Устаю з ліжка та прислухаюся. Це не був звук маминого голосу. Надто пронизливий. Це був крик, такий, наче щось розривається навпіл.

Я сідаю у ліжку та прикладаю руку до грудей. Серце все ще шалено калатає. Усе йде не так, як планували. Люди знають, що книжка про Джексон. Не можу повірити, що забула, як у біса повільно читає Гіллі. Б’юсь об заклад, що вона розповідає людям, ніби прочитала більше, ніж є насправді. Тепер усе виходить із-під конт­ролю, служницю на ім’я Анабель звільнено, білі жінки перешіптуються про Ейбілін, і Ловенію, і хтозна про кого ще. А іронія в тому, що я гризу лікті, очікуючи, що Гіллі заговорить, тоді, коли єдина в цьому місті, хто більше не переймається тим, що вона скаже.

А якщо книжка — це жахлива помилка?

Я глибоко, аж до болю вдихаю. Намагаюся думати про майбутнє, не про теперішнє. Місяць тому я розіслала п’ятнадцять резюме в Даллас, Мемфіс, Бірмінгем, п’ять інших міст — і знову в Нью-Йорк. Місіс Стайн дозволила вписати її як рекомендацію, що, мабуть, єдина варта уваги річ на сторінці, рекомендація від когось із видавництва. Я додала роботи, які мала впродовж останніх років:

Щотижневий оглядач із домоведення для газети «Джексон Джорнал», автор дискусійної книжки «Прислуга» про темно­шкірих служниць та їхніх білих роботодавців, «Гарпер енд Роу».

Я справді не вказувала книжку, хотіла лише один раз її надрукувати. Одначе тепер, навіть, якщо таки одержу пропозицію роботи у великому місті, не можу покинути Ейбілін серед усього цього безладу. Не тоді, коли все так погано.

Але, Боже, та я повинна забиратися з Міссісіпі. Крім мами й тата, у мене тут нікого не залишилося, ні друзів, ні справді важливої роботи, ні Стюарта. І не просто звідси. Надсилаючи своє резюме у газети «Нью-Йорк Пост», «Нью-Йорк Таймс», журнал «Гарперс Меґезін», журнал «Нью-Йоркер», я знову відчувала те хвилювання, у коледжі, так прагнула там бути. Не Даллас, не Мемфіс — Нью-Йорк Сіті, де, як вважають, живуть письменники. Але я не отримала жодної відповіді, нізвідки. А якщо я ніколи не виїду? Якщо я застрягла. Тут. Назавжди?

Лягаю й дивлюся, як перші промені сонця проникають у вікно. Усвідомлюю, що цей пронизливий крик був моїм.

Стою в аптеці «Брентс», вибираючи мамі крем «Ластре» та мило «Вінолія», тоді як містер Робертс готує її рецепт. Мама говорить, що їй більше не потрібні ліки, що єдині ліки від раку — це донька, яка не підстригає волосся та носить надто короткі сукні, навіть у неділю: хтозна, яких би вульгарностей я накоїла, якби вона померла.

Я просто вдячна, що мамі краще. Якщо мої п’ятнадцяти­секундні заручини зі Стюартом стимулювали мамине бажання жити, то факт, що я знову самотня, підживив її силу ще більше. Вона була очевидно розчарованою нашим розставанням, але потім пречудово оговталась. Мама надумалася звести мене із троюрідним братом — йому тридцять п’ять, він гарний і відверто гомосексуаліст.

— Мамо, — почала я після вечері, коли він пішов. Але як вона могла цього не помітити? — Він… — але зупинилася. Замість цього погладила її руку. — Він сказав, що я не його тип.

Тепер я кваплюся вийти з аптеки до того, як зайде хтось зі знайомих. До цього часу я мала би звикнути до своєї ізольованості, та не звикла. Я сумую за друзями. Не за Гіллі, а за Елізабет, за колишньою милою Елізабет із вищої школи. Стало важче із закінченням книжки: я не могла більше відвідувати Ейбілін. Ми вирішили, що це занадто ризиковано. Мені понад усе бракує візитів до неї додому та розмов із нею.

Щокілька днів я спілкуюся з нею телефоном, але це не те, що сидіти за одним столом. Будь ласка, думаю я, коли вона розповідає мені про останні події у місті, будь ласка, нехай це завершиться чимось добрим. Але поки що нічого. Лише дівчата пліткують, сприймаючи книжку, як гру, намагаючись відгадати хто є хто, та Гіллі звинувачує не тих людей. Я була тією, хто запевнив темно­шкірих служниць, що нас не викриють, і я відповідальна за це.

Теленькає дзвінок на вхідних дверях. Я глипаю туди, досере­дини заходять Елізабет і Лу-Енн Темплтон. Я повертаюся назад до кремів, сподіваючись, що вони мене не бачать. А потім визираю понад поличками, щоби підглянути. Вони прямують до буфетної стійки, притулившись одна до одної, наче школярки. Лу-Енн, як завжди, одягнена на довгий рукав у літню спеку та з незмінною усмішкою. Цікаво, чи знає вона, що є у книжці.

У Елізабет начесане спереду волосся, а на спині шарф, жовтий шарф, який я подарувала їй на двадцятитриріччя. Я хвилинку там стою, дозволяючи собі відчути, як це дивно, дивитись на них, знаючи те, що знаю я. Вона дочитала до десятого розділу (мені Ейбілін сказала минулого вечора) та все ще не має жодного уявлення, що читає про себе та своїх друзів.

— Скітер? — кличе містер Робертс зі свого місця над касовим апаратом. — Ліки для вашої мами готові.

Ідучи до прилавка, повинна проминути Лу-Енн та Елізабет біля буфетної стійки. Вони продовжують стояти спиною до мене, та у дзеркалі помічаю їхні очі, які за мною стежать. Вони відразу ж опускають їх.

Я плачу за ліки і за тюбики, і щось в’язке, та прошмигую назад проходом. Коли намагаюся втекти вздовж віддаленого боку магазину, з-за стійки із гребінцями з’являється Лу-Енн Темплтон.

— Скітер? — кличе вона. — У тебе є хвилинка?

Я стою там, здивовано кліпаючи. Понад вісім місяців ніхто не цікавився мною навіть на секунду, що набагато менше, ніж хвилина.

— М-м, звісно, — обережно відповідаю я.

Лу-Енн глипає у вікно, і я бачу Елізабет, яка прямує до машини з молочним коктейлем у руці. Лу-Енн махає рукою, щоб я наблизилась до шампунів і засобів для полегшення розчісування волосся.

— Твоя мама, сподіваюсь, їй краще? — запитує Лу-Енн. Проте її усмішка не така сяюча, як зазвичай. Вона обсмикує довгі рукави сукні, хоча її лоб укривають дрібні краплі поту.

— Їй краще… усе ще ремісія.

— Я така рада.

Вона киває, і ми стоїмо, ніяково туплячись одна на одну. Лу-Енн глибоко вдихає:

— Я знаю, ми не розмовляли певний час, але, — вона стишує голос, — я просто подумала, тобі слід бути в курсі, що говорить Гіллі. Вона говорить, що ти написала ту книжку… про служниць.

— Я чула, що книжку було написано анонімно, — це моя швидка відповідь; я навіть не впевнена, що хочу вдавати, ніби прочитала її. Попри те, що кожен у місті її читає. Усі три книгарні розпродали книжку, а бібліотека має список бажаючих прочитати її на два місяці вперед.

Вона підняла долоню вгору, наче знак стоп.

— Я не бажаю знати, чи це правда. Але Гіллі… — Вона підступає до мене ближче. — Гіллі Голбрук днями зателефонувала мені й порадила звільнити мою служницю Ловенію. — Вона стискає зуби та хитає головою.

Будь ласка. Я затамувала подих. Будь ласка, не кажи, що ти її звільнила.

— Скітер, Ловенія… — Лу-Енн дивиться мені в очі, — вона єдина причина того, що я можу інколи піднятися з ліжка.

Я не кажу нічого. Можливо, це пастка, влаштована Гіллі.

— І я впевнена, що ти маєш мене за якусь німу,… що погоджуюся з усім, що говорить Гіллі.

На її очах виступають сльози. Її губи тремтять.

— Лікарі наполягають, щоб я поїхала до Мемфіса… для шокової терапії… — Вона затуляє обличчя, але сльоза котиться по її пальцях. — Від депресії та… спроб, — шепоче.

Я дивлюся на її довгі рукави та міркую, чи це те, що вона намагається приховати. Я сподіваюся, що ні, але здригаюсь.

— Звичайно, Генрі говорить, що мені потрібно або взятися за розум, або забиратися. — Вона вдає наче марширує, намагаючись усміхатись, але на обличчя швидко повертається сум.

— Скітер, Ловенія найсміливіша людина з моїх знайомих. Навіть із усіма власними проблемами вона сідає та розмовляє зі мною. Допомагає мені прожити день. Коли я читала те, що вона написала про мене, про допомогу її внуку, я ще ніколи в житті не відчувала таку вдячність. Це найкраще, що я відчувала впродовж останніх місяців.

Не знаю, що відповісти. Це єдина хороша річ, яку я чула про книжку, тож прагну, щоб вона розповіла мені більше. Гадаю, Ейбілін іще теж цього не чула. Але також я й стурбована: зрозуміло, Лу-Енн відомо.