Утім, я не ручаюся за точність його слів.

Він повернувся до вікна.

– Вам траплялося раніше бачити, щоб фіранки висіли ось так?

Я простежив за його поглядом і побачив, що один кут у фіранки загнувся догори на вітрі й так і застиг.

– Ні, не траплялося, – відповів я. – Що за дивина!

– А це? – сказав професор і розтиснув пальці, що тримали склянку.

Я, звичайно, здригнувся, очікуючи, що склянка розіб’ється вщент. Але вона не тільки не розбилася, а зависла у повітрі в повній нерухомості.

– За грубими підрахунками, – пояснив Гібберн, – у наших широтах предмет, падаючи, пролітає в першу секунду футів шістнадцять. Те саме відбувається зараз і з моєю склянкою – з розрахунку шістнадцять футів на секунду. Але вона не встигла пролетіти навіть сотої частки секунди. Тепер у вас є деяке уявлення про силу мого «Прискорювача». – І Гібберн став водити рукою навколо склянки, яка повільно опускалася, потім узяв її за денце, обережно поставив на стіл і засміявся.

– Що скажете?

– Непогано, – вимовив я, встаючи з крісла.

Самопочуття в мене було відмінне, думки виразні, у всьому тілі відчувалась якась легкість. Словом, усе в мені запрацювало швидше. Серце, наприклад, робило тисячу ударів за секунду, хоча це не викликало жодних неприємних відчуттів. Я визирнув у вікно. Нерухомий велосипедист із застиглою хмариною пилу біля заднього колеса, опустивши голову, зі скаженою швидкістю доганяв омнібус, який теж не рухався з місця. Я розкрив рот від здивування, побачивши це неймовірне видовище.

– Гібберне! – вирвалося в мене. – Скільки часу діє ваше зілля?

– Бог знає! – відповів він. – Останнього разу я, зізнаюся, сильно злякався і ліг спати відразу після прийому. Не можу сказати точно, але, напевно, на кілька хвилин його вистачить. Одначе ж хвилини здаються годинами… Хоча, взагалі, сила дії починає спадати досить різко.

Я гордівливо подумки відзначив, що не відчував ані найменшого страху… можливо, тому що був не сам.

– А що, як нам піти погуляти? – запропонував я.

– І справді!

– Але нас побачать.

– Що ви! Що ви! Ми помчимо з такою швидкістю, яка жодному фокусникові навіть і не снилася. Ходімо! Як ви бажаєте: у вікно чи у двері?

І ми вискочили у вікно.

Із усіх дивовиж, які я переживав, про які фантазував або читав у книжках, ця невеличка прогулянка Фолкстоном із професором Гібберном після прийому «Новітнього прискорювача» була найдивнішою, найнеймовірнішою пригодою за все моє життя.

Ми вибігли із садка Гібберна й стали розглядати екіпажі, що нерухомо застигли посеред вулиці. Верхівки коліс того самого омнібуса, ноги коней, кінчик батога й нижня щелепа кондуктора (він, мабуть, збирався позіхнути) ледь помітно рухалися, але кузов цього незграбного ридвана здавався скам’янілим. І ми не чули ані звуку, якщо не брати до уваги легкого хрипу в горлі когось із пасажирів. Візник, кондуктор й інші одинадцять чоловік немов зрослися із цією застиглою брилою. Спочатку таке дивне видовище вразило нас, але потім, коли ми обійшли омнібус з усіх боків, нам стало навіть неприємно. Звичайні люди, схожі на нас, раптом так безглуздо заклякли, не завершивши розпочатих жестів! Дівчина й парубок, осміхаючись, моргали одне одному, і ці посмішки грозили залишитися на їхніх обличчях навіки; жінка в загортці, здутій мішком, сиділа, зіпершись на поручні й уп’явши немиготливий погляд у будинок Гібберна; чоловік закручував вус – точнісінько як воскова фігура в музеї, а його сусід простяг окостенілу руку з розчепіреними пальцями, щоб поправити капелюха, який з’їхав на потилицю. Ми розглядали їх, глузували з них, корчили їм гримаси, але потім, відчувши ледь чи не відразу до всієї цієї компанії, перетнули дорогу під самим носом у велосипедиста й помчали до узбережжя.

– Боже милостивий! – раптом вигукнув Гібберн. – Погляньте-но!

Там, куди він указував пальцем, у повітрі, повільно змахуючи крильцями, рухалася зі швидкістю найповільнішого з равликів – хто б ви думали? – бджола!

Нарешті ми вийшли на зелений луг. Отут почалося щось уже зовсім незбагненне. У музичній раковині грав оркестр, але ми почули не музику, а якесь сипіння чи передсмертні зітхання, які часом переходили в щось на кшталт приглушеного цокання величезного годинника. Люди навколо або стояли, виструнчившись, або, немов якісь безглузді німі опудала, балансували на одній нозі, прогулюючись лукою. Я пройшов повз пуделя, що підскочив угору й тепер опускався на землю, злегка ворушачи лапками в повітрі.

– Дивіться, дивіться! – крикнув Гібберн.

Ми затрималися на секунду перед чепуруном у білому костюмі в смужку, білих черевиках і солом’яній панамі, котрий озирнувся й підморгнув двом вирядженим дамам. Підморгування – якщо розглядати його не поспішаючи, в усіх деталях, як це робили ми, – річ малоприваблива. Воно втрачає всю свою грайливу невимушеність, і ви раптом помічаєте, що око, яке підморгує, закривається нещільно й з-під опущеного повіка видно нижню частину очного яблука.

– Відтепер, – заявив я, – якщо Господь не позбавить мене пам’яті, я ніколи не підморгуватиму.

– А також припините посміхатися, – підхопив Гібберн, спостерігаючи вищир однієї з дам.

– Стає нестерпно гаряче, – сказав я. – Сповільнимо крок.

– А-а, облиште! – крикнув Гібберн.

Ми пішли далі, пробираючись між кріслами на колесах, які стояли уздовж доріжки. Пози тих, хто сидів у цих кріслах, здебільшого здавалися майже природними, зате на перекошені багряні фізіономії музикантів боляче було дивитися. Апоплексичного вигляду джентльмен застиг нерухомо, намагаючись згорнути газету на вітрі.

Напевно, вітер був досить сильний, але для нас його не існувало. Ми відійшли вбік і стали спостерігати за публікою здалеку. Розглядати цю юрбу, котра зненацька перетворилася на музей воскових фігур, було надзвичайно цікаво. Хоч це й нерозумно, та я несподівано для себе сповнився почуття власної переваги. Ви тільки уявіть! Адже все, що я сказав, подумав, зробив відтоді, як «Новітній прискорювач» проникнув у мою кров, укладалося для цих людей і для всього Всесвіту в десяту частку секунди!

– Ваш препарат… – почав був я, але Гібберн перебив мене.

– Ось вона, клята баба!

– Яка баба?

– Моя сусідка, – сказав Гібберн. – А в неї є болонка, що вічно дзявкає. Ні! Спокуса занадто велика!

Гібберн – людина безпосередня й іноді буває здатна на хлоп’ячі витівки. Не встиг я зупинити його, як він рвонув уперед, схопив злощасне собача і щодуху помчав із ним до скелястого берега. І дивна річ! Песик, якого, крім нас, ніхто не міг бачити, не виявив ані найменших ознак життя – навіть не загавкав, не поворухнувся. Він міцно спав, хоча Гібберн і тримав його за карк. Ізбоку здавалося, що в руках у нього дерев’яна іграшка.

– Гібберне! – крикнув я. – Відпустіть собачку! – І додав іще дещо. Потім знову покликав його: – Гібберне, стійте! На нас усе займеться. Погляньте, штани вже ятряться.

Професор ляснув себе по стегну й зупинився в нерішучості.

– Гібберне! – гукнув я, наздоганяючи його. – Відпустіть, будь ласка, собачку. Бігати в таку спеку! Адже ми долаємо дві-три милі в секунду. Опір повітря! – закричав я. – Опір повітря! Занадто хутко рухаємось. Як метеорити! Усе розжарилося! Гібберне! Гібберне! Я увесь упрів, усе моє тіло свербить. Погляньте, люди оживають. Ваше зілля перестає діяти. Відпустіть нарешті собаку!

– Що?

– «Прискорювач» перестає діяти! – повторив я. – Ми занадто розпаленілися. Дія препарату закінчується. Я увесь мокрий.

Гібберн подивився на мене. Перевів погляд на оркестр, хрипи й зітхання якого помітно почастішали. Потім сильним змахом руки кинув від себе болонку. Вона здійнялася вгору, так і не прокинувшись, і зависла над розкладеними парасольками якихось дам, що жваво розмовляли. Гібберн схопив мене за лікоть.

– Чорт забирай! – крикнув він. – Ви маєте рацію. Сверблячка у всьому тілі й… Так! Он той чоловік виймає носовичок. Рух цілком виразний. Треба вшиватися звідси, причому якомога швидше.