Я не зводжу очей із листа. Мама показує пальцем на мене. — Я завтра зателефоную Фенні Мей і запишу на прийом вас обох.

— Місіс Фелан, це не…

— Немає потреби дякувати мені, — перебиває мама. — Це найменше, що я можу зробити для тебе тепер, коли твоєї рідної мами немає поряд, щоби покерувати. Тепер я йду спати. — І мама шкутильгає до спальні. — Не надто пізно, дівчата.

Якусь секунду Гіллі стоїть із роззявленим ротом. Нарешті вона прямує до дверей, різко розчиняє їх навстіж і виходить. Лист усе ще в її руці.

— У тебе проблеми на все життя, Скітер, — шипить вона до мене, вдаряючи словами, наче кулаком. — А ті твої негри?

— Про кого саме ти говориш, Гіллі? — питаю. — Ти не знаєш нічого.

— Не знаю, справді? Та Ловенія? Я про неї подбала. Лу-Енн готова вигнати її.

Пасмо на маківці погойдується, коли вона киває головою.

— І скажи тій Ейбілін, наступного разу, коли їй закортить написати про мою любу подругу Елізабет, ха-ха, — продовжує вона, злісно посміхнувшись. — Ти пам’ятаєш Елізабет? Ти була на її весіллі?

Мої ніздрі розширюються. Я хочу її вдарити, почувши ім’я Ейбілін.

— Висловимося стисло, Ейбілін вартувало бути трохи розумнішою та не згадувати про тріщину у формі літери «Г» на обід­ньому столі бідної Елізабет.

Моє серце зупинилося. Клята тріщина. Якою тупою я була — припуститися такої помилки.

— І не сподівайся, що я забула Мінні Джексон. Я маю великі плани на цю негритоску.

— Обережно, Гіллі, — ціджу я крізь зуби. — Не викривай зараз себе. — Я звучу такою впевненою, але всередині тремчу, міркуючи про те, що це за плани.

Її очі розширюються.

— То не я та, ХТО З’ЇЛА ТОГО ПИРОГА!

Вона обертається та крокує до машини. Смикає двері, щоб відчинити.

— Скажи тим негритоскам, нехай краще чекають на напад. Нехай остерігаються того, хто прийде до них.

Тремтячою рукою набираю номер Ейбілін. Беру слухавку в комірчині та зачиняю двері. Відкритий лист від «Гарпер енд Роу» в моїй другій руці. Таке відчуття, що північ, а лише о пів на дев’яту.

Ейбілін відповідає, і в мене вихоплюється:

— Гіллі приходила сюди сьогодні ввечері. Вона знає.

— Міс Гіллі? Знає що?

Тоді я чую звіддалік голос Мінні.

— Гіллі? Що міс Гіллі?

— Мінні… тут, зі мною, — говорить Ейбілін.

— Ну, я вважаю, їй треба це теж послухати, — кажу я, хоча воліла би, щоб Ейбілін розповіла їй пізніше, без мене. Описуючи, як тут з’явилася Гіллі, вдерлася до будинку, чекаю, поки вона повторить усе для Мінні. Ще гірше чути все з уст Ейбілін.

Ейбілін повертається до телефона й зітхає.

— Це тріщина на столі в їдальні Елізабет… це те, як Гіллі дізналася напевне.

— Боже, та тріщина. Не можу повірити, що я це вмістила.

— Ні, я повинна була це помітити. Мені шкода, Ейбілін.

— Гадаєте, міс Гіллі піде сказати міс Ліфолт, що я написала про неї?

— Вона не може їй сказати, — озивається Мінні. — Тоді вона визнає, що це Джексон.

Я усвідомлюю, яким вдалим був план Мінні.

— Згодна, — видаю. — Думаю, Гіллі нажахана, Ейбілін. Вона не знає, що робити. Вона погрожувала, що збирається наговорити моїй мамі на мене.

Тепер, коли шок від слів Гіллі минув, я майже сміюся з цієї думки. Це найменший із наших клопотів. Якщо моя мама пережила мої розірвані заручини, вона спроможна пережити й це. Я матиму справу із цим лише тоді, коли це трапиться.

— Тоді нам не залишається нічого, крім чекати, — підсумовує Ейбілін, але, схоже, що вона нервує. Мабуть, зараз не найкращий час, щоби викласти їй мої інші новини, та не впевнена, що можу стриматись.

— Я отримала… листа сьогодні. Від «Гарпер енд Роу», — додаю. — Гадала, що він від місіс Стейн, але ні.

— Що тоді?

— Це пропозиція роботи в журналі «Гарперс Меґезін» у Нью-Йорку. Асистентом випускового редактора. Я цілком упевнена, що її мені знайшла місіс Стейн.

— Це так добре! — вигукує Ейбілін, а потім. — Мінні, міс Скітер отримала пропозицію працювати в Нью-Йорку!

— Ейбілін, я не можу її прийняти. Я лише хотіла поділитися з вами. Я… — я вдячна за те, що принаймні можу розпо­вісти Ейбілін.

— Що ви маєте на увазі, не можете прийняти? Це те, про що ви мріяли.

— Я не можу поїхати зараз, коли все погіршується. Я не покину вас у таких неприємностях.

— Але… погані речі трапляться, будете ви тут, чи ні.

Боже, почувши, як вона це говорить, хочу плакати. У мене вихоплюється стогін.

— Я не це мала на увазі. Нам невідомо, що станеться. Міс Скітер, вам потрібно приставати на цю пропозицію.

Я справді не знаю, що робити. Частина мене думає, що не варто було зізнаватись Ейбілін, звичайно, вона б порадила мені їхати, але я мусила комусь сказати. Я чую, як вона шепоче Мінні. — Вона каже, що не прийме її.

— Міс Скітер, — промовляє Ейбілін назад у слухавку, — я не маю на меті сипати вам сіль на рану, але… ваше життя тут, у Джексоні, — не мед. Вашій мамі краще і…

Я чую приглушені слова та рух слухавкою, і раптом у телефоні голос Мінні.

— Послухайте мене, міс Скітер. Я потурбуюся про Ейбілін, а вона потурбується про мене. А у вас нічого тут не зосталось, окрім ворогів у Молодшій Лізі, і мами, яка доведе вас до пиятики. Ви спалили всі мости. І ви ніколи не знайдете собі іншого хлопця в цьому місті, кожен це знає. Тому не повзіть своїм білим задом до Нью-Йорка, а біжіть.

Мінні вішає слухавку, не давши мені зронити й слова, і я сиджу, витріщаючись на німу слухавку в одній руці та лист у іншій. Справді? Думаю я, насправді міркуючи про це вперше. Я справді можу це зробити?

Мінні має слушність, і Ейбілін також. Мене нічого тут не тримає, крім мами й татка, а перебування тут заради батьків напевне зруйнує наші стосунки, але…

Я спираюся на полички, заплющую очі. Їду. Я їду до Нью-Йорка.

Ейбілін

Розділ 34

Сьогодні на срібному сервізі міс Ліфолт дивні плями. Можливо, через високу вологість. Я обходжу довкола столу для бриджу, поліруючи кожен виріб знову та переконуючись, що плями й далі там. Малюк, він почав хапати речі, ложки, копійки та шпильки. Він запихає їх у підгузок, ховає. Інколи зміна підгузків — це як пошук скарбів.

Дзвонить телефон, тому йду на кухню та відповідаю.

— Сьогодні маю трохи новин, — повідомляє Мінні телефоном.

— Що ти чула?

— Міс Ренфро стверджує, що знає, що то міс Гіллі, вона з’їла пиріг. — Мінні гигоче, але моє серце починає битися в десять разів швидше.

— Господи, міс Гіллі буде тут за п’ять хвилин. Краще їй пошвидше загасити ту пожежу. — Це божевілля, ми вболіваємо за неї. Це бентежить мій розум.

— Я набирала одноруку Ернестіну…. — Мінні замовкає. Певно, зайшла міс Селія. — Гаразд, вона пішла. Я набирала одноруку Ернестіну, і та розповіла, що міс Гіллі репетувала по телефону весь день. І міс Клара, їй відомо про Фанні Амос.

— Вона звільнила її? — міс Клара оплатила навчання в коледжі хлопця Фанні Амос, одна з хороших історій.

— Нє-а. Тільки сиділа із роззявленим ротом і книжкою в руці.

— Слава Богу. Зателефонуй мені, якщо почуєш більше, — прошу. — Не турбуйся, що відповість міс Ліфолт. Скажи, що це щодо моєї хворої сестри. — І, Господи, не карай мене за цю брехню. Найменше, що мені потрібно, так це те, щоб захворіла моя сестра.

За декілька хвилин потому, як ми повісили слухавки, теленькає дверний дзвінок — і я вдаю, що не чую. Я так нервую, що маю стикнутись лице в лице з міс Гіллі, після того, що вона набалакала міс Скітер. Не можу повірити, що вписала ту тріщину у формі літери «Г». Я виходжу до своєї вбиральні та просто сиджу, розмірковуючи про те, що трапиться, якщо мені треба буде покинути Мей Моблі. Господи, молюся я, якщо мені потрібно залишити її, дай їй когось доброго. Не покидай лише із міс Тейлор, яка їй втовкмачує, що темношкірі брудні, її бабусею, що витискає з неї подяки, та холодною міс Ліфолт. Вхідний дзвінок у будинку теленькає знову, але я зостаюся на місці. Зроблю це завтра, обіцяю я собі. Просто, про всяк випадок, попрощаюся з Мей Моблі.