— Добре, — продовжує Мей Моблі та допомагає йому повільно вибратися на крісло. — Россе, тобі треба сидіти за вулворф­ським столом. Не вставати.

Я хочу озватися, але неспроможна видати жодного звуку. Мей Моблі підходить навшпиньки до Росса зі спини, висипає пачку олівців на його голову, і ті з гуркотом падають додолу. Малюк супиться, а вона суворо глипає на нього й наказує:

— Ти не можеш ворушитися. Ти мусиш бути сміливим. І жодних сліз.

Потім вона показує язика та стукає його ляльчиними туфельками. Малюк зиркає на неї так, наче хоче запитати: Чому я терплю такі нісенітниці? і, ревучи, сповзає зі стільця.

— Ти програв! — вигукує вона. — Тепер ходи, пограємося в «Назад до автобуса», твоє ім’я Роза Паркс.

— Хто тебе цього навчив, Мей Моблі? — запитує містер Ліфолт, і Крихітка рвучко озирається. Очі — ніби щойно узріла примару.

Я відчуваю слабкість у всьому тілі. Усе волає «зайди туди». Переконайся, що вона не встряне в халепу, та я не можу наважитися ввійти. Крихітка дивиться просто на мене за плечима свого тата, і містер Ліфолт обертається, бачить мене, а тоді повертається назад до неї.

Мей Моблі пильно дивиться на тата.

— Я не знаю. — Вона переводить погляд на настільну гру, що лежить на підлозі, мовби намірюється почати гратися нею знову. Я бачила, як вона це робить, мені відомо, що думає. Вона думає, якщо займатиметься чимось іншим і ігноруватиме тата, він просто піде.

— Мей Моблі, твій татко поставив тобі запитання. Де ти навчилася такого? — Він схиляється до неї. Мені не видно його обличчя, але я знаю, що він усміхається, тому що Мей Моблі засоромилася: Крихітка любить свого тата. А потім вона карбує голосно та чітко:

— Міс Тейлор навчила.

Містер Ліфолт випростується. Іде на кухню, а я назирці. Він повертає міс Ліфолт за плечі й каже:

— Завтра. Ти йдеш до школи та переводиш Мей Моблі до іншого класу. Більше жодної міс Тейлор.

— Що? Я не можу просто поміняти їй учительку…

Я затамувала подих, благаючи. Так, можеш. Будь ласка.

— Просто зроби це. — І так, як учиняють усі чоловіки, містер Ліфолт виходить за двері, де йому не потрібно нічого й нікому пояснювати.

Усю неділю я не припиняю дякувати Богові за те, що забрав Крихітку від міс Тейлор. Дякую, Боже, дякую, Боже, дякую, Боже, дзвенить у моїй голові, нібито піснеспів. Понеділкового ранку міс Ліфолт прямує до школи Мей Моблі, уся така ошатна, а я майже всміхаюся від повідомлення, що вона збирається зробити.

Коли міс Ліфолт іде, я працюю зі сріблом міс Гіллі. Після вчорашнього сніданку міс Ліфолт виклала його на кухонному столі. Я мию його та впродовж наступної години чищу, дивуючись, як це виконує однорука Ернестіна. Чистити столові прибори із візерунком «ґранд бароко» з усіма його завитками та петлями — це робота двох рук.

Після повернення міс Ліфолт кладе сумочку на стіл і каже.

— О, я мала повернути срібло цього ранку, але мусила піти до школи Мей Моблі. Я дізналася, що вона застудилася, бо чхала весь ранок, а вже майже десята година…

— Мей Моблі захворіла?

— Мабуть. — Міс Ліфолт закочує очі. — О, я запізнююсь до перукарні. Коли закінчиш чистити, піди занеси Гіллі срібло замість мене. Я буду після обіду.

Завершивши, я загортаю все срібло міс Гіллі в синю тканину. Іду виймаю Малюка із ліжка. Він щойно прокинувся, дивиться на мене й усміхається.

— Ходи, Малюче, анумо дамо тобі новий підгузок. — Я кладу його на пеленальний столик, знімаю мокрий. Господи всемогутній, там мало не три дитячі конструктори й одна шпилька для волосся міс Ліфолт. Дякувати Богу, це лише мокрий підгузок, нічого іншого.

— Хлопче, — сміюсь я, — ти, як військова база Форт-Нокс.

Він усміхається та регоче. Показує на ліжечко. Я підходжу, обмацую ковдру — й чого там тільки немає: бігуді, мірна ложечка, серветка для вечері. Господи, нам треба щось із цим робити. Але не зараз. Мені потрібно піти до міс Гіллі.

Я прив’язую Малюка у візку та кочу його вулицею до будинку міс Гіллі. Спекотно, сонячно й тихо. Ми піднімаємося доріжкою, і Ернестіна відчиняє двері. З її лівого рукава виглядає кістлява маленька коричнева культя. Я небагато про неї знаю, лишень те, що любить побазікати. Вона ходить до методистської церкви.

— Привіт, Ейбілін, — вітається вона.

— Привіт, Ернестіно, ти, мабуть, бачила, що я йду.

Вона киває та дивиться на Малюка. Він витріщається на культю, ніби боїться, що та вхопить його.

— Я вийшла, поки її немає, — шепоче Ернестіна, а тоді додає: — думаю, ти чула.

— Чула що?

Ернестіна озирається й нахиляється.

— Біла леді Флори Лу, міс Гестер? Вона влаштувала скандал Флорі Лу цього ранку.

— Вона звільнила її?

У Флори Лу були для оповіді погані історії. Вона сердита. Міс Гестер, яку всі вважають дуже милою, дала Флорі спеціальний «засіб для рук», щоб використовувати щоранку. Виявилося, що це був звичайний відбілювач. Флора показувала мені шрам від опіку.

Ернестіна хитає головою.

— Міс Гестер видерла книжку та почала репетувати: «Це я? Це ти про мене пишеш?» А Флора Лу: «Ні, мем. Я не писала жодних книжок. Я навіть п’ятий клас не закінчила». Але міс Гестер продовжувала репетувати: «Я не знала, що відбілювач «Хлорокс» спалив шкіру, не знала, що мінімальна платня була долар два­дцять п’ять. Якби Гіллі не говорила всім, що це не Джексон, я би звільнила тебе так швидко, щоб тобі аж голова закрутилася б». Тоді Флора Лу запитала: «Ви маєте на увазі, що мене не звільнено?» А міс Гестер заверещала: «Звільнено? Я не можу тебе звільнити, інакше люди дізнаються, що я розділ десять. Ти застрягла працювати тут решту свого життя». А потім міс Гестер поклала голову на стіл і звеліла Флорі Лу закінчити із посудом.

— Господи, — мовлю я, відчуваючи запаморочення. — Я сподіваюся… що все буде гаразд.

У будинку міс Гіллі вигукує ім’я Ернестіни.

— Я б на це не сподівалася, — шепоче Ернестіна.

Я подаю Ернестіні важку тканину зі сріблом. Вона простягає здорову руку, щоб узяти її, і, гадаю, за звичкою, її культя простягається теж.

Тієї ночі була жахлива гроза. Гримить грім, і я аж упріла за кухонним столом. Тремчу, намагаючись записати свої молитви. Флорі Лу пощастило, але що станеться далі? Просто забагато невідомості та хвилювання…

Стук, стук, стук. Хтось стукає у мої вхідні двері.

Хто там? Я випростуюсь. Годинник над плитою показує вісім тридцять п’ять вечора. На вулиці періщить дощ. Той, хто добре мене знає, скористався би задніми дверима.

Я навшпиньки йду до входу. Знову стук, майже вистрибую з туфель.

— Хто… хто там? — запитую. Перевіряю, чи замкнено.

— Це я.

— Господи. — Я видихаю та відчиняю вхідні двері. Там тремтить мокра міс Скітер. У неї під плащем червона сумка.

— Господи помилуй…

— Я не змогла дійти до задніх дверей. На подвір’ї так багато болота, що я не могла пройти.

Вона боса, у руках тримає свої заляпані болотом мешти. Я швидко зачиняю за нею двері.

— Вас ніхто не помітив, так?

— Там нічого не розгледиш. Я би набрала, але телефон не працює через грозу.

Я знаю, щось мало трапитись, але така рада побачити її облич­чя до від’їзду до Нью-Йорка. Ми не бачились сам-на-сам упродовж шести місяців. Я міцно її обіймаю.

— Господи, покажіть мені своє волосся.

Міс Скітер скидає капюшон і розтрушує по плечах довге ­волосся.

— Воно гарне, — кажу, і маю це на увазі.

Вона зніяковіло усміхається і ставить сумку на підлогу.

— Мама ненавидить його.

Я сміюся, потім глибоко вдихаю, намагаючись приготува­тися до будь-якої поганої новини, яку вона мені повідомить.

— Крамниці замовляють більше книжок, Ейбілін. Сьогодні вдень телефонувала місіс Стейн, — вона бере мене за руку. — Вони мають намір видрукувати ще один тираж. Ще п’ять тисяч примірників.

Я просто дивлюся на неї.