Хоча Сюзан і Роб заперечували це, та я однаково була ближчою для Деметрі, ніж інші діти. Ніхто не сварився зі мною, коли Деметрі перебувала поряд. Вона стояла зі мною перед дзеркалом і казала: «Ти красива. Ти красива дівчинка», хоча насправді я зовсім нею не була. Я носила окуляри й мала пряме каштанове волосся. Я відчувала вперту відразу до ванни. Моя мама часто бувала за містом. Сюзан і Роб втомлювалися від мого вештання біля них, і я почувалася покинутою. Деметрі знала це, брала мою руку й запевняла, що я хороша.

Мої батьки розлучилися, коли мені було шість. Тоді Деметрі стала для мене ще важливішою. Коли моя мама поїхала в одну з її частих подорожей, тато відвіз нас до мотелю, власником якого він був, і привіз Деметрі наглядати за нами. Я постійно плакала на плечі Деметрі, сумувала за мамою так, що в мене аж піднялася температура. На той час мій брат і сестра вже виросли з віку, коли вони потребували няньки. Вони сиділи у пентхаузі мотелю, грали з персоналом у покер, використовуючи соломку для коктейлів замість грошей. Пам’ятаю, як я дивилася на них, ревнуючи, що вони старші, і деколи думала: я також більше не дитина. Я не мушу сидіти з Деметрі, поки інші грають у покер.

Я вступила в гру і, звичайно, програла всю свою соломку протягом кількох хвилин. Я знову повернулася до Деметрі на коліна, вдаючи засмучену, й просто спостерігала за грою інших. Ще через хвилину моє чоло торкалося її м’якої шиї, і вона заколисувала мене, неначе ми були самі в якомусь човні.

— Твоє місце тут. Поруч зі мною, — говорила вона, постукуючи по моїй гарячій нозі. Її долоні завжди були прохолодні. Я стежила, як інші грали в карти, більше не переймаючись, що моя мама знову далеко. Я була на своєму місці.

Сплеск негативних відгуків про Міссісіпі у фільмах, у газетах, по телебаченню перетворив нас, місцевих, на недовірливу громаду, що прагнула захищатися. Нас переповнювала гордість і сором водночас, але переважно гордість.

І однаково я виїхала звідти. Я перебралася до Нью-Йорка, коли мені було двадцять чотири. Я дізналася, що перше запитання, яке ставили в місті, де повно мігрантів, було «Звідки ви?» Я відповідала: «З Міссісіпі». І тоді чекала.

Людям, які всміхалися і стверджували: «О, кажуть, там дуже гарно», я заперечувала: «Моє рідне місто третє у списку за кількістю групових убивств». А людям, які реагували так: «О Господи, ви, напевно, дуже задоволені, що виїхали звідти?», сердито кидала: «Що ви знаєте? Там надзвичайно гарно».

Одного разу, під час вечірки на даху будівлі, один п’яниця з багатого білого передмістя Нью-Йорка запитав мене, звідки я родом, і я відповіла йому, що з Міссісіпі. Він глузливо всміхнувся та видав: «О, мені так шкода».

Я штовхнула його ступню підбором туфлі та провела наступні десять хвилин, тихо повчаючи молодика на тему де-звідки-про, згадавши Вільяма Фолкнера, Юдору Велті, Теннессі Вільямса, Елвіса Преслі, Б. Б. Кінга, Опру Вінфрі, Джима Генсона, Фейт Гілл, Джеймса Ерла Джонса та Креґа Клейборна, редактора кулінарної рубрики та ресторанного критика у «Нью-Йорк Таймс». Я також поінформувала його, що в Міссісіпі провели першу трансплантацію легень і першу трансплантацію серця та що основи правової системи Сполучених Штатів започатковано в університеті Міссісіпі.

Я сумувала за домом і давно чекала на когось такого, як цей чоловік.

Я була не надто люб’язною та жіночною, тож бідний хлопець зніяковіло відійшов і решту вечора здавався знервованим. Проте, я ж ненавмисно.

Міссісіпі для мене як мама. Мені дозволено скаржитися на неї з будь-якого приводу, та нехай Бог допомагає тій людині, яка зронить криве слово про неї за моєї присутності. Хіба що це і її мама також.

Я написала «Прислугу» під час проживання у Нью-Йорку, що, гадаю, було набагато легше, ніж писати про це в Міссісіпі, де все й відбувалося. Відстань додала натхнення. Усередині бурхливого, швидкого міста було свого роду полегшенням дозволити собі повільно поринати у свої спогади.

«Прислуга» — це, загалом, художня вигадка. Коли я писала роман, багато міркувала про те, що б сказала про нього моя сім’я, та й Деметрі також, хоч вона давно вже померла. Тривалий час я боялася, що перетинаю страшну лінію, говорячи від імені чорної людини. Я також переймалася, що не зможу описати взаємовідносини, які так багато важили у моєму житті, такі сповнені любові та надзвичайно стереотипно описані в американській історії та літературі.

Я була по-справжньому вдячна, читаючи нарис Гауелла Рейнса «Дарунок Ґреді», за який він отримав Пулітцерівську премію:

Я прочитала цей фрагмент і подумала: як автор зміг написати про це так лаконічно? Це найбільш слизьке питання, з яким я намучилася та не могла вловити, як ту мокру рибу. А Містер Рейнс зумів розкрити цю тему за допомогою лише кількох речень. Крім того, мені було приємно почути, що у своїй боротьбі я не самотня.

Так само, як і до Міссісіпі, моє почуття до «Прислуги» не­однозначне. Боюся, що я розповіла надто багато про межі між чорними та білими жінками. Мене навчали не говорити про такі незручні речі, оскільки це здавалося нетактовним, неввічливим, адже нас могли почути вони.

А з іншого боку, я хвилююся, що сказала надто мало. Не лише про те, що насправді життя було набагато гіршим для багатьох темношкірих жінок, які працювали в домівках Міссісіпі, а також і про те, що насправді між білими людьми та чорними домробітницями було набагато більше любові, ніж у мене вистачило чорнила чи часу це все висловити.

Лише в одному я впевнена: я навіть не наважуюся подумати, що напевне знаю, як то бути темношкірою в Міссісіпі, особливо в 1960-х. Я не думаю, що біла жінка, яка платить зарплатню темношкірій жінці, взагалі може повністю її зрозуміти. Але хоча б намагатися зрозуміти це все життєво необхідно людству. У «Прислузі» є один рядок, який я високо ціную:

Чи не це було основним посилом книжки? Щоб жінки зрозуміли: Ми лише дві різні групи людей. Небагато нас розділяє. Не так багато, як я гадала.

Я більше ніж переконана, що ніхто у моїй сім’ї ніколи не запитував Деметрі, як це — бути чорною в Міссісіпі, працюючи на нашу білу сім’ю. Нам ніколи не спадало на гадку запитати про це. Це було повсякденне життя. Люди не відчували потреби з’ясовувати це питання.

Упродовж багатьох років я шкодую, що не була достатньо дорослою та розумною, щоб запитати про це Деметрі. Вона померла, коли мені було шістнадцять. Я провела багато років, уявляючи, якою була б її відповідь. І саме тому я й написала цю книгу.

Про автора

Кетрін Стокетт народилася та виросла у місті Джексон, штат Міссісіпі. Після закінчення університету штату Алабама з дипломом спеціаліста з англійської мови й творчого письма переїхала до Нью-Йорка, де проживала протягом шістнадцяти років. На сьогодні вона мешкає в Атланті. «Прислуга» — її перший роман.

100 тижнів у The New York Times Best Seller list

Опублікована в 40 країнах, у 2011 році проданий 5-мільйонний екземпляр

Оскароносна екранізація від американського режисера Тейта Тейлора

Мільйони шанувальників по всьому світі

Кетрін Стокетт — американська письменниця, яка народилась і виросла на півдні Америки, у місті Джексоні штату Міссісіпі. Там і розгортаються події її дебютного роману «Прислуга», що приніс їй світову славу.