Але міс Джолін тримає книжку так, ніби хоче її спалити.

— Не купуйте цієї книги! Жінки Джексона, не підтримуйте цей наклеп важко заробленими чоловіковими…

— Га? — запитує міс Ліфолт містера Денніса. А потім клац — реклама «Тайду».

— Про що це вони? — питає мене міс Ліфолт.

Я не відповідаю. Моє серце калатає.

— Моя подруга Джолін мала в руці книжку.

— Так, мем.

— Яка її назва? «Прислуга» чи щось таке?

Я притискаю праску до комірця сорочки містера Ралі. Я мушу зателефонувати Мінні, міс Скітер і дізнатися, чи вони це чули. Але тут стоїть міс Ліфолт і чекає на відповідь, і я знаю, що вона не вгамується. Вона ніколи не вгамовується.

— Я чула, вони сказали, це про Джексон? — товче своє вона.

Просто дивлюся на праску.

— Думаю, що вони сказали Джексон. Але чому вони не хочуть, щоб її ми купували?

Мої руки тремтять. Як таке може бути? Я продовжую прасувати одяг, щоб надати йому гладенького та незім’ятого вигляду.

Секундою пізніше реклама «Тайду» закінчується, Денніс Джеймс знову бере книжку до рук, а обличчя міс Джолін усе ще бурякове.

— На сьогодні все, але ви обов’язково придбайте примірник «Великого маленького чоловіка» або «Прислуги» від нашого спонсора «Стейт Стрит Букстор». І самі вирішите, Джексон це чи не Джексон? — А потім вмикається музика, і він гукає: — Доброго дня, Міссісіпі!

Міс Ліфолт зиркає на мене й виголошує:

— Ось бачите? Я говорила вам, вони сказали, що це Джексон! — і п’ять хвилин потому вона біжить до книгарні, щоб купити собі примірник того, що я про неї написала.

Мінні

Розділ 30

Після шоу «Люди говорять» хапаю пульт і натискаю кнопку «Вимкнути». Якраз повинен розпочатися мій серіал, але мене це навіть не цікавить. Доктор Стронґ і міс Джулія щойно обернули світ без мене.

Мені спадає на гадку зателефонувати тому Деннісу Джеймсу та сказати:

— За кого ви себе маєте, що розповсюджуєте таку брехню? Ви не можете стверджувати, що все місто та околиці з нашої книжки — це Джексон! Вам не відомо, про яке місто ми написали у своїй книжці!

Я поясню вам, що цей дурень чверить. Він прагне, щоб то йшлося про Джексон. Бажає, щоб Джексон, Міссіссіпі, був достатньо цікавим для того, щоби про нього написати цілу книжку і, навіть, хоч це і є Джексон… ну, він цього не знає.

Мчу на кухню й телефоную Ейбілін, але після двох спроб лінія все ще зайнята. Я кладу слухавку. У вітальні вмикаю праску та висмикую білу сорочку містера Джонні з кошика. Я у мільйонний раз обмірковую те, що трапиться, коли міс Гіллі прочитає останній розділ. Їй краще якнайшвидше взятися до справи, розповідаючи людям, що це не наше місто. І вона може весь день торочити міс Селії звільнити мене, але та на це не піде. Ненависть до міс Гіллі — це єдина спільна річ, яка є у мене та в цієї божевільної жінки. Але, що Гіллі вчинить, коли зазнає невдачі, я не знаю. Це буде наша війна, моя та міс Гіллі. Це не впливатиме на інших.

Ой, тепер я не в гуморі. Звідси, де прасую, бачу на задньому дворі міс Селію у непристойних рожевих атласних штанах і чорних гумових рукавицях. Вона — по коліна в багні. Я сотні разів просила її припинити копати землю в ошатному одязі. Але та леді ніколи не слухає.

Трава перед басейном закидана граблями та ручними інструментами. Усе, що міс Селія зараз робить, — це пересапує двір і насаджує більше дивних квітів. Не зважає на те, що містер Джонні кілька місяців тому найняв на повний робочий день садівника на ім’я Джон Вілліс. Він сподівався, що той буде якимось захистом після появи того голого чоловіка, але він такий старий, що зігнутий, наче скріпка для паперу. І такий кістлявий. Я відчуваю, що повинна контролювати, чи не трапиться у нього серцевий напад у кущах. Думаю, містеру Джонні забракло сміливості спровадити його додому й замінити на когось молодшого.

Я розбризкую більше крохмалю на комір містера Джонні. Чую, як міс Селія вигукує інструкції про те, як садити кущ.

— Тим гортензіям дамо більше заліза в землю. Гаразд, Джоне Вілліс?

— Так, — гукає Джон Вілліс у відповідь.

— Заткнись, леді, — кажу. Вона так до нього кричить, що він вважає її глухою.

Дзвонить телефон, і я біжу відповісти.

— О, Мінні, — говорить у телефоні Ейбілін. — Вони вирахували місто, не мине багато часу, як вони вирахують людей.

— Він дурень, ось він хто.

— Як нам знати, що міс Гіллі не читатиме її? — запитує Ейбілін, її голос переходить на писк. Сподіваюся, міс Ліфолт не чує її.

— Господи, нам варто це обдумати.

Я ніколи не чула, щоб Ейбілін так розмовляла. Це ніби вона — це я, а я — це вона.

— Послухай, — кажу я, бо тут щось починає ставати зрозу­мілішим. — Оскільки містер Джеймс зчинив такий галас через неї, ми знаємо, що вона читатиме її. Кожен у місті тепер прочитає.

Тепер, озвучуючи це, я починаю усвідомлювати, що це правда.

— Іще не плач, можливо, усе відбувається якраз так, як мало би.

П’ять хвилин потому, як я поклала слухавку, дзвонить телефон міс Селії.

— Будинок міс Се…

— Я щойно говорила з Ловенією, — шепоче Ейбілін. — Міс Лу-Енн щойно прийшла додому із примірником для себе та примірником для своєї найкращої подруги, Гіллі Голбрук.

Почалось.

Усю ніч, присягаюсь, я відчуваю, як міс Гіллі читає нашу книжку. Чую у своїй голові шепіт слів, які вона читає своїм холодним білим голосом. О другій ночі встаю з ліжка та розгортаю власний примірник книги, намагаючись відгадати, який розділ вона читає. Перший, другий чи третій? Нарешті я просто витріщаюся на синю обкладинку. Я ніколи не бачила книжки такого гарного кольору. Протираю пляму на палітурці.

Тоді ховаю її назад до кишені свого зимового пальта, яке ніколи не одягала, оскільки я не прочитала жодної книжки від часу свого одруження з Лероєм, і я не хочу, щоб він мене у чомусь підозрював через це. Нарешті повертаюсь у ліжко, запевняючи себе, що немає жодного способу вгадати, де читає міс Гіллі. Хоча, я таки знаю, що вона не дійшла до свого розділу наприкінці. Я знаю, бо ще не чула верещання у своїй голові.

Уранці, присягаюсь, я рада, що працюватиму. Це день миття підлог, і я просто хочу викинути все зі своєї голови. Завантажую себе у машину та виїжджаю до округу Медісон. Учора попо­лудні міс Селія ходила на прийом до ще одного лікаря, щоб з’ясувати, чи матиме дітей, і я майже сказала їй, що вона може звернутися до мого. Я впевнена, вона розповість мені сьогодні кожнісіньку деталь. Принаймні, дурненька мала достатньо розуму, щоб покинути того доктора Тейта.

Я зупиняюся біля будинку. Тепер паркуюся перед будинком, відтоді, як міс Селія перестала хитрувати та зізналася містеру Джонні в тому, що він уже знав. Перше, що я бачу, це те, що вантажівка містера Джонні все ще вдома. Чекаю у машині. Він жодного разу не був тут, коли я приходжу.

Ступаю на кухню. Стою посередині та дивлюся. Хтось уже зробив каву. У вітальні чую чоловічий голос. Тут щось відбу­вається.

Я схиляюся близько до дверей і чую, що містер Джонні вдома у робочий день о 8:30 ранку, і голос у моїй голові велить бігти геть від дверей. Міс Гіллі зателефонувала йому й розповіла, що я крадійка. Він дізнався про пиріг. Він знає про книжку.

— Мінні? — я чую, як кличе міс Селія.

Досить обережно я штовхаю двері, які можуть відчинятися в обидва боки, і заглядаю. Там, на початку столу, сидить міс Селія, а поруч неї містер Джонні. Вони обоє дивляться на мене.

Містер Джонні здається білішим за старого альбіноса, який живе позаду міс Волтер.

— Мінні, принесіть мені, будь ласка, склянку води, — просить він, і у мене з’являється справді погане відчуття.

Я набираю та несу йому воду. Коли ставлю склянку на серветку, Містер Джонні піднімається. Він дивиться на мене довго й похмуро. Боже, ось починається.