Гібберн уже в кабінеті. Повернувшись до мене лицем, він сказав: – Бачите оцю маленьку зелену пляшечку? Втім, може, ви боїтеся?

Я людина від природи обережна і ризикувати люблю радше в теорії, ніж на практиці. Мені справді було страшнувато, але гордість узяла гору.

– Виходить, ви куштували? – Я намагався зволікати.

– Куштував, – відповів Гібберн. – І, наскільки можу судити, нітрохи не постраждав від цього. Гляньте-но, адже в мене навіть колір обличчя не змінився, а самопочуття…

Я сів у крісло.

– Дайте мені ваше зілля, – сказав я. – У найгіршому разі не треба буде йти стригтися, а це, по-моєму, найтяжчий обов’язок цивілізованої людини. Як його приймають?

– Із водою, – відповів Гібберн, розгонистим жестом ставлячи біля мене карафу.

Він зупинився коло письмового столу й уважно подивився на мене. У його тоні раптом з’явилися професійні нотки.

– Цей препарат не зовсім звичайний, – сказав він.

Я махнув рукою.

– Насамперед маю вас попередити: тільки-но зробите ковток, замружтеся і хвилини через дві обережно розплющуйте очі. Зір у вас не зникне. Він залежить від довжини повітряних хвиль, і аж ніяк не від їхньої кількості. Але якщо ваші очі будуть відкритими, сітківка дістане шок, супроводжуваний сильним запамороченням. Так що не забудьте замружитися.

– Слухаюся! – сказав я. – Замружуся.

– Далі: зберігайте повну нерухомість. Не совайтесь у кріслі, інакше добряче заб’єтеся. Пам’ятайте, що ваш організм працюватиме в багато тисяч разів швидше. Серце, легені, м’язи, мозок – абсолютно все. Ви навіть не помітите різкості своїх жестів. Відчуття ваші залишаться колишніми, але все навколо вас буцімто сповільнить рух. Саме в цьому й дивина.

– Боже мій! – вигукнув я. – Значить…

– Зараз побачите. – Гібберн узяв у руки мензурку й окинув поглядом письмовий стіл. – Склянки, вода. Усе готово. Для першого разу наллємо менше.

Коштовна рідина булькнула, переливаючись із пляшечки в мензурку.

– Не забудьте, що я вам говорив, – повторив Гібберн і перекинув мензурку в склянку зі спритністю італійського лакея, що наливає віскі. – Замружтесь якомога міцніше й не рухайтеся протягом двох хвилин. Я скажу, коли можна розплющувати очі.

Він додав у обидві склянки трішки води.

– Так, і ще одне! Не здумайте поставити склянку на стіл. Тримайте її в руці, а ліктем обіпріться в коліно. Так… Правильно. А тепер…

Він підняв свою склянку.

– За «Новітній прискорювач»! – вигукнув я.

– За «Новітній прискорювач»! – підхопив Гібберн, і ми, цокнувшись, випили.

Тієї ж таки миті я заплющив очі.

Чи знайома вам та порожнеча небуття, в яку поринаєш під наркозом? Скільки це тривало, я не знаю. Потім до мене донісся голос Гібберна. Я ворухнувся в кріслі й розплющив очі. Гібберн стояв на тому самому місці та як і раніше тримав склянку в руці. Різниця полягала тільки в тому, що тепер склянка була порожня.

– Ну? – запитав я.

– Нічого особливого не відчуваєте?

– Нічого не відчуваю. Мабуть, легке збентеження. А більше нічого.

– Звуки?

– Тиша, – відповів я. – Так! Слово честі, цілковита тиша! Тільки десь кап-кап… буцім дощик. Що це таке?

– Звуки, які розпалися на елементи, – пояснив Гібберн.